Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 37)
Страйк чекав.
— Добре, — нарешті сказала Ніав, — я готова з вами поговорити. Насправді якщо у вас вийде завтра чи у п’ятницю…
— Завтра буде ідеально, — сказав Страйк, який мав свої причини обрати четвер.
— Дякую, це буде дуже зручно, — я не на роботі… ми щойно переїхали. Не знаю, чи не буде нахабно з мого боку запросити вас приїхати до мене? Це недалеко від Лондона. Чалфонт-Сент-Джайлз.
— Без проблем, — запевнив Страйк, тягнучись по ручку, щоб записати адресу.
Повісивши слухавку, Страйк розвернувся до Робін.
— Поїдеш завтра зі мною до Чалфонт-Сент-Джайлза?
— Вона згодилася поговорити?
— Так. Було б добре, якби ти перед мандрівкою туди її послухала.
— Безсумнівно, — погодилася Робін і підвелася. — Ти не проти, якщо я зараз поїду додому? Треба вирішити кілька питань перед Чапмен-Фарм.
— Так, звісно.
Щойно Робін пішла, Страйк сів за комп’ютер у значно кращому гуморі, ніж вранці. Він щойно не дав Робін можливості провести останній вільний день перед початком завдання з Раяном Мерфі. Якщо його дії і нагадували, бодай віддалено, махінації Шарлотти Росс відносно самого Страйка, його совість почувалася на диво чистою, коли він гуглив заклади Чалфонт-Сент-Джайлза, де можна приємно пообідати.
21
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Село на відстані годинної мандрівки з Лондона, куди Страйк та Робін прибули наступного ранку, вирізнялося сонною англійською мальовничістю. Коли їхали повз фахверкові будиночки над зеленим сільським моріжком, Страйк, який пристав на пропозицію Робін сісти за кермо «БМВ» замість нього, визирнув на сірокам’яну норманську вежу місцевої церкви і побачив табличку, де заявлялося, що це село — найдоглянутіше в Бекінґемширі.
— Дешевого тут немає нічого, — мовив Страйк, коли вони з’їхали з Гай-стріт на Бовстридж-лейн.
— Ми на місці, — сказала Робін, зупиняючись перед квадратним особнячком із карамельної цегли. — Раніше на десять хвилин, почекаємо чи…
— Почекаємо, — сказав Страйк, який не мав бажання підганяти цю розмову. Що довше вона триватиме, то вище вірогідність, що Робін захоче попоїсти перед поверненням до Лондона. — Готова до завтра? Зібралася?
— Поклала плащ і білизну в сумку, якщо це рахується за збори, — відповіла Робін.
Вона не сказала Страйку, що тільки вчора усвідомила, що не зможе взяти на Чапмен-Фарм свої протизаплідні пігулки. Перечитавши брошуру, вона побачила, що такі препарати підпадають під окрему заборону. Також Робін не збиралася казати Страйку про майже сварку з Мерфі учора ввечері, коли він повідомив про «сюрприз» — що взяв вихідний і цілий день проведе з нею — а Робін відповіла, що має їхати до Бекінґемшира зі Страйком.
Страйків мобільний задзвонив. Номер був прихований.
— Страйк.
— Привіт, — сказав жіночий голос. — Це Абіґейл Ґловер.
Страйк безгучно сказав Робін «донька Джонатана Вейса», а тоді ввімкнув гучний зв’язок, щоб і вона могла чути, про що мова.
— А, чудово, — сказав він. — Ви отримали повідомлення, яке я лишив на станції?
— Так, — відповіла вона. — То в чім річ?
— Йдеться про Універсальну гуманітарну церкву, — сказав Страйк. Відповіддю на ці слова були цілковита тиша.
— Ви ще тут? — спитав Страйк.
— Так.
— Я хотів спитати, чи ви не проти поговорити зі мною, — сказав Страйк.
Знову тиша. Страйк та Робін перезирнулися. Нарешті з телефона прозвучали два короткі склади:
— Нашо?
— Я приватний…
— Та я знаю, хто ти.
На відміну від батька, Абіґейл мала чистісіньку вимову робітничих кварталів Лондона.
