Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 36)

— Сьогодні Дев з’їздить туди і покладе камінь на точку, — сказав Страйк. — Можливо, тобі доведеться його пошукати. Ми хочемо, щоб було схоже, що той камінь там сто років лежить.

— Так, — мовив Барклей, ляснувши себе по стегнах, і підвівся. — Пішоу я приймати вахту в Літтлджона. Франк-Один пообідає і буде готовий трошки посталкерити.

— А мені час до Дева, — сказала Мідж, глянувши на годинник. — Подивимося, що там Біґфут.

— Уже з кимсь зустрічався? — поцікавилася Робін, яка за всіма приготуваннями до мандрівки на Чапмен-Фарм і пошуками екс-вірян УГЦ не мала часу зазирати до справи Біґфута.

— Був у «Стрінґфелловз», — зневажливо відповіла Мідж, — але дружина не відсудить половину бізнесу на підставі одного приватного танцю… і не те щоб я зичила успіху цій зарозумілій сучці.

— Ми на стороні клієнта, навіть коли клієнт мурло, — нагадав Страйк.

— Та знаю, знаю, — озвалася Мідж, прямуючи до приймальні, де висіла її шкіряна куртка, — але іноді набридає допомагати людям, які за все життя й дня не працювали.

— Щойно трапиться голодна сирітка, яка зможе нас найняти, вона твоя, — сказав Страйк.

Мідж сардонічно відсалютувала, а тоді сказала Робін:

— Якщо до твого від’їзду не побачимося, бажаю удачі.

— Дякую, Мідж, — сказала Робін.

— Так, щасти тобі, — погодився Барклей. — Якщо запахне смаженим і зрозумієш, що мізки промиваються, бери іржавий цвях і бий себе в долоню. Гаррі Палмеру в «Досьє Іпкресс» допомогло.

— Гарна ідея, — сказала Робін. — Спробую пронести його туди.

Обидва підрядники покинули офіс.

— Маю для тебе ще одну новину, — сказала Робін Страйкові, сідаючи на своє місце за партнерським столом. — Здається, я знайшла Джордана Рейні. Того хлопця, якого змусили шмагати себе по обличчю шкіряним батогом. На Чапмен-Фарм він користувався другим іменем. Насправді він Курт.

Вона набрала «Курт Рейні» і розвернула комп’ютер екраном до Страйка. Той побачив поліційне фото густо зататуйованого чоловіка. На лівій щоці був піковий туз, на горлі тигр.

— Десять років за збройне пограбування і напад за обтяжуючих обставин. Курт Джордан Рейні, — сказала Робін і на стільці під’їхала до Страйка, щоб разом роздивитися фото. — На час знайомства з Шейлою йому було до двадцяти років, — цілком підходить. Я покопала всі звичні архіви в інтернеті і познаходила його адреси. Між 93 і 96 біла пляма, а тоді він знову виринає в квартирі у Кеннінґ-Тауні. Ми знаємо, що Джордан із УГЦ боявся поліції, бо, за словами Кевіна Пірбрайта, саме поліцією Мадзу йому погрожувала, коли змушувала шмагати себе.

— Схоже, це той хлоп, що нам потрібен, — сказав Страйк, — але в тюрму людині так просто не подзвониш.

— Може, написати лист? — мляво запропонувала Робін.

— «Дорогий містере Рейні, ми побачили ваше поліційне фото і вирішили, що саме ви могли 6 допомогти нам у розслідуванні кримінальної справи…»

Робін засміялася.

— А що родичі? — спитав Страйк.

— За його останньою адресою мешкає жінка з таким самим прізвищем.

— Я б спробував зв’язатися з ним через неї. А що другий хлопець, якого били? — спитав Страйк. — Той, що з низьким розумовим коефіцієнтом?

— Пол Дрейпер? Поки не знайшла жодного сліду. Шері Ґіт-тінз теж зникла з лиця землі.

