Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 167)
Пошепотівшись з іншими людьми в синьому, Санчія пішла зі свого місця.
По мірі заповнення зали збудження в ньому зростало. За підрахунками Страйка, тут зібралося щонайменше п’ять тисяч людей. Почала грати інша пісня: «It’s The End of the World as We Know It» гурту «R.E.M.». За п’ять хвилин до офіційного початку служби, коли майже всі місця заповнилися, світло пригасили і почулися передчасні оплески та окремі збуджені крики. Вони вибухнули з новою силою, коли екрани над п’ятикутною сценою ожили, щоб усі присутні отримали змогу побачити невелику процесію людей у довгих шатах, що у світлі софітів крокували проходом до місць у першому ряді на іншому боці сцени. Страйк побачив Джайлза Гармона, що ніс себе з гідністю та серйозністю людини, яка готується отримати почесний титул; Нолі Сеймур, чиї шати переливалися блискітками і мали такий вигляд, наче їх кроїли спеціально для неї; високого і вродливого доктора Енді Джова зі шрамом на обличчі; дуже пристойну на вигляд молоду жінку з лискучим волоссям і бездоганними зубами, у якій Страйк за побаченим на сайті УГЦ фото впізнав Бекку Пірбрайт; іще кількох людей, серед яких був член парламенту з каламутним поглядом, чийого імені Страйк не пам’ятав би, якби Робін не назвала його в одному з листів із Чапмен-Фарм, та мультимільйонера з пакувальної компанії, який махав радісному натовпу абсолютно недолугим, на смак Страйка, чином. Він знав, що ці люди — принципали церкви, і клацнув їх на телефон, відзначивши відсутність Мадзу Вейс і також щуролицього товстуна Тайо, якому він так добре зацідив по голові кусачками біля периметру Чапмен-Фарм.
Просто за доктором Джовом сиділа і потрапила на край екрана, коли той займав своє місце, середніх літ білява жінка із забраним під оксамитовий бант волоссям. Страйк почав придивлятися до неї, але екран зробився чорним, і на ньому з’явилося прохання вимкнути мобільні телефони. Страйк виконав його, а тим часом повернулася його американська сусідка, сіла на своє місце і почала шепотітися зі своїми супутниками.
Світло стало ще тьмянішим, підігріваючи передчуття, яким був охоплений натовп. Тепер присутні почали ритмічно плескати в долоні. У повітрі лунали заклики: «Тато Джей! Тато Джей!», і нарешті з першими акордами «Heroes» зал поринув у темряву, і з криками, які відбилися від високої металевої стелі, п’ять тисяч людей (за винятком Корморана Страйка) схопилися на ноги зі свистом та аплодисментами.
У промені софіта з’явився Джонатан Вейс, який уже стояв на сцені. Його обличчя заповнило екрани. Вейс помахав кожному куточку стадіона, час до часу роблячи паузу, щоб витерти очі; він хитав головою і притискав руку до серця, він кланявся, кланявся і знову кланявся, складаючи долоні у жесті «намасте». Жодної надмірності чи награності: скромність та сором’язливість здавалися цілковито натуральними, і Страйк, який бачив, що в цілому залі тільки він не аплодує, був мимоволі вражений акторськими здібностями цього чоловіка. Якби Джонатан Вейс, вродливий і підтягнутий, з густим, темним, ледь сивим волоссям і кутастою щелепою, був одягнений у смокінг замість довгих шат королівської синьої барви, він би здався своїм на будь-якій червоній доріжці світу. Овація тривала п’ять хвилин і стихла лише тоді, коли Вейс зробив заспокійливий, примирливий жест обома руками. І навіть коли майже запала тиша, почувся жіночий крик:
— Я люблю тебе, Тату Джею!
— А я — тебе! — усміхнено відповів Вейс, і зал знову вибухнув криками та оплесками.
Нарешті всі посідали, і Вейс, оснащений гарнітурою з мікрофоном, почав повільно крокувати сценою за годинниковою стрілкою, вглядаючись у натовп.
— Дякую… дякую вам за таку теплу зустріч, — казав він. — Знаєте… перед кожною суперслужбою я питаю себе… а чи я гідний бути вмістилищем? Ні! — серйозно додав він, почувши нові закохані крики. — Я питаю, бо це не абищо — назвати себе вмістилищем Благословенного Божества! Багато людей до мене проголошували перед світом, що несуть світло та любов, і, може, навіть самі в це вірили, але виявилося, що вони помилялися… Це так зверхньо з боку людини — називати себе божою! Ви не згодні?
Вейс із усмішкою роззирнувся, і на нього посипався дощ заперечень.
— Але ти справді божа людина! — загорлав чоловічий голос із верхнього ряду, і натовп засміявся, а з ним і Вейс.
