Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 45)
26
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін не уявляла, скільки часу набивала черепашок, але за відчуттями минуло кілька годин. Протягом цього часу її фальшива особистість була піддана такому ретельному вивченню, що вона могла тільки порадіти багатьом годинам, присвяченим вигадуванню Ровени. Відповідаючи на питання Луїзи, Робін могла назвати навіть імена вигаданих котів своїх вигаданих батьків.
Скрупульозні розпитування Луїзи могли б навести на думку, що вона запідозрила Робін у нечесності, але, наскільки Робін чула, всіх новоприбулих піддали такому самому допиту. Складалося враження, що давнім вірянам видавали список питань, і Робін вирішила, що найважливіше з її відповідей Луїзі буде запам’ятовано та у свій час переказано кому треба.
У приміщенні, де працювала група Вогню, ставало нічим дихати, а безупинні розпитування не лишали простору думкам, тож Робін відчула полегшення, коли у двері ввійшла і впустила трохи свіжого повітря усміхнена Бекка.
— Дякую за ваше служіння! — звернулася вона до групи, молитовно склавши руки разом і вклонившись. — А тепер ідіть за мною!
Всі потупцювали за Беккою повз загородку, де група Дерева заганяла курей назад до курника. Побачивши, як низько спустилося сонце, Робін зрозуміла, що провела в товаристві черепашок більше часу, ніж здавалося. На полях уже не було ні помаранчевих постатей, ні пари коней.
Тепер Бекка вела їх до, наскільки зрозуміла Робін, старішої частини ферми. Попереду виднівся старий кам’яний хлів, а далі — глиниста ділянка, де бродили свині. Також Робін побачила кількох підлітків у бджолярських капелюхах та рукавицях біля вуликів. Поруч була прив’язана пара міцних коней досі в упряжі. Їхні тіла парували на холоді.
— Як я розповідала вам в автобусі, — почала Бекка, — це діюча ферма. Серед наших засадничих принципів життя у гармонії з природою виробництво етичної продукції та сталий розвиток. Тепер я передам вас Дзяну, який дасть вам настанови.
До них підійшов Дзян, водій мікроавтобуса.
— Так, ти, ти, ти, ти, — вказав він на чотирьох випадкових людей, — візьміть у повітці гумові чоботи, ви наберіть пійла для свиней, ви заженіть їх у хлів.
Поки він говорив, Робін відзначила, що в Дзяна не вистачає кількох зубів. Як і в Луїзи, його шкіра була груба і в ципках, ніби він за всякої погоди перебував від відкритим небом. Коли він почав роздавати завдання, сіпавка повернулася; праве око знову нестримно мигало, і він притиснув до нього долоню, роблячи вигляд, що туди щось потрапило.
— Ви четверо, — сказав Дзян, показуючи на Робін і ще трьох людей, — розпрягайте коней, почистьте їх і розчешіть їм мички. Решта вичистьте упряж, коли її знімуть.
Дзян видав доглядачам за кіньми щітки та гребінці та лишив їх працювати, зникнувши у стайні, а позаду приборкувачі свиней кликали і вмовляли їй, потрясаючи відрами з кормом.
— Мички? Що воно таке? — здивовано спитала зеленокоса Пенні.
— Він говорить про волосся в них над копитами, — пояснила Робін.
Крик із боку поля змусив усіх здригнутися: вдова Маріон Гак-слі послизнулася на глині та впала. Свині кинулися на людей із відрами: Робін, уродженка села, чий дядько був фермером, могла б сказати їм, що треба було налити корм у корито й відчинити ворота між полем і хлівом замість намагатися заманити їй а-ля Гамельнський Щуролов.
Приємно було зайнятися фізичною працею замість відповідати на навалу питань. Ярмо, яке вони зняли з коней, було дуже важке; Робін та Пенні ледь занесли його до стайні, де чекала решта групи, яка мала його чистити. Шайри були височезні, теж було що почистити; щоб дотягнутися до їхніх широких спин і вух, Робін довелося стати на ящик. Дуже хотілося їсти. Дарма вона гадала, що по приїзду їх нагодують.
Поки безпорадні приборкувачі свиней заманили своїх тимчасових підопічних до хліву, а чистота коней і їхньої упряжі задовольнила Дзяна, червоне сонце вже повільно ховалося за край полів. Тепер повернулася Бекка. Робін дуже сподівалася, що вона запросить їх вечерями; шлунок вже липнув до спини.
— Дякую за ваше служіння, — усміхнулася Бекка, знову склавши руки і вклонившись. — А тепер — до храму!
Бекка провела їх повз обідню залу, пральню та бібліотеку до центрального подвір’я, де фонтан Утопленої пророчиці вигравав червоними та жовтогарячими барвами у променях вечірнього сонця. Слідом за нею група Вогню піднялася сходами і ввійшла у двері, тепер прочинені.
Інтер’єр храму вражав не менше, ніж його фасад. Стіни мали колір приглушеного золота, і на них гралися численні ясно-червоні створіння у неймовірному поєднанні — фенікси, дракони, коні, півні та тигри. Підлога була з чорного мармуру, а лави з червоною оббивкою і в чорному лаку оточували центральну сцену п’ятикутної форми.
