Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 24)
— Я не…
— Переспав із цією кінченою Біжу Воткінс! Ну як переспав… я так зрозуміла, що це було в її спальні, але стоячи.
Робін зрозуміла, що в неї відвисла щелепа, і стулила рота.
— Він… він мені не казав.
— Та він-то не казав, — сердито відповіла Ільза. — Вона вигадала побрехеньку, щоб узяти в мене його номер, а я не придумала, як відмовити, але сподівалася, що в нього є клепка в голові! Він же її бачив, бачив, що вона таке, мав би на кілометр до неї не підходити! Ти мусиш його попередити: вона хвора на голову. Рот просто не закривається, тут половина контори вже почула всі подробиці…
— Ільзо, я не можу йому казати, з ким спати, а з ким ні. Чи кого трахати стоячи, — додала Робін.
— Але ж вона божевільна! Тільки й хоче, що багатого чоловіка і дитину, весь час про це розповідає!
— Страйк не багатий, — сказала Робін.
— А вона цього може не розуміти після всіх його гучних розслідувань. Ти мусиш йому сказати…
— Ільзо, я не можу. Сама йому скажи, якщо хочеш. Його сексуальне життя мене не стосується.
Ільза застогнала.
— Але чого саме вона? Іншої заміни не знайшов?
— Не знаю, — чесно відповіла Робін, а тоді пошепки спитала: — Що ти маєш на увазі — «не знайшов заміни»?
— Ой, не треба, — дражливо озвалася Ільза, — наче ти не розумієш, що… чорт, мій королівський адвокат прийшов, маю бігти. Бувай.
Після цієї розмови Робін лишилося тільки поглядати на відображення Франка-Один в забрьоханому вікні вагона і крутити в голові клубок емоцій, розплутувати який не дуже хотілося. Іль-зина розповідь намалювала перед її очима дуже жваву картинку за участю Біжу, яка в крикливій рожевій сукні охопила Страйка за талію довгими засмаглими ногами, і ця картинка ніяк не хотіла йти з голови, тим паче що її уява прималювала Страйкові вельми волохату дупу.
Нарешті поїзд зупинився на «Ватерлоо-Іст». Робін прослідувала за своїм об’єктом до метро і доїхала з ним до «Пікадиллі-Серкус».
Тепер вони опинилися близько до театрального кварталу, і Робін мала більше підстав сподіватися, що обрала правильного брата. Однак Франк-Один пішов не по Шафтсбері-авеню до театру, де давали п’єсу з Ташею Майо, а рушив у бік Сохо і за десять хвилин зайшов до крамниці коміксів.
Крізь вітрину Робін бачила тільки покупців-чоловіків і вирішила, що привабить зайву увагу, якщо піде всередину, тож відійшла на кілька метрів і набрала номер, який скинув їй Страйк.
Голос, який відповів їй, був задиханий і надтріснутий — чи то через вік, чи то через паління, через все заразом.
— Алло?
— Алло, це місіс Кеннетт? — спитала Робін.
— Так. Хто це?
— Мене звати Робін Еллакотт. Я приватний детектив.
— Хто? — перепитала літня жінка.
— Приватний детектив, — повторила Робін. Виникла очікувана пауза.
— І що вам треба? — підозріливо спитав голос на тому кінці.
— Мене найняла людина, яка дуже переймається долею свого родича, що вступив до лав Універсальної гуманітарної церкви. Я сподівалася, що ви зможете розказати мені більше про УГЦ. Трохи загальної інформації. Адже ви мешкали на Чапмен-Фарм, так?
— Звідки ви це знаєте? — різко спитала Шейла Кеннетт; вочевидь, із розумовими здібностями в неї все було гаразд.
— З відкритих джерел, — ухильно відповіла Робін, не бажаючи розповідати, що Страйк отримав доступ до перепису населення.
— Це було давно, — відповіла Шейла Кеннетт.
— Нас цікавлять тільки загальні відомості, — запевнила Робін. — Наскільки я розумію, ви там були водночас із родиною Пірбрайтів?
— Ну, так, — все ще підозріливо відповіла Шейла.
— Власне, ми вивчаємо деякі заяви Кевіна Пірбрайта про церкву, і хотіли б…
— Він загинув, еге ж?
— Я… так, він загинув, — відповіла Робін.
— Так, я бачила в газеті. Ще подумала, чи це не наш Кевін, — сказала Шейла. — Вже знайшли, хто це зробив?
— Наскільки мені відомо, ні, — відповіла Робін. Знову пауза.
— Гаразд, — заявила Шейла. — Я не проти поговорити. Втрачати мені нема чого… вже нема.
