Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 38)

— Він заспокоїться, — сказала вона, а пес ганяв навколо столу і завзято виляв хвостом. — Рано чи пізно.

Ніав сіла і почала розправляти рукави кофти, хоча потреби в цьому не було.

— Чиї це витвори? — спитала Робін, показуючи на аркуші з плямами фарби на холодильнику. Вона прагнула, щоб Ніав розслабилася.

— А, це мого синочка Чарлі, — відповіла Ніав. — Два роки. Пішов із татом гуляти. Найджел вирішив, що без Чарлі мені буде простіше з вами спілкуватися.

— Це Найджел, так? — спитала Робін і з усмішкою показала на пляжне фото.

— Так, — відповіла Ніав. Здавалося, вона вважала, що мусить щось пояснювати. — Ми познайомилися на моїй першій роботі. Він, власне, мій начальник.

— Це так чарівно, — сказала Робін, стараючись говорити без осуду. Зважаючи на лисину Найджела, пара на пляжі була більше схожа на батька з донькою, ніж на подружжя.

— Власне, — почав Страйк, — як я казав по телефону, нас цікавлять різні подробиці щодо Універсальної гуманітарної церкви. Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?

— Звісно, робіть, — знервовано відповіла Ніав.

— Ми можемо почати з того, в якому році ваша сім’я вирушила на Чапмен-Фарм? — спитав Страйк, клацаючи ручкою.

— У 1999-му, — відповіла Ніав.

— Вам було вісім років, правильно?

— Так. Моєму брату Ойсину було шість, а сестрі Мейв — чотири.

— Ви знаєте, чому ваші батьки вступили до церкви? — спитав Страйк.

— Це тато придумав, а не мама, — відповіла Ніав. — Він завжди був трохи… це важко пояснити. Коли ми були дітьми, він був затятий лівак, а зараз став ультраправим. Я насправді роки три з ним не спілкуюся… він поводиться все гірше й гірше. Дивні дзвінки з якимись лекціями, істерики. Найджел вважає, що мені краще з ним не контактувати.

— Ваша сім’я була релігійною? — спитав Страйк.

— До УГЦ — ні. Я тільки пам’ятаю, що якось ввечері тато прийшов додому дуже збуджений, бо був на зібранні і розмовляв із Татом Джеєм, який вмить його завербував. Тато ніби знайшов сенс життя. Усе просторікував про соціальну революцію. Приніс книжку Тата Джея «Відповідь». А мама просто… підіграла, — сумно додала Ніав. — Може, думала, що в церкві нам буде краще.

Нам вона сказала, що буде весело. Ми плакали, коли покидали дім і всіх наших друзів, а вона просила нас не показувати це татові, щоб не засмучувати його. Мама завжди все старалася спростити… але нам там одразу не сподобалося. У нас не було власного одягу. Не було іграшок. Пам’ятаю, як Мейв плакала за кроличком, з яким завжди спала. Ми привезли його на ферму, але все негайно відібрали і сховали, і кроличка теж.

Ніав зробила ковток чаю і сказала:

— Я не хочу говорити погано про маму. Наскільки я пам’ятаю, їй дуже важко велося через татові перепади настрою і непередба-чуваність. Вона не була сильною людиною. А ще з дитинства мала хворе серце. Я пам’ятаю її дуже пасивною.

— Ви з нею спілкуєтеся? — спитала Робін. Ніав похитала головою. Її очі стали вологими.

— Я не бачила її, відколи ми поїхали, а вона залишилася на фермі у 2002. Вона лишилася з нашою меншою сестрою. Власне, я частково тому й погодилася на зустріч із вами, — сказала Ніав. — Я просто хотіла б знати… якщо раптом ви дізнаєтеся, що з нею сталося… кілька років тому я писала в церкву, хотіла дізнатися, де вона, і отримала відповідь, що вона поїхала у 2003. Я не знаю, чи це правда. Можливо, вона просто не змогла нас знайти, бо тато забрав нас до Вітбі, де ми раніше ніколи не були, і змінив наше прізвище. А може, вона і не хотіла нас шукати, не знаю, а може, тато її не пустив до нас. Думаю, коли ми поїхали, йому писала чи вона, чи УГЦ, бо він отримував якісь листи і дуже сердився. Можливо, їх пересилали з нашої старої адреси. Він рвав їх на дрібні клаптики, так що ми не могли прочитати. Після того, як ми поїхали з Чапмен-Фарм, нам було заборонено говорити про маму.

— Ви знаєте, чому батько вирішив забрати вас із ферми? — спитав Страйк.

— Знаю тільки те, що він казав, коли тягнув нас звідти. Була ніч. Довелося перелізати через паркани. Ми всі хотіли забрати маму, благали тата дозволити нам її забрати, Мейв її кликала, а тато її за це вдарив. Сказав, що наша мама хвойда, — сумно розповіла Ніав, — і це дичина, бо в церкві жінки повинні… вони спільні, належать усім чоловікам. Але тато, видно, вирішив, що мама не братиме в цьому участі, і це… важко повірити, я знаю, але такий він був. Він вважав, що може приєднатися до церкви і робити тільки те, що хоче, а решту ігнорувати. Ідіотизм! Церква виступає проти шлюбу. Всі повинні спати з усіма. Потім я чула, як він казав нашому дядькові, що Лін не його дитина… Мені дуже неприємно все це розповідати, бо я пам’ятаю маму як дуже… ну, чесну жінку. Я не думаю, що вона хотіла б спати з кимось крім тата. Все це так… дивно, — понуро додала Ніав. — Це неможливо пояснити людям, які не розуміють, що таке УГЦ. В одинадцять років я почала казати, що моя мама померла. Так було простіше.

