Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 17)
— Подруга порадила подивитися інтерв’ю з Нолі Сеймур, — відповіла Робін, — і там уся ця універсальність і різноманіття, і я вирішила піти. Звучало цікаво. Звісно, я ні на що не підписуюся! — переконливо занервувала вона. — Я просто хочу подивитися!
— Збіса добре, — визнав Страйк, відкинувшись на стільці за партнерським столом і потягнувшись по свій чай. — Гаразд: повний вперед!
Тож наступного ранку Робін у своїй квартирі у Волтемстоу встала рано, поснідала, надягнула брюки від «Валентино», сорочку «Армані» і куртку «Стелла Маккартні», взяла сумочку «Ґуччі», а тоді вирушила до центру, знервована і збуджена водночас.
Руперт-Корт, добре знайома Робін, яка не перший рік працювала у цих місцях, являла собою вузький провулок зі скляними ліхтарями між Руперт-стріт і Вардор-стріт там, де сходяться Сохо і Чайнатаун. З одного боку провулку розташувалися різні підприємства, у тому числі кабінет китайської рефлексотерапії. Більшу частину іншого боку займав храм. Колись, мабуть, це був просто нежитловий будинок із ресторанами та крамницями, але тепер двері й вікна на першому поверсі затулили й лишили тільки великий центральний вхід. Над головами довгої черги, що терпляче чекала на допуск до храму, Робін побачила, що масивні подвійні двері одягнули у вигадливу різьблену оправу в червоно-золотих кольорах, що перегукувалися з барвами китайських ліхтарів на Вардор-стріт за її спиною.
Потроху наближаючись до дверей разом із рештою натовпу, Робін потай розглядала інших гостей храму. Було трохи старших вірян, але в середньому тут були люди віком від двадцяти до тридцяти років. Дехто мав дещо ексцентричний вигляд — як-от юнак із блакитними дредами — але у більшості випадків звертала на себе увагу цілковита звичайність: ні фанатичного блиску в очах, ні порожніх поглядів, ні дивовижних одяганок. Ніхто не бурмотів собі під ніс.
Опинившись ближче до входу, Робін змогла краще роздивитися червоно-золоте різьблення, що зображало тварин — коня, корову, півня, свиню, фазана, собаку та вівцю. Вона подумала, що це може бути відсилкою на фермерське коріння УГЦ, аж раптом помітила дракона з яскравими золотими очима.
— Ласкаво просимо… ласкаво просимо… ласкаво просимо… — повторювали двоє усміхнених молодих жінок, впускаючи вірян за поріг. Обидві були в помаранчевих кофтинах із логотипом церкви, де літери «УГЦ» були оточені парою чорних долонь, складених у формі серця. Робін помітила, що жінки уважно вдивляються в обличчя новоприбулих, і подумала, що вони виглядають небажаних візитерів, як-от рідних Вілла Еденсора.
— Ласкаво просимо! — проспівала білявка справа, коли Робін ступила на поріг.
— Дякую, — усміхнулася Робін.
Інтер’єр храму, який Робін бачила на світлинах в інтернеті, в реальності вражав іще сильніше. Прохід між рядами сидінь із подушками був вистелений червоногарячим килимом і вів до високої сцени, за якою був великий, майже як у кінотеатрі, екран. Наразі він показував застиглий кадр, на якому десятки тисяч людей у різнокольоровому — здебільшого помаранчевому і червоному — вбранні стояли перед якимось храмом чи палацом в Індії.
Робін не могла сказати, чи золотаве жевріння стін та карнизів забезпечувала справжня позолота, але вони відбивали світло низько підвішеної круглої люстри, що складалася з численних лампочок, схожих на сяйливі виноградні грона. Верхню половину стін покривали наївні постаті, що трималися за руки, ніби паперові ляльки, яких колись малу Робін вчила вирізувати мама. Тут були представники всіх етносів, і Робін згадався паризький Диснейленд, куди вона їздила у 2003 році разом зі своїм тодішнім бойфрендом і майбутнім чоловіком Метью. Там був атракціон під назвою «Тісний світ», де гість їхав вузькими каналами, і до нього співали механічну музику ляльки з усіх куточків планети. Лави швидко заповнювалися, і Робін знайшла собі вільне місце поруч із молодою темношкірою парою. Чоловік мав напружений вигляд, а жінка щось шепотіла до нього. Робін не могла розібрати всіх слів, але то було щось на кшталт «відкрий свій розум».
На низькій поличці перед лавою Робін побачила кілька однакових брошурок і взяла одну.
Робін сховала брошуру в сумочку, щоб почитати пізніше, і роз-зирнулася, виглядаючи Вілла Еденсора. У храмі було повно красивих молодих служителів у помаранчевих кофтинах, які показували гостям, де сідати, розмовляли і жартували з ними, але Вілла серед них не було.
