Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 18)

— Доброго ранку, — сказав він, склавши руки у молитовному жесті і вклонившись.

— Доброго ранку, — загула мінімум половина присутніх у відповідь.

— Вітаю на сьогоднішній службі. Як дехто із вас знає, для членів Універсальної гуманітарної церкви вона має особливе значення. Цей день, дев’ятнадцяте березня, позначає початок нашого року. Сьогодні День Пораненого пророка. А це, — показав Вейс на екран, — образ, який у більшості з нас асоціюється з божественністю. Ми бачимо Шиву, милостивого і благородного індуїстського бога, який уміщує чимало суперечностей і двоїстостей. Він аскет — і водночас бог плодючості. Третє око дарує йому просвітлення, проте водночас здатне руйнувати.

Образ Шиви на екрані зблякнув, поступившись місцем каламутному чорно-білому фото молодого американського солдата.

— Не так, — усміхнувся Вейс, — більшість із нас уявляє собі святу людину. Це Расті Андерсен, який замолоду — у сімдесяті — був відправлений на війну у В’єтнамі.

Образ Расті теж зблякнув і змінився зернистими кадрами вибухів і чоловіків із гвинтівками, які кудись бігли. Із храмових колонок залунала притишена зловісна музика.

— Раст, як називали його друзі, став свідком і учасником жорстоких подій. Він був змушений скоювати невимовні вчинки. Та коли війна скінчилася… — Музика стала веселішою, оптимістичнішою. — Він востаннє повернувся додому, забрав гітару і свої речі і вирушив мандрувати Європою.

На екрані змінялися старі фотографії, на кожній з яких волосся Андерсена ставало довшим. Він грав музику на вулицях, здається, Рима; показував знак миру на тлі Ейфелевої вежі; з гітарою за спиною крокував повз парад кінних гвардійців під лондонським дощем.

— І зрештою, — провадив Вейс, — він осів у маленькому селі в Норфолку, що називалося Ейлмертон. Він почув про місцеву комуну, яка жила плодами землі, і вирішив приєднатися до цих людей.

Екран згаснув, музика затихнула.

— Спільнота, до якої приєднався Раст, на жаль, виявилася не тим, на що він сподівався, — провадив Вейс, — але просте життя на природі лишилося його ідеалом. Коли та комуна розпалася, Раст продовжив жити у хижці, яку сам побудував, цілковито незалежний і досі борючись із травмою, яку лишила по собі війна, в якій його примусили брати участь.

Саме тоді я з ним і познайомився, — додав Вейс, і храмом покотилася нова хвиля музики, тепер радісної та бадьорої, а на екрані з’явилося фото Расті Андерсена і приблизно тридцятилітнього Джонатана Вейса. Робін здогадувалася, що вікова різниця між ними була невелика, але омитий всіма негодами Андерсен здавався значно старшим.

— Раст мав неймовірну усмішку, — сказав Вейс, якому ніби перехопило подих. — Він затято тримався за своє самотнє буття, хоч іноді я переходив поле і вмовляв його прийти повечеряти з нами. На тій землі почалася нова спільнота, яку цікавила не лише близькість до природи, а й духовне життя. Проте духовність Раста не вабила. Як він казав мені сам, він забагато бачив, щоб вірити у безсмертну душу людини чи Божу ласку.

А тоді настав той вечір, — провадив Вейс, а фотографія повільно збільшувалася, аж поки обличчя Раста Андерсена не заповнило весь екран, — коли ми з пораненим воїном крокували від спільного столу на фермі до його хижі за полями. Ми, як завше, сперечалися про релігію і потребу людини у Благословенній божественності, і нарешті я сказав Растові: «Чи можна знати напевне, що після цього життя немає нічого? Чи можна знати напевне, що людина повертається у темряву, що навколо нас чи всередині нас не діє жодна божественна сила? Невже ти зовсім не можеш припустити, що це можливо?»

Раст звів на мене погляд, — сказав Вейс, — і по довгій паузі відповів: «Я припускаю, що це можливо».

«Я припускаю, що це можливо», — повторив Вейс. — Що за сила була у тих словах, коли їх вимовив чоловік, який так рішуче відвернувся від Бога і від можливості спокути і спасіння! І коли він промовив ті неймовірні слова, я побачив у його обличчі дещо, чого раніше не бачив ніколи. Щось пробудилося в ньому, і в ту мить я зрозумів, що його серце нарешті відкрилося Богу, і що я, людина, якій Бог так допоміг, можу розповісти йому про те, що дізнався, що бачив, що дало мені знання — не думку, не віру, не надію, а саме знання, певність — що Бог існує і що допомога завжди поруч, навіть коли ми не розуміємо, як отримати її чи навіть як попросити про неї.

Тоді я не міг уявити, — додав Вейс, і музика знову стала похмурою, а усміхнене обличчя Андерсена на екрані почало танути, — що наша з Растом розмова про це ніколи не відбудеться, що я ніколи не матиму щастя вказати йому шлях… бо протягом наступної доби він загине.