— Гаразд, шукатиму їх, поки ти будеш на Чапмен-Фарм. Я також лишив повідомлення для Абіґейл Ґловер на її пожежній станції.

— Це та, що донька Вейса?

— Вона.

Страйк підійшов до дверей приймальні, де сиділа і клацала клавіатурою Пат, і зачинив її.

— Послухай, — почав він.

Робін приготувалася, стараючись не показувати роздратування. У п’ятницю ввечері Мерфі сказав «послухай» точно таким самим тоном, щойно кінчив, і виголосив цілу підготовлену промову про небезпеки роботи під прикриттям.

— Я хотів тобі дещо сказати, перш ніж ти туди підеш.

Страйк здавався серйозним, але вагався, і Робін відчула легкий електричний розряд внизу живота, точно як тоді, коли Прюденс назвала її найважливішою людиною в житті Страйка.

— Є імовірність — дуже мала, але краще, щоб ти знала — що там хтось може знати щось про мене, тож я хотів тебе попередити, щоб ти не показувала подиву і не виказала себе.

Тепер Робін розуміла, до чого він хилить, але мовчала.

— Я пів року жив в Ейлмертонській комуні з мамою та Люсі у 1985 році. Я не стверджую, що хтось згадає мене, — я був малий, — але моя мама була зіркою, хоч і незначної величини. Як мінімум про неї писали газети.

Кілька секунд Робін не могла вирішити, що тут сказати, а тоді зробила ставку на чесність.

— Насправді Шейла Кеннет згадала тебе і твою маму. Я не хотіла розповідати, — додала вона, — поки ти сам мені не скажеш.

— А, — сказав Страйк. — Ясно.

Вони дивилися одне на одного.

— То було жахливе місце, — грубо мовив Страйк, — але зі мною там нічого не сталося.

Мимоволі він трохи виділив голосом «зі мною».

— Є ще одна причина, чому я тобі це кажу, — провадив він. — Та жінка, Мадзу… Не довіряй їй.

— Я й не збираюся, вона здається…

— Ні, я хочу сказати, що ти не повинна розраховувати на… — він не одразу знайшов підходяще слово, — на якесь сестринство з її боку. Особливо коли йтиметься про єднання духу. Якщо вона захоче відвести тебе до якогось мужика…

У двері постукали.

— Що? — нетерпляче гукнув Страйк.

У дверях з’явилася незадоволена мавпяча мордочка Пат. Вона сказала Страйкові своїм низьким шорстким голосом:

— Подзвонила жінка, хоче говорити з вами. Звати Ніав Догерті.

— З’єднайте, — негайно сказав Страйк.

Він сів за свій бік столу, і за кілька секунд задзвонив телефон.

— Корморан Страйк.

— Алло, — почувся несміливий жіночий голос. — Е-е… мене звати Ніав Догерті. Ви лишили повідомлення моєму чоловіку, питали, чи я не проти відповісти на кілька питань про Універсальну гуманітарну церкву…

— Так, це був я, — сказав Страйк. — Дякую, що відгукнулися.

— Нема за що. Можна спитати, чому ви хочете зі мною поговорити?

— Так, звісно, — сказав Страйк, дивлячись Робін у вічі. — Мою агенцію найняли розслідувати певні заяви про церкву, зроблені колишнім її членом. Ми шукаємо можливість підтвердити їх.

— О, — сказала Ніав. — Ясно.

— Це буде суто неофіційна розмова, — запевнив Страйк. — Просто загальні відомості. Наскільки я розумію, ви там побували ще дитиною?

— Так, я там жила з вісьмох років до одинадцяти.

Пауза.

— А ви зверталися до мого батька? — спитала Ніав.

— Так, — відповів Страйк, — але він відмовився розмовляти.

— Ну звісно… якщо ви не зможете відповісти, я зрозумію, але навіщо ви хочете підтвердити ті заяви? Ви працюєте на газету чи…

— Ні, ми не працюємо на газету. У нашого клієнта родич потрапив до цієї церкви.

— О, — промовила Ніав, — розумію.