Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 21)
Люсі почало трусити. Кілька секунд вона мовчала, а тоді з неї полився потік слів.
— Знаєш, як я тішилася щоразу, коли на УЗД було видно, що в мене буде хлопчик? Щоразу так раділа! Я не хотіла доньку. Я знала, що буду паскудною матір’ю для дівчинки.
— Ти була б…
— Та не була б! — сердито заперечила Люсі. — Я б очей із неї не зводила! Я знаю, що з хлопчиками теж все це буває, ой, знаю… але значно рідше… в Ейлмертоні це робили тільки з дівчатками.
Люсі важко дихала, час до часу витираючи очі паперовою серветкою. Страйк знав, що з його боку це боягузливо, бачив, що Люсі хоче розповісти йому про все, але не наважувався питати, боячись почути відповіді.
— То вона відвела мене до нього, — нарешті вимовила Люсі.
— До кого?
— До лікаря Коатса, — відповіла Люсі. — Я впала. Їй було років п’ятнадцять чи шістнадцять. Взяла мене за руку. Я не хотіла йти. «Тебе має оглянути лікар». Вона мало не силоміць мене тягнула.
У кімнаті запала нова пауза, але Страйк бачив, як у Люсі гнів бореться зі звичною стриманістю й упертим прикиданням, що життя, в яке втягнула їх обох Леда, давно померло разом із Ледою.
— Він що, — повагом спитав Страйк, — торкався…
— Запхнув у мене чотири пальці, — грубо відповіла Люсі. — Два дні йшла кров.
— Бляха, — простогнав Страйк, проводячи рукою по обличчю. — А я де був?
— Ганяв у футбол, — відповіла Люсі. — Я теж ганяла. Так і упала. Ти, мабуть, думав, що вона хоче мені допомогти.
— Чорт, Люс… — почав Страйк. — Мені дуже…
— Ти не винен. Винна наша так звана матуся, — зашипіла Люсі. — Де вона була? Десь накурилася? Злягалася у лісі з черговим придурком? А та сучка Мадзу тим часом затягнула мене до Коатса і все знала. Вона все чудово розуміла. Я бачила, як вона робила те саме з іншими дівчатками. Заводила їх до Кровтерів. На терапії я весь час про це розповідаю — чому я ніколи не сказала, чому не врятувала інших дівчат…
— Ти ходиш на терапію? — здивувався Страйк.
— Боже милостивий, а ти як думав?! — відповіла Люсі лютим шепотом, бо хтось — мабуть, Ґреґ, який наївся бананового хліба — пройшов за дверима і почав підніматися сходами. — Після такого кінченого дитинства! Ти сам хіба не ходиш?
— Ні, — відповів Страйк.
— Ні, — гірко повторила Люсі, — тобі воно не треба, ти ж у нас самодостатній, ти невразливий…
— Я цього не кажу, — заперечив Страйк. — Я не… чорт забирай…
— Не смій, — огризнулася Люсі, знову обхопивши себе руками. — Я не хочу… а, забудь, це не важливо. Хоча ні, важливо, — передумала вона, знову заплакавши, — я досі не можу пробачити собі, що мовчала. Та сучка Мадзу так само відводила до них інших дівчат, а я мовчала, бо не хотіла говорити про те, що сталося зі мн…
Двері відчинилися. Страйк був шокований тим, як перемінилася Люсі: витерла сльози і вмить випрямилася, тож коли до кімнати забіг мокрий захеканий Джек, мама зустріла його усмішкою.
— Просто супер! — сказав Джек Страйку, усміхнувся і показав на свій лук.
— Радий це чути, — відповів Страйк.
— Джеку, ходи витрися, а потім відріж собі скибку бананового хліба, — сказала Люсі, на вигляд цілковито всім задоволена, і вперше за їхні дорослі роки Страйк подумав, що уперте бажання сестри жити стабільним і максимально нормальним життям та її категорична відмова безкінечно ламати голову над безміром жахливих варіацій людської поведінки — це така форма зовнішньої сміливості.
Щойно за Джеком зачинилися двері, Страйк розвернувся до Люсі й сказав — тихо і майже щиро:
— Шкода, що ти не розповідала мені про це раніше.
— Ти б тільки засмутився. Плюс ти завжди так хотів вірити, що Леда була чудовою.
— Не хотів, — тепер уже цілковито чесно відказав Страйк. — Вона була… така, яка була.
— Просто не годилася на роль матері, — сердито заявила Люсі.
