Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 19)
Вейс замовк і усміхнувся. Всі мовчали.
— Якщо хочете отримати знак, скажіть ці слова: «Я припускаю, що це можливо».
Кілька голосів невпопад повторили фразу. Почулися знервовані смішки.
— Нумо, разом! — іще ширше заусміхався Вейс. — Всі разом! «Я припускаю, що це можливо»!
— «Я припускаю, що це можливо», — повторила паства включно з Робін. Служителі почали аплодувати, до них приєдналася решта присутніх, захоплених моментом. Дехто досі сміявся.
— Чудово! — сказав Джонатан, усміхаючись до аудиторії. — А тепер — ризикуючи виставити себе дешевим фокусником… — (більше сміху) —…я хочу попросити всіх подумати про одну річ. Не кажіть про це вголос, не кажіть нікому, тільки думайте: загадайте число або слово. Число або слово, — повторив він. — Будь-яке число. Будь-яке слово. Важливо тільки, щоб загадали його тут і тепер, у храмі.
«Сорок вісім», — навмання подумала Робін.
— Скоро, — провадив Вейс, — ви вийдете з храму і повернетеся до звичного життя. І якщо станеться так, що це слово або число якось нагадає про себе до півночі… що ж, це може бути і збігом, правда? Чи, може, везінням. Але ви щойно припустили, що це, можливо, дещо більше. Ви припустили, що Благословенне Божество намагається достукатися до вас, повідомити вам про Свою присутність у хаосі та метушні земної веремії, звернутися до вас у єдиний спосіб, доступний Йому тут і тепер, поки ви ще не опанували Його мови, поки не скинули каламуть земної площини і не побачили Найвище так ясно, як бачу його я та багато інших…
Щонайменше, — провадив Вейс, і образи богів за його спиною потьмяніли, а натомість знову з’явилося усміхнене обличчя Раста Андерсена, — я сподіваюся, що історія Пораненого пророка нагадає вам про те, що навіть дуже стражденна душа може знайти мир та радість. Що навіть людина, яка робила жахливі речі, може отримати прощення. Що існує дім, куди покличуть кожного, — варто лиш повірити, що це можливо.
Із цими словами Джонатан Вейс злегка нахилив голову, промінь світла зник, і під аплодисменти пастви лампи знову освітили храм. Але Вейс уже зник, і Робін лишалося тільки дивуватися тому, як швидко він покинув сцену; це, безсумнівно, додало йому схожості з чарівником.
— Дякую, Тату Джею! — сказала білява дівчина, яка раніше розмовляла з Робін. Вона піднялася на сцену і з усмішкою аплодувала всім присутнім. — А тепер, — продовжила вона, — я хочу трохи розказати вам про земну місію УГЦ. Ми прагнемо створити більш справедливе та рівне суспільство і хочемо дати силу та певність найвразливішим людям. Цього тижня, — додала вона, відступаючи вбік, щоб було видно екран, на якому почалося нове відео, — ми збираємо кошти на проект УГЦ «Юні піклувальники», мета якого — організація відпочинку для молоді, яка піклується про хронічно хворих чи інвалідизованих родичів.
Поки вона говорила, на екрані почали з’являтися епізоди з підлітками, які спершу разом бігали пляжем, тоді сиділи навколо вогнища, потім ходили під вітрилом та плавали на байдарках.
— Ми в УГЦ віримо не тільки в особисте просвітлення, а й у спільну роботу для покращення життя маргіналізованих членів суспільства як у церкві, так і поза її межами. Якщо маєте таку можливість, будь ласка, пожертвуйте кошти нашому проекту «Юні піклувальники» на виході, а якщо хочете більше дізнатися про нашу церкву та нашу місію, обов’язково поговоріть із нашими служителями, які радо вам допоможуть. А тепер я залишу вас із цими чудовими кадрами наших останніх гуманітарних проектів.
І вона зійшла зі сцени. Дверей не відчиняли, тож більшість аудиторії лишилася сидіти перед екраном. Світло у храмі було притлумлене, Девід Бові знову заспівав, а люди сиділи й дивилися нові й нові кадри, на яких бездомні їли суп, усміхнені школярі в Африці піднімали руки, а дорослі всіх рас брали участь у якійсь груповій терапії.
11
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Страйк, який із нетерпінням чекав новин про перший візит Робін до храму, не одразу взяв слухавку, бо їхав у метро з пакетом із крамниці іграшок на колінах. З п’ятого разу Робін до нього достукалася; він саме вийшов із потяга на станції «Бромлі-Саут» і вже націлився натиснути її номер.
— Вибач, — сказав він щонайперше. — Не було зв’язку. Я тут їду до Люсі.
Люсі була зведеною сестрою, з якою Страйк виріс, бо в них була спільна мати, а не батько. Люсі він любив, але мав з нею мало спільного, а незнайомі люди взагалі дивувалися, що вони родичі, бо Люсі була маленька й білява. Сьогоднішні гостини Страйк улаштував з почуття обов’язку, а не для задоволення, і передчував кілька непростих годин.
— Як усе пройшло? — спитав він, починаючи довгу прогулянку під небом, що грозило дощем.
