Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 31)
— Їсти просить, — крізь сльози сказала Шейла. — Ще не час, — мовила вона до кота. — Сусідка мене лаятиме, якщо почну давати тобі обіди.
Шейла мала втомлений вигляд. Робін не хотіла залишати її в такому стані і м’яко перевела розмову на котів і їхню непостійність. За десять хвилин Шейла достатньо опанувала себе і розповіла про свою кицьку, яку збила машина, але Робін бачила, що вона досі схвильована, і не хотіла тиснути на стареньку, просячи згадати щось іще.
— Щиро дякую, що поговорили зі мною, Шейло, — нарешті сказала вона. — Останнє питання, якщо ваша ласка. Ви не знаєте, коли Шері Ґіттінз пішла з Чапмен-Фарм? Не знаєте, де вона може бути тепер?
— Вона пішла скоро після смерті Враяна. Куди — я не знаю. То вона в усьому винна! — знову розсердилася вона. — Все сталося через неї!
— Я можу для вас щось зробити, поки не поїхала? — спитала Робін, ховаючи записник до сумочки. — Може, покликати вашу сусідку? Щоб у вас було товариство.
— Ви зупините їх? — крізь сльози спитала Шейла, проігнорувавши пропозицію Робін.
— Ми постараємося, — пообіцяла Робін. -
— Ви мусите їх зупинити, — люто сказала Шейла. — Ми були хіпі. Ми з Браяном. Просто хіпі. Ми не уявляли, до чого все дійде.
17
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
— Ти з неї до біса багато витягнула, — сказав Страйк. — Чудова робота.
Робін, яка сиділа у «лендровері» й обідала тунцевим сендвічем з найближчого кафе, не змогла опиратися бажанню набрати Страйка одразу після розмови з Шейлою. Він бурчав уже значно менше, ніж в минулу їхню розмову.
— Але хіба не жах? — спитала вона. — Нещасному чоловіку не надали жодної медичної допомоги.
— Жах. Проблема в тому, що він сам не звернувся до шпиталю. Тож довести злочинний намір буде дуже важко. Це не Марґарет Каткарт-Брайс, яка благала привести лікаря.
— Буцімто благала, — нагадала Робін. — Ми не маємо підтвердження.
— Так, і це проблема, — відповів Страйк, який саме стояв на вулиці під будинком братів Франків. — Нам потрібна злочинна дія з кількома свідками, які готові виступити у суді, і мені починає здаватися, що це ми на дохріна замахнулися.
— Та знаю, — погодилася Робін. — Не уявляю, щоб оповідям Шейли про побиття і шмагання повірили без додаткового підтвердження, адже стільки років минуло. Але я почну шукати Пола Дрейпера і Джордана Рейні.
— Чудово, — сказав Страйк. — Якщо пощастить, вони підтвердять знущання над собою і ще над другим… о, а ось і він.
— Хто?
— Один із Франків. Я їх не розрізняю.
— Франк-Один дещо зизоокий, а Франк-Два дещо лисіший.
— Тоді це Два, — сказав Страйк, придивившись до чоловіка. — Сподіваюся, він прямує до центру, бо інакше проситиму Дева підмінити мене раніше. О шостій в мене розмова із фейсбучним другом будівельної принцеси Флори Брюстер. Вчора він мені подзвонив.
— О, чудово. Де ви зустрічаєтеся?
— У пабі «Гренадер» в Белґравії, — відповів Страйк, рушаючи слідом за об’єктом, який прямував на станцію. — Він вибирав. Наскільки я зрозумів, це біля його роботи. Також він каже, що в нас є спільна подруга.
— Можливо, клієнтка, — припустила Робін. З року в рік кількість дуже багатих лондонців, які зверталися до агенції, зростала, а нещодавно вони попрацювали на кількох мільярдерів.
— То це все, що ти почула від Шейли? — спитав Страйк.
— Е… мабуть, так, — відповіла Робін. — Я напишу звіт за нотатками і відправлю тобі.
— Чудово. Що ж, мені час, заходимо до вагону. Гарно тобі доїхати.
— Гаразд, до зв’язку, — відповіла Робін і поклала слухавку.
Якусь мить вона роздивлялися залишки сендвіча, який виявився дуже сухим, а тоді сховала його назад у паперовий пакет і натомість потягнулася по йогурт і пластикову ложечку. Вона вагалася, перш ніж відповісти на останнє питання Страйка, бо не стала казати, що Шейла пам’ятала його присутність в Ейлмертонській комуні в дитинстві. Робін подумала, що Страйк не хоче обговорювати цю тему, адже сам він про це не згадав.
Гадки не маючи, наскільки близько він був до такої небажаної розмови, Страйк повертався до Лондона з дещо позитивнішим сприйняттям світу, бо відновив дружнє спілкування з Робін. Його гумор іще покращився, хоч і з менш сентиментальної причини, коли Франк-Два привів його до Ноттінґ-Гіллу, а тоді рушив просто до групи пастельних будинків, в одному з яких мешкала їхня клієнтка, акторка Таша Майо.
— Присідав за машинами, задивлявся на її вікна, — за годину розповів Страйк Деву Шаху, який прийшов змінити його на стеженні. — Я зробив кілька фотографій. Клею в замкову щілину він поки не лив.
— Може, чекає, щоб було темно, — припустив Шах. — Так романтичніше.
