Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 29)

— Добрий день, — усміхнулася до неї Робін. — Ми розмовляли по телефону. Я Робін Еллакотт, при…

— Та, що приватний детектив? — спитала Шейла своїм трохи брязкітливим голосом.

— Так, — відповіла Робін і дістала свої водійські права. — Це я.

Шейла кілька митей роздивлялася документ, а тоді сказала:

— Гаразд. Тоді заходь, — і вона відступила вбік, впускаючи Робін до вистеленого темно-коричневим килимом коридора. У будиночку стояв дещо притхлий запах.

— Сідай там, — сказала Шейла, показуючи Робін на вітальню. — Будеш чай?

— Дякую… може, вам допомогти? — спитала Робін, дивлячись, як тендітна на вигляд Шейла човгає до кухні. Та не відповіла. Робін сподівалася, що слуховий апарат увімкнутий.

Обідрані шпалери і нечисленні старі меблі повідомляли про бідність. Зелена канапа стояла під прямим кутом до вицвілого картатого крісла з таким самим пуфом для ніг. Телевізор був старий, а під ним виднівся такий самий старий відеомагнітофон. На благенькій полиці стояло кілька романів, набраних великим шрифтом. Єдина фотографія в кімнаті стояла на книжковій шафі. Це було весільне фото з шістдесятих. Шейла та її чоловік Браян (чиє ім’я Робін знала з даних перепису населення) стояли під залом реєстрації. Замолоду Шейла була дуже гарна, темні коси збирала у зачіску-вулик, а пишна весільна сукня ледь прикривала її коліна. Зображенню додавав зворушливості той факт, що трохи вайлуватий на вигляд Браян щасливо усміхався, ніби не міг повірити, що йому так пощастило.

Ноги Робін щось торкнулося: до кімнати зайшов сірий кіт і тепер дивився на неї ясними зеленими очима. Робін нахилилася почухати його за вушком, коли дзенькання сповістило про повернення Шейли, яка тримала стару бляшану тацю з двома горнятами, глечиком і тарілочкою зі скибками недорогого магазинного пирога.

— Дозвольте, — сказала Робін, бо частина гарячої рідини вже розплескалася. Шейла дозволила Робін взяв в неї тацю і поставити на маленький кавовий столик. Взявши свій кухлик, Шейла поставила його на підлокітник картатого крісла, сіла, поклала крихітні ніжки на пуф, а тоді сказала, придивившись до таці:

— Цукор забула. Зараз…

І почала важко вставати з крісла.

— Нічого, я його не вживаю, — поспішно сказала Робін. — Хіба що вам?

Шейла похитала головою і розслабилася. Коли Робін сіла на канапу, кіт стрибнув туди і почав тертися об неї та мурчати.

— Він не мій, — сказала Шейла, спостерігаючи за котом. — Сусідський, але йому тут подобається.

— Зрозуміло, — усміхнулася Робін, гладячи вигнуту котячу спину. — Як його звати?

— Смокі, — відповіла Шейла, підносячи чашку до губ. — Йому тут подобається, — повторила вона.

— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки? — спитала Робін.

— Записувати? Записуй, — відповіла Шейла Кеннетт. Коли Робін дістала ручку, Шейла поцмокала до Смокі, але той проігнорував її і далі тицявся головою в Робін. — Невдячний, — сказала Шейла. — А я йому ввечері давала лосося з банки.

Робін знов усміхнулася і відкрила записник.

— Отже, місіс Кеннетт…

— Називай мене Шейла. Нащо ти це з собою зробила?

— А… це? — зніяковіла Робін, торкнувшись синіх кінців свого каре. — Просто вирішила спробувати.

— Панкуєш? — спитала Шейла.

— Хіба трохи, — відповіла Робін, вирішивши не казати Шейлі, що вона років на сорок запізнилася.

— Ти гарна дівчина. Не треба тобі того синього.

— Я думаю повернути як було, — відповіла Робін. — Тож… я можу спитати, як ви з чоловіком потрапили до Чапмен-Фарм?

— Тоді вона не називалася Чапмен-Фарм, — відповіла старенька. — То була Форджмен-Фарм. Ми з Браяном були хіпі, — пояснила Шейла, глянувши на Робін крізь товсті скельця окулярів. — Ти знаєш, що таке хіпі?

— Так, — відповіла Робін.

— Це були ми з Браяном. Хіпі, — повторила Шейла. — Жили в комуні. Хіпі, — знову повторила вона, ніби їй просто подобалося це слово.

