Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 32)

— Вона досі в Новій Зеландії?

— Ні, там не склалося, і вона тепер у Лондоні… але чесно… вам не можна з нею говорити. Я боюся, що це може стати останньою краплею. Вона просто не витримує цю тему. Востаннє, коли вона її торкалася, це довело її до спроби самогубства.

Попри симпатію Генрі до Шарлотти (за спостереженнями Страйка, гомосексуальні чоловіки найчастіше були схильні не бачити недоліків у його вродливій, дотепній і бездоганно вдягненій колишній), Страйк не міг не поважати його бажання захистити подругу.

— Гаразд, домовилися. Питання: ви сам контактували з УГЦ безпосередньо?

— Так, у вісімнадцять років. Я познайомився з чоловіком у барі, і він мене запросив до Чапмен-Фарм на курс йоги, медитації тощо. Він був просто вау, — додав Генрі з новим нервовим смішком. — Привабливий старший чоловік.

— Він щось казав про релігію?

— Та ні… більше… ну знаєте, про духовність. З його вуст все було дуже круто та цікаво. Він розповідав, типу, про боротьбу з матеріалізмом та капіталізмом, а ще сказав, що можна навчитися… прозвучить дико, але… навчитися не аж магії, а певним речам про свою власну силу, якщо довго цим займатися… Я був щойно зі школи, тож… подумав, поїду подивлюся, що там… і Флору з собою запросив. Ми дружили зі школи, разом вчилися у Мальборо. Ми були ніби… обоє гомосексуальні, обоє захоплювалися речами, які більш нікому не були цікаві, і я такий сказав Флорі: «Поїхали зі мною, побудемо там тиждень, буде весело». Це здавалося такою собі поїздкою на канікули, розумієте?

— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?

— Е… звісно, робіть, — сказав; Генрі. Страйк дістав записник і ручку.

— Отже, ви познайомилися з ним у барі… де це було, в Лондоні?

— Так. Того бару більше немає. А був неподалік звідси.

— Пам’ятаєте, як звали чоловіка, який вас запросив?

— Джо, — відповів Генрі.

— То був гей-бар?

— Не те щоби гей-бар, — відповів Генрі, — але власник був гей, тож так… місце було класне, і я подумав, що цей Джо теж має бути класним.

— І це було в 2000 році?

— Так.

— Як ви з Флорою дісталися Чапмен-Фарм?

— Я був за кермом, слава Богу, — гарячково відповів Генрі, — і так у мене там була машина, і можна було виїхати. Більшість приїхала мікроавтобусом і мала чекати, коли він їх забере. Я був збіса радий, що приїхав на машині.

— Що сталося, коли ви туди прибули?

— Е… ну, треба було здати всі свої речі, а натомість видавали такі ніби спортивні костюми, а коли ми перевдяглися, нас усіх посадили в тому сараї, і ми з Флорою такі перезиралися, і нас так розбирало сміхом. Ми собі думали: «І нахріна ми сюди приїхали?»

— Що було далі?

— Далі ми пішли на велику спільну трапезу, і перед їдою нам поставили «Heroes» Девіда Бові. Через колонки. Так, а тоді… тоді зайшов він. Тато Джей.

— Джонатан Вейс?

— Так. І звернувся до нас.

Страйк чекав.

— І, ну, я розумію, чому люди на це ведуться, — не без тривоги сказав Генрі. — Коли він говорить… Він тоді казав: «Ось, люди все життя женуться за речами, які не приносять їм щастя. Люди помирають нещасними та розчарованими і так і не дізнаються про все те, що їм було призначено пізнати. Не бачать істинного шляху», — і все таке. Ще він сказав, що люди грузнуть у матеріалістичній брехні… і це було так… у нього є дар, — додав Генрі. — Він не кричав, не переконував… він виявився зовсім не таким, як можна уявити. Нам із Флорою здалося… ми потім це обговорювали… що він один із нас.

— Що ви маєте на увазі?

— Що він розумів, як воно… як воно, — не бути… не бути як всі, знаєте? Може, звісно, і не знаєте, — Генрі знизав плечима і розсміявся. — Але більше нам із Флорою не було смішно, ми після того… так, і тоді ми пішли до спалень. Звісно, окремо. Жінки і чоловіки живуть у різних гуртожитках. Я ніби повернувся до приватної школи, — знову засміявся Генрі.

Наступного дня нас підняли щось о п’ятій ранку і ми всі пішли на медитацію перед сніданком. Після сніданку нас розділили на групи. Ми з Флорою були в різних. Вони розділяють людей, які знають одне одного.

А потім понеслося. У тебе немає вільної хвилини, щоб замислитися, ти ніколи не на самоті. Поруч завжди хтось із УГЦ щось тобі каже. Ти або на лекції, або співаєш мантри у храмі, або працюєш на полі, або годуєш худобу, або щось робиш на продаж, або готуєш, а хтось постійно вголос читає літературу УГЦ… а, і ще були групові обговорення, коли ми сідали колом, хтось із УГЦ розповідав, а ми ставили питання. Весь час щось було до одинадцятої вечора, і під кінець дня ти був такий утомлений, що думки плуталися, а о п’ятій ранку все починалося знову.