Музика замовкла. У храмі запала цілковита тиша.

— На дорозі біля ферми його збила машина. П’яний водій убив Раста рано-вранці наступного дня, коли він вийшов на досвітню прогулянку, як часто робив, бо страждав на безсоння, бо йому найкраще міркувалося наодинці. Раст загинув миттєво.

На екрані з’явилося нове фото: група людей із похиленими головами стояла над свіжим горбиком, насипаним біля хижі Раста Андерсена.

— Ми поховали його на території ферми, де він знаходив свою міру втіхи у природі та самоті. Я був згорьований. Це було одне з перших випробувань моєї віри, і, мушу визнати, я не розумів, як Благословенне Божество допустило це одразу після такої нагоди подарувати одкровення такій змученій душі, як Растова. У глибокому відчаї я взявся прибирати в Растовій хижці… і на його ліжку знайшов лист. Це був лист, адресований мені, лист, написаний його рукою. Стільки років минуло, а я досі пам’ятаю кожне слово. Ось що написав Раст за лічені години до смерті:

Молода темношкіра дівчина поруч із Робін витирала сльози.

— Минуло кілька годин, і поки я спав, Раста забрали додому, — сказав Джонатан Вейс. — Він помер за кілька годин після того, як побачив свій знак і пізнав радість і мир, яких не відчував так довго…

Пізніше, горюючи за ним і намагаючись віднайти сенс подій тієї ночі, я зрозумів, що Раст Андерсен загинув під час Холі, важливого свята в індуїзмі.

Кіноекран за спиною Вейса знову показував усміхнених людей у кольоровій одежі, які кидали одне в одного жмені порошку, сміялися і танцювали щільним натовпом.

— Раст не любив натовпу, — сказав Вейс. — Після В’єтнаму він блукав від міста до міста, шукаючи миру. Зрештою він оселився на безлюдній ділянці землі й уникав товариства людей. Радість спілкування він приймав дуже дозовано і часто мимохіть, тільки через потребу в грошах чи їжі. Я думав про Холі, думав про Раста і дивувався тому, як сталося, що саме в такий час він повернувся до Бога… а тоді побачив, що помиляюся. І зрозумів.

Раст знайде Холі у наступному житті. Все, чого йому бракувало — спілкування, сміх, радість — чекає на нього на небесах. Благословенне Божество послало Растові знак, а забравши його у той самий день, звернулося через нього до всіх, хто знав Раста. «Растові більше немає чого шукати. Він досягнув того, заради чого прийшов на землю: він пізнав мене і в свою чергу передав це знання вам. Святкуйте божественність із вірою в те, що одного дня ви теж знайдете щастя, до якого прагнув він».

Круговерть кольорів на екрані розтанула, і натомість там з’явилися численні божественні постаті, серед них Шива, гуру На-нак, Ісус та Будда.

— Але хто це — Благословенне Божество? Про кого я говорю, коли кажу «Бог»? Кому з них — чи кому з багатьох інших — ви повинні молитися? Моя відповідь така: всім чи нікому. Божественна сутність існує, і людина старалася дотягнутися до неї через власну подобу і свою уяву з початку часів. Не має значення, яким іменем ви називаєте цю сутність. Не має значення, якими словесними формами ви засвідчуєте свою шану. Коли ми зазираємо за кордони, які розділяють нас, за кордони культури та релігії, створені людиною, ми прозріваємо і нарешті бачимо те, що лежить далі.

Серед вас сьогодні є невіруючі, — знов усміхнувся Вейс. — Хтось із вас прийшов із цікавості. Хтось керується сумнівами, хтось недовірою. Хтось, мабуть, взагалі прийшов посміятися з нас. І чому б не посміятися? Сміх — це радість, а радість — від Бога.

Якщо сьогодні я скажу вам, що знаю — знаю і не маю жодних сумнівів — що після смерті є життя і що божественна сила прагне направити і підтримати кожну людину, яка її шукає, ви захочете побачити докази. І як на мене, ви маєте повне право вимагати доказів. Я краще матиму справу з чесним скептиком, ніж із сотнею вірян, які думають, ніби пізнали Бога, а насправді закохані у власне ханжество, упевнені, що тільки вони і їхня релігія знайшли шлях до істини.

А ще хтось із вас буде розчарований, якщо я скажу, що на цій земній площині ніщо не дається без терпіння та боротьби. Чи сподівається хтось за одну мить зрозуміти закони фізики? А наскільки складніше тоді джерело, від якого походять усі ці закони? Наскільки воно загадковіше?

Однак просто зараз ви можете зробити перший крок. Перший крок до отримання доказів, до цілковитої певності, яка є у мене.

Потрібно тільки сказати слова, які більш як чверть століття тому промовив Поранений пророк, і ці слова подарували йому знак, якого він так потребував, і привели до піднесення, і відкрили шлях на небеса. Чи скажете ви всього-на-всього це: «Я припускаю, що це можливо»?