Помітивши, що частина вірян дивиться вгору, Робін теж підняла обличчя до стелі. Там була намальована картина, стиль якої помітно відрізнявся від ляльок на стінах. Це був якийсь диснеївський Мікеланджело. П’ять гігантських постатей у розвіяних вітром шатах летіли на тлі барвистого світанку, і Робін здогадалася, що це п’ятеро пророків, про яких Кевін Пірбрайт писав у довгому листі, адресованому серові Коліну Еденсору.
Постать просто над головою Робін була чорнява, бородата і в помаранчевому. Поріз на чолі чоловіка кровив, кров плямувала шати. Це, звісно, був Поранений пророк. Поруч із ним благодушний старий з білою бородою і в синіх шатах тримав обвитий змією жезл Асклепія: Цілющий пророк. Золота пророчиця постала у вигляді жінки зі срібним волоссям і в жовтім убранні; її обличчя випромінювало благодать, а руки сіяли на землю самоцвіти.
Четвертою постаттю був зморений неусміхнений молодик з тінями навколо очей. На ньому були багряні шати, а навколо шиї — Робін це трохи стривожило — він мав петлю, мотузка якої линула за ним. Робін здогадалася, що це Викрадений пророк, Александр Ґрейвз, який повісився, коли рідні силоміць забрали його з церкви. І дивним, і зловісним здавалося те, що церква вирішила зобразити його зі змученим обличчям і знаряддям, яким він укоротив собі віку.
Однак найбільше Робін зацікавила центральна постать. Менша і тонша за решту, вона мала довге чорне волосся, білі шати і навіть в повітрі тягнула за собою хвилі. Овальне обличчя Утопленої пророчиці позначала строга краса, але через якусь примху освітлення — чи, може, ні — вузькі очі ніби не мали райдужок і здавалися цілковито чорними.
— Ти тут сама? — спитав хтось поруч із Робін, яка аж сахнулася. До неї всміхалася молода білявка, яка привітала її на вході.
— Так, — відповіла Робін, — зі мною мала прийти подруга, але в неї похмілля!
— Ой-йой, — відповіла дівчина, продовжуючи усміхатися.
— Це точно, я трошки сердита, — засміялася Робін. — Бо це вона мене сюди тягнула!
Вона казала наперед сплановані речі: краще не здаватися надто зацікавленою; значно краще, щоб привабливе враження справив її дорогий одяг і сумочка вартістю кількасот фунтів.
— Нічого не трапляється випадково, — заявила білявка, всміхаючись іще ширше. — Я це добре знаю. Нічого не буває випадково. А ще ти обрала дуже вдалий день, якщо сьогодні ти тут уперше. Сама побачиш, коли почнеться служба.
Білявка пішла геть, так само всміхаючись, а тоді гучне «бам!» з глибини храму сповістило про закриття дверей. Десь пролунав дзвін — один глибокий удар — і віряни замовкли. Служителі в оранжевих кофтинах відступили під двері.
А тоді, на здивування Робін, із прихованих колонок почулися перші ноти популярної пісні: «Heroes» Девіда Бові.
Застиглий кадр на екрані ожив, і віряни, вбрані у помаранчеве, почали плескати в долоні й підспівувати. Те саме робили люди в залі.
На екрані камера пливла крізь усміхнений натовп, де люди жбурляли одне в одного жмені кольорового порошку, і Робін, яка жила в багатокультурному Лондоні, вирішила, що це індійське свято Холі. Світло у храмі потроху тьмянішало, і за хвилину світився вже тільки екран, на якому усміхнені індуси обох статей сміялися і бігали одне за одним, в повітрі літали веселкові барви, і всі ніби танцювали під пісню Бові й утілювали її текст: кожен — король чи королева, а всі разом вони здатні перемогти «їх», хто б ті «вони» не були…
Екран кидав тремкі барвисті відблиски на обличчя пастви. Пісня стихла, і так само зблякнув фільм, змінившись статичним образом індуїстського бога Шиви, який сидів, схрестивши ноги, і його шию оповивала змія, а на оголені груди спадала гірлянда помаранчевих квітів. На сцені з’явилася пляма сліпучо-білого світла, в яку ступив чоловік; світло було такс яскраве, що тіні навколо поглибшали, і він ніби з’явився нізвідки. Дехто у залі почав аплодувати, в тому числі усміхнені служителі, які ще й захоплено викрикували.
Робін одразу впізнала чоловіка у промені світла: це був Джонатан Вейс, якого віряни називали Тато Джей, засновник Універсальної гуманітарної церкви, який, на диво, з’явився в одному з власних храмів. Вродливий, високий, підтягнутий чоловік за шістдесят, у цьому світлі він здавався на кількадесят років молодшим — із густим темним волоссям до плечей, помережаним сивиною, великими синіми очима, кутастою щелепою і ямочкою на підборідді. На його обличчі грала заразлива усмішка. Він приймав аплодисменти без тіні пихи чи театральності, а навпаки, скромно і тепло, а тоді зробив заспокійливий жест, ніби притишуючи загальне захоплення. Вбраний він був у довгі помаранчеві шати, розшиті золотою ниткою, і мав гарнітуру з мікрофоном, завдяки чому більш ніж двісті людей у залі чудово чули його голос.