Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 47)
Негайно всі присутні знову почали аплодувати і радісно кричати, дехто навіть стукав по стільницях бляшаними чашками, де була вода. Джонатан Вейс підвівся, обійшов стіл, знову ввімкнув мікрофон і знову вгамував натовп заспокійливим жестом.
— Дякую, друзі мої. Дякую… Сьогодні я стою тут перед вами з надією і страхом у серці. З надією і страхом, — додав він, обводячи присутніх урочистим поглядом. — Спершу я хочу сказати вам, що ця церква, ця спільнота душ, що нині охоплює два континенти…
Знову радісні крики.
— …є найбільшим духовним викликом Ворогу, який колись бачив цей світ.
Зала вибухнула аплодисментами.
— Я відчуваю її силу, — промовив Джонатан, притискаючи до серця кулак. — Я відчуваю її, коли говорю до наших американських братів і сестер, я відчував її, коли на цьому тижні звертався до вірян у нашому мюнхенському храмі, я відчув її сьогодні, коли повернувся сюди і коли пішов до храму очиститись. І сьогодні я хотів би виділити людей, які дарують мені надію. Якщо на нашому боці такі люди, Ворогу варто трепетати…
Без будь-яких нотаток Вейс назвав кілька імен, і кожен, хто чув своє, кричав і схоплювався на ноги, а сусіди радісно аплодували цій людині.
— …і нарешті, — промовив Вейс, — Денні Броклз.
Стрижений молодик біля Робін скочив на ноги так швидко, що боляче вдарив її по ліктю.
— О Боже мій, — повторював він, і Робін побачила, що він плаче. — О Боже мій.
— Підходьте сюди, всі підходьте, — покликав Джонатан Вейс. — А решта нехай покаже свою шану цим людям…
Обідня зала задзвеніла новими радісними криками. Всі, кого покликали, ридали і здавалися цілковито враженими тим, що Вейс їх визнав.
Вейс почав говорити про досягнення кожного. Одна дівчина за чотири тижні зібрала на вулиці рекордну суму пожертв. Інша завербувала більше десятка новачків на Тиждень Служіння. Коли Джонатан Вейс нарешті дійшов до Денні Броклза, той так схлипував, що Вейс підійшов і обійняв його, і Броклз плакав, притиснувши обличчя до плеча очільника церкви. Аудиторія, яка весь час підбадьорливо кричала, тепер схопилася на ноги й аплодувала Денні та Вейсу стоячи.
— Розкажи нам, що ти зробив цього тижня, Денні, — мовив Вейс. — Розкажи усім, чому я так пишаюся тобою.
— Я н-не м-можу, — схлипнув переповнений емоціями Денні.
— Тоді я сам розповім, — сказав Вейс і розвернувся до натовпу. — Наш центр для наркозалежних у Нортгемпоні хотіли закрити агенти Ворога.
Натовп відповів гнівними криками. Історія про центр для наркозалежних, вочевидь, була відома тільки тим, хто сидів за верхнім столом.
— Заждіть, заждіть, заждіть, — промовив Джонатан, роблячи звичний заспокійливий жест лівою рукою, а правою тримав за руку Денні. — Бекка відвезла туди Денні, щоб він розповів, як ми йому допомогли. Денні став перед матеріалістами і виголосив таку потужну промову, що тепер центр не закриють. Це зробив він. Це зробив Денні.
Вейс підняв руку Денні вгору. Відповіддю був шквал радісних криків.
— Коли з нами такі люди, як Денні, хіба не слід Ворогу боятися? — закричав Джонатан, й аплодисменти стали ще оглушливішими. Тепер Джонатан сам плакав. Сльози стікали по обличчю. Це вираження емоцій спричинило в залі істерію, яка Робін майже налякала і яка тривала навіть після того, як шестеро обраних повернулися на свої місця. Нарешті Джонатан витер очі, зробив свій заспокійливий жест і знову заговорив — дещо хрипким голосом:
— А тепер… із сумом… я розкажу вам новини зі світу матеріалістів…
Всі принишкли, слухаючи промову Джонатана.
Він розповів про війну в Сирії та її звірства, тоді про величезну корупцію серед світових політичних та фінансових еліт. Розповів про спалах вірусу Зіка в Бразилії, що призвів до масових викиднів і народження дітей з інвалідністю. Розповів про конкретні приклади страшних злиднів та відчаю, які бачив, відвідуючи церковні ініціативи в Британії та Америці, і про всі несправедливості та катастрофи говорив так, наче вони сталися з його рідними, — аж так він ними переймався. Робін згадала слова Шейли Кеннетт: «він умів змусити
— Ось такий він, світ матеріалізму, — нарешті мовив Джонатан. — І якщо наше завдання здається непідйомним, то лише тому, що Ворог має велику силу… велику до відчаю. Невідворотна Остання Гра наближається, і саме тому ми так поспішаємо прокласти Шлях Лотоса. Тепер я прошу вас приєднатися до моєї медитації. Якщо ви ще не вивчили нашу мантру, ось надруковані слова.