— Ти останнім часом розмовляв із Літтлджоном? — поцікавився Страйк.
— «Розмовляв»? — задумливо повторив Шах. — Ні, розмовою це важко назвати. А що?
— Якої ти про нього думки? — спитав Страйк. — Неофіційно, так би мовити.
— Дивний, — просто сказав Шах, глянувши на свого боса.
— Власне, я починаю…
— А ось і вона, — мовив Шах.
Двері будинку, де мешкала актриса, відчинилася, і на тротуар спустилася тендітна стрижена білявка з великою сумкою. Вона швидко попрямувала до метро, читаючи щось із телефона на ходу. Молодший Франк кинувся слідом, піднявши свій мобільний: вочевидь, він її знімав.
— Що за моторошний засранець, — прокоментував Шах і пішов за ними, а Страйку лишалося тільки рухатися в бік «Гренадера».
Генрі Вортінґтон-Філдз обрав для зустрічі зі Страйком паб, у якому детектив колись бував; цей заклад полюбляла Шарлотта і її заможні друзі. Елегантний фасад був пофарбований червоним, білим та синім; біля вікон висіли кошики з квітами, біля дверей стояла червоногаряча будка-вартівня.
Інтер’єр лишився таким самим, яким пам’ятав його Страйк: на стінах плакати і картини мілітарної тематики, поліровані столи, оббиті червоною шкірою сидіння та стеля, обклеєна сотнями банкнот усіх валют. Вважалося, що в пабі з’являється привид солдата, якого забили до смерті за махлювання у картах. Гості лишали гроші, щоб сплатити його борг, але це не допомагало, і примарний солдат так само являвся у закладі — чи принаймні таку історію розповідали туристам.
За винятком двох німців, які обговорювали купюри на стелі, всі клієнти були англійці — чоловіки в костюмах чи кольорових штанах-чиносах, що їх полюбляють вищі прошарки, жінки в елегантних сукнях чи джинсах. Страйк замовив пінту безалкогольного пива і сів її пити, паралельно читаючи з телефона статтю Ферґюса Робертсона про майбутній брекзит і час до часу піднімаючи погляд, щоб не пропустити свого співрозмовника.
Щойно Генрі Вортінґтон-Філдз увійшов до пабу, Страйк зрозумів, що то він — здебільшого через сторожкий погляд, притаманний людям, які збираються розмовляти з приватним детективом. Генрі мав тридцять чотири роки, але здавався молодшим. Високий, тонкий та блідий, з копицею хвилястого рудого волосся, він був в окулярах у роговій оправі та гарно скроєному однобортному костюмі з яскравою червоною краваткою в підковах. Він був схожий на працівника мистецької галереї чи продавця у люксовій крамниці. І те, і те цілком пасувало Белґравії.
Купивши собі джин із тоніком, Генрі секунду-другу придивлявся до Страйка, а тоді підійшов до його столика.
— Корморан Страйк? — Його акцент був аристократичний, із ледь помітною манірністю.
— Це я, — відповів Страйк, простягаючи руку. Генрі опустився на лаву навпроти детектива.
— Я думав, ви будете… не знаю, ховатися за газетою. Такою, з дірочками для очей.
— Це я роблю тільки у когось на хвості, — відповів Страйк, і Генрі засміявся — знервовано і довше, ніж варто було б у відповідь на подібний жарт.
— Дякую, що погодилися на цю зустріч, Генрі.
— Нема за що, — відповів Генрі і зробив ковток джину. — Коли я отримав ваше повідомлення, то перелякався, мовляв, та хто це такий? Але я почитав про вас, і Шарлотта теж сказала, що ви хороша людина, тож…
— Шарлотта? — перепитав Страйк.
— Так, — кивнув Генрі. — Шарлотта Росс. Я її знаю з антикварного салону, в якому працюю, «Арлінґтон і Блек», знаєте? Вона міняла інтер’єр, і ми їй дістали кілька приємних речей. Коли я вас загуглив, то дізнався, що ви з нею… тож я їй подзвонив, — вона чудова, мабуть, моя улюблена клієнтка… і кажу: «Привіт, Шарлі, а з цим хлопом варто поговорити?» — щось такс спитав, а вона відповіла: «Так, дуже варто». І ось я тут.
— Чудово, — сказав Страйк якомога люб'язнішим тоном і з якомога люб’язнішим обличчям. — Власне, як я писав у повідомленні, я помітив, що ви досить різко висловлюєтеся про УГЦ на своїй сторінці, тож…
— Так-так, — підхопив Генрі, знервовано посовавшись, — але я мушу сказати… ну, хочу сказати, перш ніж ми перейдемо до… це, власне, моя умова… ви ж не займатимете Флору, правда? Бо вона не в собі. Я з вами спілкуюся тільки для того, щоб їй не довелося. Шарлотта сказала, що ви будете не проти такої умови.
— Ну, це вирішувати не Шарлотті, — відповів Страйк, продовжуючи витискати з себе люб’язність, — але якщо у Флори не все гаразд із ментальним здоров’ям…
— Дуже негаразд, — вона хворіє, відколи пішла з УГЦ. Але я вважаю, що… власне, хтось мусить спитати з УГЦ, — сказав Генрі. — Тож я радо поговорю з вами, але тільки якщо ви не чіпатимете Флору.