— Мені так прикро, — мовила Робін, не знаючи, що ще тут сказати.

— О, та я в нормі, — відповіла Ніав, яка вже здавалася не молодою, а значно старшою за свої роки. — Порівняно з Ойсином та Мейв я легко відбулася. Вони так і не оговталися від УГЦ. Мейв постійно по лікарях, на лікарняних, на купі пігулок. Постійно їсть, стала дуже велика, ніколи не мала стабільних стосунків. А Ойсин пиячить. Вже має дітей від двох різних дівчат, а йому всього двадцять три роки. Працює чорноробом, просто щоб мати на що випити. Я старалася допомогти, якось їх підтримати, бо тільки я вибралася звідти більш-менш неушкодженою і відчуваю за це провину. Вони злі на мене. Кажуть: «Тобі легко казати, одружилася з багатим дідом». Але я краще давала собі раду, щойно ми пішли звідти. Я пам’ятала життя до церкви, то зміни не так сильно мене шокували. Я швидше призвичаїлася до школи, я мала більше часу з мамою… але я досі не терплю Девіда Бові. В УГЦ постійно ставили «Heroes», щоб розкручувати людей на емоції. Але справа навіть не в цій пісні. Я просто не переношу його голос… коли Бові помер і всюди крутили його музику, це був такий жах…

— У вас є фотографії матері? — спитав Страйк.

— Так, але тільки дуже старі.

— Нічого. Нам просто треба поєднати імена та обличчя.

— Вони нагорі, — сказала Ніав. — Я можу…

— Якщо ваша ласка, — сказав Страйк.

Ніав вийшла. Страйк узяв іще одне печиво.

— Смакота, — сказав він із повним ротом шоколадної крихти.

— Не давай йому, — попередила Робін, бо Безіл вже поклав лапу Страйкові на коліно. — Собакам дуже шкодить шоколад.

— Вона каже, що тобі не можна, — повідомив фоксику Страйк і запхав до рота залишки печива. — Я нічого не вирішую.

Почулися кроки Ніав. Вона повернулася до кухні.

— Це мама, — сказала вона, простягаючи Страйку вицвілий полароїд.

Схоже було, що фото зробили на початку дев’яностих. Білява Дейдре Догерті дивилася на нього з-за пари квадратних окулярів.

— Дякую, — сказав Страйк і зробив нотатку. — Ви не проти, якщо я його сфотографую? На оригінал не претендую.

Ніав кивнула, і Страйк клацнув фото на мобільний.

— Отже, ви прожили на фермі три роки? — спитав він.

— Саме так… але я не знала цього, поки не вибралася звідти. Там немає ні календарів, ні годинників.

— Зовсім? — спитала Робін, думаючи про свої четвергові візити до пластикового каменя.

— Зовсім, і дні народження та інші свята теж не справляють. Пам’ятаю, як ішла лісом і думала: «А раптом мій день народження сьогодні, я ж не знаю». Але керівники того місця знали наші дати народження, бо з досягненням певного віку відбувалися певні речі.

— Які, наприклад? — спитав Страйк.

— До дев’яти років ми спали у змішаних спальнях. А тоді переходили в роздільні для різних статей, і треба було писати в щоденник, який читатимуть церковні старійшини. Звісно, ніхто не писав того, що насправді думав. Я скоро зрозуміла, що достатньо записати щось одне, що я сьогодні вивчила, і щось одне, що сподобалося. «Сьогодні я дізналася більше про фальшиве «я», — промовила вона безбарвним голосом, — і про те, як із ним боротися. Я розумію, що фальшиве «я» — це погана частина тебе, яка прагне поганих речей. Перемогти фальше «я» дуже важливо. Мені дуже сподобалася сьогоднішня вечеря. Були курка, рис і багато співів».

Безіл під столом нарешті заспокоївся і поклав кучеряву голову Робін на ногу.

— У тринадцять років нас переселяли до дорослих спалень, — провадила Ніав, — і ми починали ходити на Маніфестації та вчилися, щоб стати чистим духом. Діти, які виросли в церкві, казали мені, що чисті духом мають особливі сили. Пам’ятаю, як мріяла, що дуже швидко я стану чистою духом, розіб’ю стіни спалень, схоплю маму, Ойсина та Мейв і полечу з ними геть звідти… Важко сказати, справді я в це вірила чи ні… побувши там якийсь час, починаєш вірити в божевільні речі. Але як стати чистими духом, я вам не скажу, — кисло всміхнулася Ніав, — бо коли ми пішли, мені було тільки одинадцять.

— Який розпорядок у дітей? — спитав Страйк.

— Заучування догматів церкви, купа розмальовок і походи до храму на мантри, — відповіла Ніав. — Це було страшенно нудно, і нагляд був дуже ретельний. Справжніх уроків не було. Зрідка нас відпускали погратися в лісі.

Пам’ятаю, як одного дня, — веселішим тоном провадила Ніав, — ми з Ойсином знайшли в лісі сокиру. Там було велике старе дерево з порожнім стовбуром, і якщо залізти на верхні гілки, то можна було заглянути всередину. Якось ми з Ойсином взяли довгу гілляку і почали копирсатися нею в тому дуплі, і побачили дещо на дні. Вона було десь така, — Ніав розвела руки на півметра, — з іржавим лезом. То була сокира для дров, але Ойсин вирішив, що на ній кров. Але ми не змогли її дістати, не дотягнулися.