— Я чекала іншого, — зізналася Робін, яка відійшла на кілька кварталів від храму і сіла на літнику кафе, де було прохолодно, але ніхто не міг підслухати. — Думала, там буде про пекельне полум’я та сірку, але нічого такого, — суцільна соціальна справедливість і право сумніватися. Дуже продумано — кіноекран, музика Девіда Бові…
— Бові?!
— Так, «Heroes» — а найбільша новина така, що Тато Джей був там власною персоною.
— Та невже?
— І він дуже харизматичний.
— Аякже, — буркнув Страйк. — Тебе намагалися завербувати?
— Так щоб відверто — ні, але одна білявка, яка, вочевидь, знає, скільки коштують речі Прюденс, перестріла мене на виході. Сказала, сподівається, що мені сподобалося. Спитала, чи є в мене питання. Я сказала, що все дуже цікаво, але великої зацікавленості не показала. Вона сказала, що сподівається побачити мене знову.
— Принцесу розігруєш, — мовив Страйк, якому на обличчя впала перша холодна крапля дощу. — Добре придумала.
— Довелося кинути в їхню бляшанку для пожертв двадцять фунтів, — поскаржилася Робін, — бо ж у мене сумочка за п’ятсот. Зробила все можливе, щоб хлопець на дверях побачив, скільки я кинула.
— Візьми з наших грошей на дрібні витрати, — сказав Страйк.
— А ще… ого! — трохи злякано засміялася Робін.
— Що таке?
— Та… нічого.
За столик біля Робін щойно сіли двоє молодих американців — високих, вгодованих, бородатих і в бейсболках. На одному була сорочка-поло, а на другому — футболка «NASCAR» з іменем «Джиммі Джонс» і великим номером «48».
— Нічого важливого, потім розповім, — провадила Робін. — Просто хотіла вийти на контакт. Не займатиму твій час, якщо ти до Люсі. До понеділка!
Страйк, який був зовсім не проти відволіктися на розмову з Робін від думок про неприємну зустріч, що чекала попереду, попрощався і рушив далі. Погане передчуття посилювалося. Люсі відверто зраділа, коли він сказав, що прийде, тож розповідати їй новину хотілося ще менше.
Велика магнолія в садку Люсі та Ґреґа у цю холодну березневу днину, звісно, ще не розквітнула. Страйк постукав, і двері майже негайно відчинив його улюблений небіж Джек.
— Чорти б мене вхопили! — сказав Страйк. — Ти виріс сантиметрів на двадцять з нашої останньої зустрічі.
— Дивно було б, якби я зменшився, — усміхнувся Джек. — А ти схуд!
— Мені якраз зменшуватися потрібно, — відповів Страйк, витираючи ноги об килимок. — Доживеш до моїх літ, зрозумієш… Це тобі, Люку та Адаму, — додав він, простягаючи Джекові пакет.
Люсі, яка саме вийшла в коридор, усміхнулася Страйку. Раніше вона висловила незадоволення тим, що він так відверто віддає перевагу її середульшому синові.
— Такий приємний сюрприз, — сказала вона, обіймаючи брата. — Люк грає у футбол із Ґреґом, а Адам нагорі. Заходь, я щойно дістала з духовки банановий хліб.
— Пахне фантастично, — сказав Страйк, ідучи за нею до кухні, скляні двері якої дивилися на газон. — Відріж мені шматочок. Мені ще десь сім треба скинути до бажаної ваги.
— Дуже рада, що ти зайшов, бо мене трохи непокоїть Тед, — сказала Люсі, дістаючи з шафи блюдечка. Тед був їхнім дядьком-удівцем, який жив у Корнволлі. — Я вранці йому подзвонила, а він мені розповів ту саму історію, що й минулого разу, — слово у слово.
— Йому, мабуть, самотньо, — сказав Страйк, сідаючи за кухонний стіл.
— Мабуть, — із сумнівом у голосі відповіла Люсі, — але я подумала, що треба б до нього навідатися. Складеш компанію?
— Так, але треба спланувати наперед, — відповів Страйк, якого спіткало знайоме відчуття обмеження, що його нерідко вселяла в нього Люсі, вимагаючи негайно пристати на її плани, і злилася, якщо в нього не виходило беззастережно це зробити. Однак сьогодні вона просто відрізала йому скибку бананового хліба й поставила горнятко з чаєм.
— То чим завдячую? Не подумай, я рада тебе бачити.
Страйк не встиг відповісти, бо зайшли Джек та Адам. Кожен тримав у руках іграшковий лук; Страйк купив їх навмисно, щоб небожі пішли гратися надвір, поки він розмовлятиме з Люсі.
— Дуже круто! — сказав Страйку Адам.
— Радий, що тобі подобається, — відповів Страйк.
— Корме, ну навіщо! — сказала Люсі, але видно було, що вона дуже задоволена. Він стільки разів забував про дні народження небожів, що ці іграшки, можна сказати, забарилися. — От би ще не дощило, — додала Люсі, визирнувши у вікно.
— Хіба це дощ, — сказав Страйк.
— Хочу спробувати постріляти, — заявив Джек, утверджуючись у званні дядькового улюбленця. — Я надягну гумові чоботи, — сказав він матері, вибігаючи з кухні. На полегшення Страйка, Адам побіг за старшим братом.