— Не годилася, — похмуро погодився Страйк. — Мабуть, у цьому ти була права.
Люсі підняла на нього шокований погляд.
— Я стільки років чекала, коли ти це визнаєш. Стільки років!
— Здогадуюся, — відповів Страйк. — Слухай, я знаю, ти гадаєш, що для мене вона була втіленням усіх чеснот, але чорт забирай, це не так. Невже ти справді гадаєш, що я бачу, яка мама вийшла з тебе, а тоді згадую її — і не бачу різниці?
— Ой, Ломако, — заплакала Люсі.
— Вона була така, яка була, — повторив Страйк. — Я її любив. Я не можу збрехати, що це не так. І вона, можливо, була просто жахлива багато в чому, але я певен, що вона теж нас любила.
— Та невже? — спитала Люсі, витираючи очі.
— Любила, і ти це знаєш, — відповів Страйк. — Вона не створила нам безпечного середовища через свою наївність, їй заледве можна було довірити відчиняти двері самій. Зі школою всі вийшло так кепсько, бо вона сама ненавиділа школу. Вона тягнула в наше життя жахливих чоловіків, бо щоразу вірила, що той чорт — то її справжнє кохання на все життя. Це все було не від зла, а просто від недбалості.
— Від недбалих людей багато шкоди, — озвалася Люсі, досі витираючи сльози.
— Так і є. І вона заподіяла багато шкоди, — відповів Страйк. — Але найбільше — самій собі.
— Я не… я не бажала їй смерті, — схлипнула Люсі.
— Боже, Люсі, та я знаю, що ні!
— Я завжди думала, що настане день, і я їй все-все скажу… а тоді стало запізно, бо вона померла… ти от кажеш, що вона нас любила, але…
— Любила, і ти це знаєш, — повторив Страйк. — Адже знаєш, Люсі… Пам’ятаєш ту багатосерійну казку, яку вона нам розповідала? Як там вона, бляха, називалася?
— Місяцики, — схлипнула Люсі.
— Так, про сімейство Місяциків, — кивнув Страйк. — Тім була мама і…
— …і Бомбо та Мунґо…
— Вона любила нас не так, як інші мами, — мовив Страйк, — але в неї все було не як у людей. Це не значить, що вона нас не любила. Але й не значить, що вона не була збіса безвідповідальна.
На кілька хвилин запала тиша. Люсі схлипувала чимдалі рідше. Кінець-кінцем вона витерла обличчя обома руками й підняла на Страйка червоні очі.
— Якщо ти розслідуєш діяльність цієї церкви… як там вона називається?..
— УГЦ.
— То обов’язково дістань ту суку Мадзу, — тихо промовила Люсі. — Мені байдуже, чи вона сама постраждала. Вибач, але байдуже. Вона допомагала їм робити це з іншими дівчатками. Вона була в них за звідницю.
Страйк думав був сказати, що його найняли з іншого приводу, та натомість відповів:
— Якщо буде нагода, я це зроблю.
— Дякую, — відповіла Люсі й знову потерла напухлі очі. — Тоді все буде не дарма.
— Я хотів ще дещо тобі сказати, — додав Страйк, дивуючись сам собі й не розуміючи, чого, власне, хоче досягти. Це було поривання, продиктоване бажанням бути з Люсі таким самим чесним, як вона з ним, нічого більше від неї не приховувати. — Я… гм… я почав спілкуватися з Прюденс. З іншою байстрючкою Рокбі.
— Та невже? — спитала Люсі, і на його подив — бо Страйк приховував ці нові стосунки від сестри, боячись, що вона ревнуватиме чи вирішить, що він знайшов їй заміну — вона усміхнулася крізь сльози. — Ломако, це чудово!
— Чудово? — вражено перепитав Страйк.
— Аякже! — запевнила Люсі. — Давно ви спілкуєтеся?
— Ну… кілька місяців. Вона приходила до мене в лікарню, коли я… ну, ти пам’ятаєш…
І він показав на легеню, де колись зробив дірку загнаний у кут убивця.
— І яка вона? — спитала Люсі, дуже зацікавлена і нітрохи не ображена.
— Приємна, — відповів Страйк. — Не така, як ти, але…
— Тобі не треба цього казати, — хрипко засміялася Люсі. — Ми з тобою таке разом пережили, що більше ніхто не зрозуміє. Знаєш, Джоан завжди хотіла, щоб ти помирився із Рокбі.
— Прюденс — не Рокбі, — заперечив Страйк.