Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 22)
— Я розумію, — відповіла Люсі, — але все одно добре, що ви спілкуєтеся. Джоан би це сподобалося.
— Я думав, ти до цього поставишся інакше.
— Чому? Я спілкуюся з іншими дітьми мого батька.
— Правда?
— Звісно! Не хотіла про це розповідати, щоб ти не…
— Ти думала, що я ображатимуся?
— Скоріше переймалася, що в мене з батьком та його дітьми нормальні стосунки, а в тебе ні, — відповіла Люсі. По недовгій паузі вона додала: — Я бачила в газеті Шарлотту з її новим бойфрендом.
— Так, — відповів Страйк, — вона любить… певний спосіб життя. Це завжди було проблемою. Я на нього не заробляв.
— І ти не?..
— Боронь Боже, — відповів Страйк. — Це давно в минулому.
— Я рада, — відповіла Люсі. — Дуже-дуже рада. Ти заслуговуєш кращого. Ти ж залишишся на обід, правда?
Страйк погодився, просто не маючи вибору після всіх ранкових одкровень.
12
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
На обіді Страйк доклав неабияких зусиль, щоб здаватися веселим, і виявляв до швагра та старшого небожа небачене терпіння. Коли встали з-за столу, він не кинувся навтьоки, а дочекався, коли вщухне дощ і вся сім’я пішла на заднє подвір’я й дивилася, як Люк, Джек та Адам граються зі своїми новими луками. Він навіть зробив вигляд, що не сердиться, коли Люк буцімто випадково (Страйк у це не вірив) поцілив дядькові у щоку, а Ґреґ почав реготати.
Тільки вийшовши з будинку, Страйк розслабив обличчя, скинувши з нього рішучу усмішку, якої не знімав останні кілька годин. Люсі пропонувала його підвезти, але Страйк відмовився і під сірим небом пішки рушив до метро, обмірковуючи все почуте.
Страйк мав міцну психіку і пережив чимало незгод, серед яких була і втрата частини правої ноги. Серед інструментів самодисципліни, які він викував собі в юності й загартував в армійські роки, була звичка все тримати в окремих комірках, що нечасто його підводила, але зараз не допомагала. Його обступили небажані емоції та придушені спогади; Страйк, який загалом зневажав жалість до себе, їхав назад на Денмарк-стріт у такій похмурій задумі, що не помічав, які станції проїжджає, і ледь встиг вискочити з вагона на " Тоттегем-Корт-Роуд".
До своєї квартири на горищі він дістався таким злим та нещасним, яким не почувався вже давно, тому налив собі подвійний віскі, наповнив електронку, сів за кухонний стіл і просто дивився в нікуди, по черзі то цмулячи скотч, то видихаючи пару в бік вікна, з якого віяло протягом.
Він нечасто сердився на матір так, як сьогодні. Вона померла від буцімто ненавмисного передозування, коли Страйкові було дев’ятнадцять, але і сьогодні він уважав, що це передозування підлаштував тодішній чоловік Леди, значно за неї молодший. Саме та новина змусила його кинути університет і вступити до лав військової поліції. Він знав, що його мама-нонконформістка вважала б це рішення незрозумілим і трохи смішним. «Але чому? — подумки спитав він у Леди. — Ти ж знала, що я прагну порядку, кордонів, жити не у вічному дикому хаосі. Якби ти була іншою, може, і я був би іншим. Може, я просто пожинаю те, що посіяла ти, тож не смій кепкувати з армії чи з мене, — ти, яка зналася з педофіла-ми, волоцюгами й наркоманами…»
Від цих думок про Леду він, звісно, перемкнувся на Шарлотту Кемпбелл, бо знав, що купа диванних психологів включно з близькими друзями та членами сім’ї вважає, що виховання Леди так поламало його, що він просто не міг не закохатися в таку саму хаотичну та нестабільну жінку. Страйка це завжди дратувало. Дратувало і тепер, коли він сидів зі склянкою віскі й виглядав у вікно горища, бо насправді між його колишньою нареченою і його покійною матір’ю існували глибинні розбіжності.
Леді було притаманне безмежне співчуття до невдах, а ще — невиліковно оптимістичний погляд на людську природу, якому вона не зраджувала ніколи. Власне, в цьому й полягала проблема: у наївній і непереборній упевненості, що істинне зло існує тільки у формі утисків містечкової респектабельності. Скільки б вона не ризикувала, вона не прагнула саморуйнації, зовсім ні. Натомість Леда планувала дожити років до ста.
А от Шарлотта була глибоко нещасною жінкою, і Страйк підозрював, що тільки він знає усю глибину її страждання. Ззовні життя Шарлотти могло здатися гламурним та легким, адже вона була незрівнянна красуня й походила з багатої та знаменитої родини, проте насправді колонки пліток любили її за нестабільність. В минулому Шарлотта кілька разів пробувала вкоротити собі віку. Не раз її дієздатність оцінювали психіатри. Побачивши її фотографію в газеті — в червоній сукні і з мертвим поглядом — Страйк одразу подумав, що вона щось прийняла, щоб пережити ще одну ніч веселощів; це припущення підтверджував той факт, що опівночі вона залишила на офісному автовідповідачі незв’язне повідомлення, яке Страйк видалив, щоб ніхто того не почув.