— Дякую, друже! — гукнув він. — Але це питання, що постає перед будь-якою чесною людиною, яка ось так піднімається на сцену. Це питання, яке певні представники преси… — (залом пронісся шквал несхвальних вигуків) —…часто ставлять мені. Ні! — промовив він, усміхаючись і хитаючи головою, — не фукайте! Вони праві, що питають! У світі, де так багато шарлатанів і шахраїв… утім, іноді хочеться, щоб вони більше цікавилися нашими політиками і керманичами капіталізму… — (оглушливі оплески) — цілком справедливо питати, за яким правом я стою перед вами і стверджую, що уздрів Божественну Істину і прагну тільки поділитися нею з усіма, хто ладен її прийняти. Тож цього вечора я прошу вас… тих, хто вже вступив до лав Універсальної гуманітарної церкви, і тих, хто ще ні, скептиків і невіруючих… так, їх, мабуть, у першу чергу, — додав він зі смішком, на який натовп відповів покірним відлунням, — вимовити одне просте твердження, якщо ви відчуваєте снагу до нього. Це твердження ні до чого вас не зобов’язує. Воно не вимагає нічого, крім відкритого розуму.
Чи вважаєте ви можливим, що я бачив Бога, що я знаю Бога так само добре, як своїх найближчих друзів, і що я маю докази вічного життя? Чи можливо це? Я не прошу нічого понад це — ні віри, ні сліпого прийняття. Якщо вам здається, що ви можете це сказати, то я прошу вас промовити до мене ці слова…
Екрани стали чорними, і на них з’явився білий напис із п’яти слів.
— Всі разом! — гукнув Джонатан Вейс, і натовп заревів до нього:
— Я ДОПУСКАЮ, ЩО ЦЕ МОЖЛИВО!
Тільки Корморан Страйк, який сидів зі складеними на грудях руками і виразом безмежної нудьги на обличчі, жодних можливостей не допускав.
111
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін була в офісі на Денмарк-стріт. Пат уже пішла, і Робін думала, чи не дочекатися тут повернення Страйка з Вейсового зібрання, бо Мерфі сьогодні ввечері був на роботі.
Тривога не давала їй зосередитися ні на чому. Вейсове зібрання, мабуть, уже почалося і триває. Робін боялася за Страйка, уявляла сцени, які їй самій здавалися малоймовірними: як Страйка забирає за якимсь фальшивим обвинуваченням, зварганеним церквою, поліція, чи як Страйка силоміць тягнуть в один із мікроавтобусів УГЦ, точно так само, як, за його словами, могли викрасти з вулиці її саму.
«Та це просто сміховинно», — сказала собі Робін, але нерви нікуди не зникли.
Між нею та вулицею були двоє дверей із високоякісними й захищеними від зламу замками, але Робін ще так не боялася, відколи вирвалася з Чапмен-Фарм. Тут і тепер вона розуміла, чому справді промиті люди переживали такий жах перед Утопленою пророчицею, навіть коли усвідомлювали, що вчення УГЦ хибне. Її саму захопила абсурдна фантазія про те, що Страйка спіткає якась надприродна кара лише за те, що він опинився в одному приміщенні з Джонатаном Вейсом. Розумом вона визнавала, що Вейс — шахрай і шарлатан, але одного лише розуму було замало, щоб розвіяти страх перед його силою.
Ба більше, на самоті не виходило вигнати з голови спогади, які вона так ретельно придушувала. Робін ніби знову відчувала між ногами руку Джонатана Вейса. Бачила Вілла Еденсора, який із пенісом у руці насувається на неї, відчувала удар в обличчя. Вона пам’ятала — і цей спогад був майже такий самий ганебний, як інші — як ставала навколішки, щоб поцілувати ногу Мадзу. А тоді на думку спадав Джейкоб, який згасав без лікування у тій брудній кімнатці на горищі, і той факт, що поліція ані словом більше не обмовилася про те, чи арештують її за звинуваченням у сексуальних знущаннях над дитиною. «Припини про це думати», — наказала собі Робін, прямуючи в бік чайника.
Приготувавши собі, здається, восьму чи дев’яту каву за день, Робін із філіжанкою в руці пішла до кабінету і стала перед дошкою. Вирішивши долучитися до чогось корисного замість віддаватися похмурим роздумам, вона як ніколи уважно вдивилася у шість полароїдів із голими підлітками, які знайшла в бляшанці з-під печива на Чапмен-Фарм. Без Страйка робити це було значно легше.
Тільки гола чорнява й пухкенька дівчина — Розалінда Фернсбі, якщо вони не помилилися — з’являлася на фото сама. Якби існувала тільки ця світлина, Робін, може, і повірила б, що Розі позувала з власної волі, хіба лише принизлива маска свині випадала з картини. Але Робін, звісно, просто не терпіла звіриних масок. Її ґвалтівник скоював свої злочини — серійні — в латексній масці горили.
На наступному фото Керрі брав ззаду Пол Дрейпер, якого легко було впізнати за пелехами ріденького волосся.
На третьому фото Дрейпера содомізував Джо Джексон — якщо, звісно, і тут не було помилки. Джексон тримав Дрейпера за волосся, відтягуючи голову назад, у того на шиї випнулися всі жили, і Робін майже бачила гримасу страждання на круглому обличчі підлітка, яке з сором’язливим виразом дивилося з газетної вирізки у правому верхньому кутку дошки. Спалах камери освітив якусь машину на тлі. Звісно, адвокати УГЦ скажуть, що по всій країні повно машин стоїть у купі сараїв. На четвертому полароїді Череп протинав чорняву дівчину спереду, вона широко розсувала ноги, і тепер Робін звернула увагу на глибокий поріз у неї на коліні, якого на першому фото не було. Або полароїди були зроблені не на одній фотосесії, або вона поранилася у процесі.