Робін, природно, підняла очі до високої стелі. На половині висоти стін приміщення звужувалося, тому по всьому його периметру тягнувся балкон, рівно поділений на тінисті арки, які Робін нагадали ложі в театрі. Зі стелі на вірян дивилися п’ятеро пророків у, відповідно, помаранчевих, червоних, синіх, жовтих та білих шатах.
На високій сцені стояла жінка у довгому помаранчевому вбранні, розшитому бурштином, чекаючи на новоприбулих. Її обличчя ховалося в тіні завіси довгого чорного волосся, що спадало нижче талії; як слід було видно лиш довгий гострий ніс. Тільки зблизька Робін помітила, що з дуже темних і вузьких очей жінки одне знаходиться помітно вище за інше, від чого її погляд здавався дивно кривим, і з незрозумілої причини Робін відчула дрож, ніби побачила щось бліде й слизьке, що дивилося на неї з глибини колодязя.
Жестом без слів вона відпустила Бекку, яка вийшла, причинивши по собі двері храму.
— Прошу, сідайте, — звернулася жінка до групи Вогню, вказуючи на лави перед собою. Коли всі рекрути сіли, вона промовила: — Мене звати Мадзу Вейс, але віряни називають мене Мама Мадзу. Мій чоловік — Джонатан Вейс…
Маріон Гакслі ледь чутно ойкнула.
— …засновник Універсальної Гуманітарної Церкви. Ви вже послужили нам — і я вдячна вам за це.
Мадзу молитовно склала руки і вклонилася, точно як Бекка. Затінені різновисокі очі бігали по обличчях.
— Я познайомлю вас із однією з технік медитації, які ми практикуємо для зміцнення духовного «я», бо неможливо боротися зі злом цього світу, не маючи влади над фальшивим «я», не менш деструктивним, ніж усе, що може стрітися нам у зовнішньому вимірі.
Мадзу почала ходити туди-сюди, і шати маяли за її спиною, переливаючись у світлі ліхтарів. На шиї вона носила перламутрову рибинку на чорному шнурку.
— Чи був хтось із присутніх жертвою відчуття сорому чи провини?
Всі підняли руки.
— Хто з вас іноді відчуває тривогу чи не може впоратися з емоціями?
Всі знову підняли руки.
— Хто іноді відчуває безпорадність перед такими світовими проблемами, як зміна клімату, війна і чимдалі більша нерівність?
Група підняла руки втретє.
— Відчувати ці речі цілком природно, — сказала Мадзу, — але такі емоції стають на заваді духовному зростанню і нашій здатності змінювати світ. Я навчу вас простій медитативній вправі, — провадила вона. — У церкві ми називаємо її радісною медитацією. Я запрошую всіх підвестися…
Всі встали.
— Трохи розступіться — так, щоб могти розвести руки…
Почулося човгання.
— Спершу руки мають розслаблено висіти вздовж тіла… а тепер повільно… не кваптеся… підніміть руки і зробіть глибокий вдих, а тоді з’єднайте руки над головою і затримайте дихання.
Коли всі стиснули долоні над головами, Мадзу сказала:
— Тепер видихніть, повільно опускаючи руки… і усміхніться. В цей час масажуйте щелепу. Відчуйте, які м’язи напружені. Усміхайтеся!
Групою прокотився нервовий сміх.
— Дуже добре, — заявила Мадзу, окинувши всіх поглядом, і усміхнулася тим самим безрадісним усміхом, що й раніше. Вона була така бліда, що на контрасті зуби здавалися жовтими. — А тепер… я хочу, щоб ви засміялися.
Групою знову пробігла хвиля смішків.
— Саме так! — сказала Мадзу. — Нічого, якщо попервах сміх фальшивий. Просто смійтеся. Ну ж бо, смійтеся!
Дехто з рекрутів вичавив із себе фальшивий сміх, який розсмішив інших уже по-справжньому. Робін чула власні силувані смішки за цілком щирим хихотінням зеленокосої Пенні.
— Ну ж бо, — сказала Мадзу, зі сцени дивлячись на Робін. — Посмійся для мене!
Робін засміялася гучніше, а тоді глянула на сіренького юнака, який сміявся дуже рішуче і дуже ненатурально, ще й відсапувався, раптом розвеселилася і зареготала по-справжньому. Цей заразливий звук перекинувся на інших, і скоро Робін не мала сумнівів, що всі присутні сміються щиро.
— Ну ж бо! — казала Мадзу, махаючи на них руками, ніби диригентка. — Смійтеся, смійтеся!
Робін не знала, скільки часу сміялася група; може, всього п’ять хвилин, а може, всі десять. Щоразу, коли починало боліти обличчя і сміх ставав ненатуральним, вона з подивом відчувала новий напад справжнього сміху.
Зрештою Мадзу торкнулася пальцем губ, і сміх припинився. Всі стояли трохи задихані й досі усміхнені.
— Відчуваєте? — спитала Мадзу. — Ви контролюєте власний настрій і душевний стан. Осягніть це — і ви зробите перший крок на шляху до вільного духу. А коли досягнете його — матимете силу, про яку навіть не мріяли… А тепер станьмо на коліна.