— Власне, я розслідую певні заяви щодо цієї церкви.
— Чиї?
— Чоловіка на ім’я Кевін Пірбрайт, — відповів Страйк, — якого, на жаль, немає серед живих. Він часом не намагався з вами зв’язатися? Він писав книжку.
Знову пауза — найдовша.
— Ти на газету працюєш чи шо? — підозріливо спитала Абіґейл.
— Ні, на приватну особу. Хотів би знати, чи ви не проти поговорити зі мною. Це може бути абсолютно неофіційно, — додав Страйк.
І знову тривала тиша.
— Алло?
— Та не знаю, — нарешті сказала вона. — Маю подумати. Наберу, якшо вирішу… потім наберу.
Зв’язок обірвався.
Робін, яка щойно помітила, що затамувала подих, видихнула.
— Що ж… я не здивована. На місці доньки Вейса я б теж не хотіла про все це згадувати.
— Так, — погодився Страйк, — але якби вона погодилася на розмову, це було б дуже корисно… До речі, коли ти вчора пішла, я залишив повідомлення дружині Джордана Рейні. Знайшов, де вона працює. Вона майстриня манікюру в салоні «Кутікулки». Так і пишеться, через «і».
Він подивився на годинник.
— Думаю, можна йти.
Коли Страйк натиснув дзвінок, почувся собачий гавкіт, а щойно двері відчинилися, з-за них виплигнув жорсткошерстий фокстер’єр, промчав повз Страйк та Робін, пригальмував на стежці, розвернувся, побіг назад і почав вистрибувати на задніх лапах, заливаючись істеричним дзявкотінням.
— Безіле, фу! — закричала Ніав. Робін вразило те, яка вона молода — двадцять п’ять років, не більше. А ще вдруге за останній час Робін виявила, що порівнює свою квартиру з житлом іншої людини. Ніав була низенька і пухка, мала чорне волосся до плечей і дуже ясні сині очі. Вона була в джинсах і кофті з цитатою Шарлотти Бронте: «Я завжди радше волітиму буди щасливою, ніж поважною».
— Вибачте, — сказала Ніав до Робін та Страйка, а тоді: — Та Господи Боже, Безіле!
І вона схопила пса за нашийник і потягнула в будинок.
— Заходьте. Вибачте, — повторила вона через плече, тягнучи збудженого фокса по дерев’яних мостинах до кухні в кінці коридору, — ми як переїхали тієї неділі, так він і біситься… пішов, пішов! — додала вона, викидаючи пса у садок через задні двері, які міцно зачинила за ним.
Кухня була оформлена в сільському стилі, з фіолетовою плитою-грубкою і виставленими на комоді тарелями. Стіл із нефарбованого дерева оточували фіолетові стільці, дверцята холодильника покривали дитячі малюнки на магнітах, здебільшого кольорові плями та кривульки. Також тут було — і це пояснило Робін, яким чином така молода жінка живе в такому дорогому будинку — фото Ніав у бікіні під руку з чоловіком у плавках, якому на вигляд було щонайменше сорок років. Від запаху з духовки у Страйка потекла слина.
— Дякую, що згодилися поговорити з нами, місіс…
— Називайте мене Ніав, — сказала господиня, яка, не маючи більше потреби заспокоювати пса, почала нервувати. — Прошу, сідайте, я спекла печиво.
— Щойно в’їхали і вже печете? — спитала Робін.
— О, я обожнюю пекти, мене це дуже заспокоює, — відповіла Ніав, відвертаючись по прихватки. — Та і ми майже все вже вирішили. Я взяла кілька днів відпустки тільки тому, що мені давно її мали дати.
— Ким ви працюєте? — спитав Страйк, сідаючи біля задніх дверей, у які шкрябався і скавучав Безіл, просячись усередину.
— Бухгалтером, — відповіла Ніав, знімаючи печиво з дека лопаткою. — Чаю? Кави?
Поки Ніав і детективи отримали кожен по чашці, а печиво опинилося на тарелі посередині столу, Безілові скарги зробилися такими жалісними, що Ніав пустила його назад.