Страйк чудово розумів, що і Люсі, і дехто з його знайомих переконаний, що Страйк вічно живе в тіні від тих двох темних каріатид — Леди та Шарлотти. Вони хотіли, щоб він нарешті вийшов на сонце, вільний, щоб знайшов собі простішу жінку і кохання, не затьмарене болем. Але що робити, коли ти нарешті наважився на це, а виявилося, що вже надто пізно? Серед жінок, що тіснилися в його голові, тільки Робін асоціювалася з теплотою, але також і з образою, зносити яку було тим важче, що Страйк завдав її собі сам. Він мав заговорити раніше, мав підняти тему їхніх придушених почуттів, перш ніж прискакав Раян Мерфі і викрав приз, який Страйк наївно уважав своїм.
«Та пішло воно все».
За вікном стрімко сутеніло. Він встав з-за столу, пішов до спальні, повернувся до кухні із записником і ноутбуком, відкрив обидва. Робота завжди була його порятунком, і лист від Еріка Вордла під заголовком «Дані перепису» у вхідних Страйк сприйняв як винагороду за відмову від алкоголю й повернення до розслідування. Вордл не підвів. До листа були прикріплені дані трьох останніх переписів мешканців Чапмен-Фарм: за 1991, 2001 і 2011 роки. Страйк коротко подякував Вордлові, а тоді відкрив перший додаток і переглянув список імен.
За півтори години ходіння по перехресних посиланнях, протягом якого йому трапився бонус у вигляді цікавої статті про церкву за 2006 рік, нарешті почало розвиднюватися. Страйк налив собі другу склянку віскі, повернувся за стіл і помилувався плодом своєї праці: списком імен, серед яких тільки до одного була приписана адреса.
Він перевів погляд на мобільний, згадуючи часи, коли, бувало, дзвонив тоді ще заміжній Робін додому. Він знав, що іноді ті дзвінки приносили проблеми, бо Метью дуже обурювався чимдалі більшій відданості дружини роботі. Вечір суботи: можливо, Робін із Мерфі у ресторані чи знову пішли до бісового театру. Страйк зробив ще ковток віскі й натиснув номер Робін.
— Привіт, — відповіла вона на другому сигналі. — Що сталося?
— Маєш хвилинку? Я тут покопався в даних перепису.
— О, клас… Вордл надіслав?
Страйк почув брязкіт і подумав, що то пательня.
— Ти точно не зайнята?
— Все нормально, я готую їсти. Раян зайде на вечерю, але ще не прийшов.
— Можливо, я маю зачіпки. Жінка на ім’я Шейла Кеннетт жила на Чапмен-Фарм із нині покійним чоловіком до дев’яностих років. Трохи помандрувала, але я знайшов її нинішню адресу в Ковентрі. Подумав, що ти могла б туди з’їздити й поговорити з нею. Літня пані — ти з такою краще знайдеш спільну мову.
— Запросто, — відповіла Робін, — але тільки за два тижні, бо в середу Мідж їде, і я беру її вахти.
— Гаразд. Також я знайшов статтю журналіста на ім’я Ферґюс Робінсон, який у 2006 році взяв анонімне інтерв’ю у колишнього члена УГЦ. Там купа «можливого»: можливе насильство над ві-рянами, можливе зловживання пожертвами. Журналісти захищають свої джерела, але я подумав, що Робертсон може знати більше, ніж написав, але злякався можливого судового позову. Складеш мені компанію, якщо він погодиться на розмову?
— Дивлячись коли, — відповіла Робін. — У мене з цією новою справою про сталкера важкий тиждень, але… ой!..
— Що таке?
— Та обпеклася… вибач, не клади слухавку… там Раян прийшов.
Страйк почув, як вона відходить до дверей. Не без зневаги до себе Страйк залишився на лінії: дуже хотілося, щоб Раян Мерфі зайшов і побачив, що Робін розмовляє з ним.
— Привіт, — почув він голос Робін, тоді Мерфі відповів щось нерозбірливе, а тоді почувся безпомилковий звук поцілунку. — Вечеря майже готова, — сказала Робін, Мерфі щось відповів, Робін засміялася, а тоді: — Та ні, це Страйк.
Весь цей час її партнер сидів за ноутбуком і супився.
— Вибач, Корморане, — сказала Робін тепер уже в слухавку, — кажи далі.
— Контактних даних інших людей, які мешкали на Чапмен-Фарм, я поки не знайшов, але шукатиму далі й напишу тобі, коли знайду, — сказав Страйк.
— Вихідний день, — мовила Робін. — Відпочинь! Та ні! — додала вона зі сміхом, звертаючись, вочевидь, до Мерфі, чий сміх Страйк теж почув. — Вибач, — повторила вона.
— Нічого, не триматиму тебе, — сказав він точно так само, як Робін вранці, і повісив слухавку, не чекаючи на відповідь.
Дуже сердячись на себе, Страйк різко закрив ноутбук і пішов переглянути дуже здоровий асортимент свого холодильника. Коли він дістав черговий пакет «знову цієї клятої риби», щоб подивитись, чи її ще можна їсти, задзвонив мобільний. Він вирішив спершу подивитися, хто то, а вже тоді відповідати, бо якщо дзвонять з офісного телефону, брати слухавку не слід: ще тільки Шарлотти йому зараз не вистачало. Натомість він побачив незнайомий номер.