— Це чудово! — сказала Робін, зрозуміла, як грубо це прозвучало, і додала: — Дуже вам дякую. Ви ж у Ковентрі, правильно?
— Так.
— Вам зручно буде в наступний четвер? За тиждень?
— Так, цілком, — відповіла Шейла. — Кажете, вас Робін звати?
— Так. Робін Еллакотт.
— Чоловіче ім’я, — мовила Шейла. — Нащо батьки вас назвали як чоловіка?
— Я в них не питала, — засміялася Робін.
— Гм-м. Гаразд. О котрій?
— Вам буде зручно опівдні? — спитала Робін, швидко рахуючи відстань до Ковентрі.
— Так. Домовилися. Поставлю чайник до вашого приїзду.
— Щиро вам дякую. До зустрічі! — сказала Робін.
Вона написала Страйку повідомлення, що домовилася про зустріч із Шейлою Кеннетт, а тоді перейшла на інший бік вулиці, щоб краще бачити вітрину коміксової крамниці.
День був зимний та вітряний, і Робін пораділа, що має на голові шапку. Вона навіть не встигла усвідомити, що опинилася зовсім близько до храму на вулиці Руперт-Корт, коли побачила, що на Бервік-стріт виходять молоді люди з бляшанками для пожертв.
Вілла Еденсора Робін упізнала відразу. Він здавався хворим і розбитим, а ще дуже худим. Тіні під очима, які було видно навіть через вулицю, надавали йому неприємної схожості з Викраденим пророком, якого вона бачила на стелі храму. Як і його супутники, Вілл був у помаранчевій накидці з логотипом храму, і такий самий логотип красувався на їхніх бляшанках.
Другий чоловік у групі роздавав вказівки. На відміну від трьох своїх супутників, він мав зайву вагу, а негусте волосся було підстрижене нижче вух. Він показав у кінець вулиці, і двоє дівчат покірно пішли туди, а Вілл лишився стояти. Щось у тому, як він тримався, нагадало Робін про віслючка, який звик до знущань і вже не має сили відбиватися.
Чоловік розвернувся до Вілла і почав читати йому нотацію, яку той слухав, не дивлячись в очі і тільки механічно киваючи. Робін дуже кортіло підійти ближче й почути, про що мова, але вона не хотіла, щоб котрийсь із них її запам’ятав. Нотація тривала, коли з крамниці вийшов Франк-Один, і Робін довелося піти за ним.
14
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
«Герб Вестмінстера», у якому Страйк домовився зустрітися з журналістом Ферґюсом Робертсоном, знаходився близько до Вестмінстерського абатства і будівлі Парламенту. Крокуючи до пабу, Страйк відчував імпульси болю в куксі. Колись він пошкодив підколінне сухожилля, але в останні кілька місяців воно не турбувало, — переважно через те, що не мало носити зайву вагу. Він чудово знав, чим спричинений цей рецидив: бо довелося тримати Біжу Воткінс, яка висловила голосне п’яне бажання мати секс біля стіни у спальні, щойно вони зайшли до її квартири в суботу.
Біль у нозі змусив згадати той вечір. Страйк вважав дві з половиною години дурних теревенів вартими десяти хвилин вельми прагматичного сексу, який стався після них. На вигляд вона була краща, ніж на дотик — у спальні виявилося, що ті розкішні цицьки несправжні — але серед плюсів неприємного враження був такий, що він не відчував жодної провини через те, що залишив без відповіді вже аж три пересипаних емодзі повідомлення від неї. Дейв Полворт, його найдавніший друг, сказав би, що вони з Біжу квити, і Страйк був схильний із ним погодитися.
Ввійшовши до «Герба Вестмінстера», Страйк помітив у кутку Ферґюса Робертсона, якого загуглив напередодні: той сидів за столиком для двох і клацав клавішами ноутбука. Невисокий, опецькуватий і майже цілковито лисий чоловік, від лискучого черепа якого відбивалося світло лампи над столом, скинув піджак і, працюючи, енергійно жував гумку. Страйк узяв напій, звернув увагу на помічника одного з міністрів за стійкою, а тоді рушив до Робертсона, який все клацав, аж поки Страйк підійшов.
— А, — промовив журналіст, звівши очі. — Славетний детектив.
— Безстрашний репортер, — озвався Страйк, сідаючи.
Вони потиснули руки над столом. Уважні блакитні очі Робертсона вивчали Страйка. Від нього віяло грубуватим гумором. Поруч із ноутбуком лежала пачка жувальної гумки «Нікорет».