На сцену піднялися дві дівчини в помаранчевих одностроях, тримаючи в руках великі білі таблички з написом
— Глибоко вдихніть і підніміть руки, — сказав Джонатан, і хоч як тісно було за столами, кожен повільно підняв руки, і всі в унісон втягнули повітря. — Видихніть, — тихо сказав Джонатан, і зала знову задихала.
— А тепер разом:
Робін перейняла вимову слів у сусідів. Сотня людей співала, співала й співала, і Робін відчула, як поступово на неї сходить дивний спокій. Ритм ніби вібрував десь усередині, гіпнотичний, цілющий, і лиш голос Джонатана виділявся з-поміж решти, а тоді вона зрозуміла, що може вже не читати слова з табличок, бо здатна повторювати їх автоматично.
І нарешті до голосів натовпу домішалися останні акорди «Heroes» Девіда Бові, і мантра перейшла у радісні крики, і всі схопилися на ноги й почали обійматися. Робін притягнув до себе спершу щасливий Денні, тоді білявий сусід. Потім молодики обійнялися між собою, і цілий натовп уже підспівував і плескав у долоні під пісню Бові. І Робін, хоч яка втомлена й голодна, усміхалася, плескаючи в долоні та співаючи разом з усіма.
28
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Страйк посунув графіки, щоб у недільний вечір вмістилася зустріч із Абіґейл Ґловер, і тільки тоді помітив, що Клайва Літтлджона нема на роботі чотири дні. Він хотів побачити живу реакцію Літтлджона на питання, чому той не розповів про свою роботу на «Паттерсон Інкорпорейтед», тож вирішив відкласти розмову до моменту, коли буде змога поговорити з Літтлджоном особисто.
Після обіду в суботу Страйк завітав до Люсі, бо вона вмовила дядька Теда ненадовго заїхати в гості. Видно було, що після смерті їхньої тітки Тед сильно постарів. Він ніби зсохнувся і кілька разів втрачав нитку розмови. Двічі він казав на Люсі «Джоан».
— Що думаєш? — прошепотіла Люсі до Страйка у кухні, куди він вийшов допомогти їй із кавою.
— Думаю, що він не вважає, ніби ти і справді Джоан, — тихо відповів Страйк. — Але так… думаю, треба знайти йому лікаря. Щоб визначив, чи немає ознак деменції.
— Але ж треба звернутися до сімейного лікаря, так? — спитала Люсі. — Для початку?
— Мабуть, — відповів Страйк.
— Я спробую записати його на прийом, — сказала Люсі. — Знаю, що він ніколи не покине Корнволл, але наскільки простіше було б дбати про нього.
Почуття провини, лише частково викликане тим фактом, що Люсі приділяла дядькові Теду значно більше уваги, ніж він, спонукала Страйка сказати:
— Якщо запишеш, я з’їжджу до Корнволла і сходжу до лікаря з ним. Потім відзвітую.
— Ой, Ломако, правда? — здивувалася Люсі. — Боже, це було би просто ідеально. Якщо хтось і змусить його туди дійти, то це ти.
Назад на Денмарк-стріт Страйк повертався у знайомому пригніченому настрої. Доброго гумору йому зазвичай додавали розмови з Робін, навіть на робочі теми, але тепер цього варіанту не було і не буде ще довгі тижні. Нове повідомлення від Біжу, яке заскочило Страйка за приготуванням омлету, викликало саме роздратування.
Страйк з’їв свій омлет за кухонним столом. Закінчивши, він узяв телефон, маючи на думці вирішити питання раз і назавжди. Хвильку поміркувавши й рішуче відкинувши ідею закінчення стосунків, які в його розумінні й не починалися, він натомість написав таке:
Дуже зайнятий, не зможу зустрічатися в осяжному майбутньому.
Якщо вона має бодай крихту гордості, цим справа і закінчиться.
Більшу частину холодної неділі він присвятив стеженню, о четвертій годині передав об’єкт Мідж і поїхав до Ілінґа на зустріч із Абіґейл Ґловер.
«Лісник» на Сіфорд-Роад виявився великим пабом, фасад якого прикрашали дерев’яні колони, кошики на вікнах і зелені кахлі на стінах, а на вивісці красувався пеньок, у який була встромлена сокира. Страйк узяв собі вже звичне безалкогольне пиво і сів за столик на двох у кутку під стіною з дерев’яною обшивкою.
Минуло двадцять хвилин, і Страйк уже почав хвилюватися, чи Абіґейл не передумала щодо зустрічі, коли до бару ввійшла висока красуня в спортивному одязі під наспіх накинутим плащем. Єдине фото Абіґейл, яке Страйк знайшов у мережі, було дуже дрібне, і на ньому вона стояла в однострої в оточенні колег-пожежників, які всі були чоловіки. На тій світлині не було видно, яка вона гарна. Абіґейл успадкувала батькові великі сині очі і тверде підборіддя з ямочкою, але мала повніші, ніж у Вейса, вуста, а бездоганна бліда шкіра і високі вилиці могли б належати моделі. Страйк знав, що їй близько тридцяти п’ятьох років, але волосся, забране у хвіст, вже посивіло. Як не дивно, це їй не тільки личило, а й робило ніби молодшою поруч із гладенькою чистою шкірою. Абіґейл привіталася з кількома чоловіками на барі, тоді помітила Страйка і швидко підійшла на своїх довгих ногах.