І ще нас навчали такій техніці, що коли виникає якась негативна думка — про церкву, про що завгодно — то треба співати мантру. Вони це називали убивством фальшивого «я», бо типу фальшиве «я» боротиметься з усім добрим, його суспільство навчило вірити у певні речі, які насправді брехливі, і треба постійно боротися зі своїм фальшивим «я», щоб мати відкритий розум і могти прийняти правду.

Минуло всього кілька днів, а відчуття було таке, що місяць. Я був такий утомлений, а ще майже весь час голодний. Вони це роблять спеціально, кажуть, що постування загострює сприйняття.

— А що ви думали про церкву в процесі усього цього?

Генрі відпив ще джину з тоніком, а тоді відповів:

— Перші пару днів я тільки мріяв, щоб воно вже нарешті скінчилося. Але там були хлопці, давні віряни, які ставилися до мене дуже приязно і в усьому допомагали, і вони здавалися дуже щасливими… то був… то був ніби інший світ, ти ніби скидав… всі свої звички, якось так. Всі постійно казали, який ти класний, і так хотілося, щоб тебе хвалили ще, — ніяково додав Генрі. — Ніби мимохіть. І всі ці розмови про чистий дух… виникало відчуття, що ти станеш супергероєм, коли матимеш чистий дух. Я знаю, це звучить дико, але… якби ви там побували… коли вони про це говорили, це не здавалося дичиною.

На третій день Тато Джей виголосив нову велику промову в храмі… храм був не такий, як тепер, — у них тоді ще не було стільки грошей. Храм на фермі тоді був просто іншим сараєм, але вони все зробили красиво, розмалювали його символами всіх релігій, постелили старий килим, на якому ми всі сиділи.

Тато Джей розповідав про те, що станеться, якщо світ не прокинеться, і суть там була така: звичайні релігії розділяють, а УГЦ єднає, і коли люди єднаються попри культури, і коли люди стають вищими версіями себе, вони перетворюються на непереборну силу і можуть змінити світ. Там на Чапмен-Фарм було повно чорношкірих і смаглявих людей, і білих теж, і це сприймалося як доказ його слів. І я… йому просто вірив. Воно здавалося… там просто не було чому заперечити… кінець бідності тощо, перетворення на вищу версію себе… і Тато Джей просто здавався людиною, з якою хочеться затусити. Він був такий приязний і здавався… ну справді татком, якого кожен хотів би мати, якби міг вирішувати, розумієте?

— То чому ви передумали? Чому поїхали, пробувши всього тиждень?

Усмішка на обличчі Генрі згасла.

— Сталося дещо, що… що змінило моє ставлення до них.

Там на фермі була одна жінка, глибоко вагітна. Не згадаю, як її звали. І от якось, коли ми орали такими здоровими кіньми, — дуже важка робота, — вона потрапила до нашої групи, і я весь час на неї дивився і думав — бляха, а їй хіба це можна робити? Але мені було вісімнадцять років, що я тямив?

І от ми закінчили ділянку, а вона раптом скрутилася. Опустилася на коліна в тому костюмі й трималася за живіт. Я перелякався, думав, вона зараз почне народжувати.

І тоді інший член групи став біля неї на коліна, але не допоміг, а просто почав співати мантру просто їй в обличчя. І всі решта теж почали співати. А я стояв і думав: «Чому вони їй не допомагають?» Але мене ніби… паралізувало, — сказав Генрі, і видно було, що йому соромно. — Здавалося, що… що в них тут так заведено… що воно, може, подіє. Тож я не… але їй було справді дуже погано, і нарешті один із них побіг до садиби, а всі інші далі співали мантру.

Хлоп, який побіг по допомогу, повернувся з дружиною Вейса.

Тут Генрі вперше завагався.

— Вона була… вона була моторошна. Вейс мені тоді подобався, але вона… я не розумів, як вони можуть бути разом. І от вона підійшла, всі перестали співати, а Мадзу просто стала над тією жінкою і отак… отак подивилася на неї. Навіть не заговорила. І та вагітна жінка перелякалася і так-сяк підвелася, і видно було, що їй дуже боляче і вона втрачає свідомість, але вона пішла з Мадзу. Ледь ішла.

Ніхто не дивився мені в очі. Всі поводилися так, наче нічого не сталося. Ввечері за столом я виглядав ту жінку, але її не було. Власне, до від’їзду я більше жодного разу її не бачив.

Я хотів поговорити з Флорою про те, що сталося, але не міг підійти до неї, а ночувала вона в іншій спальні.

Тоді в останній вечір до нас знову звернувся Тато Джей. Знову в храмі. Світло вимкнули, а він став перед великими ночвами з водою, підсвіченими такими ніби підводними вогнями, і змусив воду робити різні речі. Вона піднімалася за його командою, закручувалася спіралями, він розділяв її і знову з’єднував… Я злякався, — зізнався Генрі. — Думав: «Та ні, це фокуси», — але не розумів, яким чином він це робить. Тоді він змусив воду показати обличчя, людське обличчя. Одна дівчина закричала. А тоді вода заспокоїлася, світло знову ввімкнули, і Тато Джей сказав: «Під кінець нас відвідав дух. Іноді вони приходять, особливо якщо зібралося багато Сприйнятливих». І сказав, що, вочевидь, новачки виявилися дуже чутливими до таких речей.