— А ви пам’ятаєте, коли…

— У шістдесят дев’ятому році ми поїхали туди, — сказала Шейла. — Щойно все почалося. Ми вирощували шмаль. Знаєш, що таке шмаль?

— Так, знаю, — відповіла Робін.

— Курили ми добряче, — зі смішком мовила Шейла.

— Ви пам’ятаєте, хто ще там був на початку?

— Так, я все пам’ятаю, — гордо відповіла Шейла. — Раст Андерсен. Він був американець. Жив у наметі за полями. Гарольд Коатс. Я все пам’ятаю. Іноді не згадаю, що було вчора, а те — пам’ятаю. Коатс був поганий чоловік. Дуже поганий.

— Чому?

— Діти, — відповіла Шейла. — Ти знаєш, що там було?

— Ви про те, за що арештували братів Кровтерів?

— Так, я про них. Паскудні люди. Жахливі. І вони, і їхні друзі.

Із гучним воркотінням кіт перевернувся на спину, а Робін далі гладила його лівою рукою.

— Ми з Браяном гадки не мали, чим вони займалися, — сказала Шейла. — Гадки не мали, що таке робиться. Ми працювали, вирощували і продавали овочі. Браян тримав свиней.

— Свиней?

— Він любив своїх свинок. І курей. Всюди бігали діти… Своїх у мене не було. Суцільні викидні. Дев’ять їх було.

— О, мені дуже шкода, — сказала Робін.

— Своїх у нас не було, — повторила Шейла. — Ми хотіли мати дітей, але не могли. Там по фермі бігало багато дітей, і твого друга я теж пам’ятаю. Здоровий був хлопчик. Більший за декого зі старших дітей.

— Даруйте? — збентежилася Робін.

— Я про твого партнера. Кондоман Страйк, так його звати?

— Так, — відповіла Робін, здивовано дивлячись на стареньку і підозрюючи, що жінка, яка, може, і повторювалася, але здавалася цілком притомною, насправді вже має слабоумство.

— Коли я сказала сусідці, що ти приїдеш, вона мені прочитала статтю про нього і про тебе. Він там був — із сестрою та мамою. Я пам’ятаю, бо мій Браян заглядався на Леду Страйк, і я це бачила, і ми дуже сварилися. Я ревнувала. Бачила, як він весь час на неї дивиться. Ревнувала, — повторила Шейла. — Втім, Леда на мого Браяна і не глянула б. Браян рок-зіркою не був.

Шейла знову хрипко захихотіла. Приховуючи шок, Робін мовила:

— У вас дуже добра пам’ять, Шейло.

— О, я пам’ятаю все, що було на фермі. Іноді не згадаю вчорашній день, а те все пам’ятаю. Я допомагала маленькій Енн народжувати. А там же був Гарольд Коатс, лікар. Я допомагала. Їй так важко було… Але ж всього чотирнадцять років.

— Справді?

— Так… вільне, бачиш, кохання. Тоді все було не так, як тепер. Зовсім інакше.

— А дитина…

— З дитиною все було добре. Енн назвала її Мадзу, але скоро пішла. А малу залишила комуні. Не захотіла бути матір ю. Надто молода.

— І хто дбав про Мадзу? — спитала Робін. — Батько?

— Не знаю я, хто її батько. Я не знала, з ким Енн ходила. Всі спали, з ким траплялося. Крім нас із Браяном. Ми хотіли своїх дітей. Працювали. Ми не знали, що там відбувалося, — вкотре повторила Шейла. — На ферму прийшла поліція. Без попередження. Хтось їх навів. Нас всіх допитували. Мого Браяна багато годин тримали у відділку. Все обшукали. Копалися в наших особистих речах. Ми з Браяном після цього поїхали.

— Поїхали?

— Так. Жах, — сказала Шейла і ще раз підкреслила: — Ми не знали. Нічого не знали. Вони ж не посеред подвір’я цим займалися. А ми весь час працювали.

— Куди ви подалися, коли поїхали звідти?

— Сюди, — відповіла Шейла, обвівши будиночок плямистою рукою. — Це моїх батьків. Ох, як вони сердилися через усе, що писали в газетах. А Браян не міг знайти роботу. Я знайшла. Секретаркою. Мені не подобалося. Браян скучив за фермою.

— Ви пам’ятаєте, як довго тут прожили, Шейло?

— Два роки… три роки… потім нам написала Мадзу. Сказала, що тепер все значно краще, що там нова спільнота, хороші люди. Браян умів працювати на землі, розумієш, і тому вона його запрошувала назад… і ми повернулися.