Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 166)
— Тобі не можна туди!
Робін негайно застидалася власної паніки і вирішила, що Страйк вважатиме її ідіоткою, але сама думка про те, щоб увійти кудись, де головує Тато Джей, повертала її у спогади, які Робін ретельно придушувала, відколи вирвалася з Чапмен-Фарм, хоч вони все одно мало не щоночі спливали у снах.
Неадекватну реакцію Робін Страйк зрозумів краще, ніж вона собі уявляла. Колись давно, коли вибух машини в Афганістані відірвав йому пів ноги, певні враження, певні звуки, навіть певні людські обличчя викликали примітивну реакцію, яку він вчився опановувати кілька років. Пережити найгірше йому допоміг своєрідний чорний гумор, жарти, якими він обмінювався з утаємниченими, і саме тому Страйк сказав:
— Типова реакція матеріалістки. Я от вважаю, що дуже швидко стану чистим духом.
— Не можна, — відповіла Робін, стараючись здаватися раціональною, а не ніби вона бореться з нав’язливим образом Джонатана Вейса, коли він наступав на неї у павичево-синій кімнаті й називав Артемідою. — Тебе впізнають!
— Було б збіса непогано. Це і є моя мета.
— Що?
— Вони знають, що ми провадимо щодо них розслідування, ми знаємо, що вони знають, вони знають, що ми знаємо, що вони знають. Досить прикидатися дурниками. Час глянути Вейсові у вічі.
— Страйку, якщо ти їм скажеш бодай щось із того, що мені розповіли люди з Чапмен-Фарм, у тих людей будуть дуже, дуже великі проблеми!
— Ти про Емілі?
— І про Лін, яка насправді досі в неволі, і про Шону, і навіть про Дзяна, хоч він мені не дуже подобається. Ти зв’язуєшся із…
— Із силами, яких не розумію?
— Це не смішно!
— Це навіть і близько не смішно, — серйозно відповів Страйк. — Як я вже сказав, мені не подобається ця ситуація, а ще я не забув, що на відкритому рахунку одне справжнє убивство, одне гадане убивство, два самогубства, скоєні під примусом, і двоє зниклих дітей — але Вейс, хоч який він є, точно не дурень. Він може скільки завгодно випендрюватися на «Вікіпедії», але пустити мені кулю в лоба в «Олімпії» буде серйозною стратегічною помилкою. Якщо він зрозуміє, що я там, то я готовий битися об заклад, що Вейс захоче зі мною поговорити. Він захоче дізнатися, що ми знаємо.
— Розмовою з ним ти нічого не доб’єшся! Він просто брехатиме, і…
— Ти впевнена, що мене цікавить інформація?
— А який сенс із ним говорити, якщо інформація тебе не цікавить?
— Чи спадало тобі на думку, — сказав Страйк, — що я дуже не хотів відпускати тебе саму на зустріч з Руфусом Фернсбі, бо боявся, що з тобою щось станеться? Ти розумієш, як легко буде виставити твою смерть самогубством? «Стрибнула з мосту… чи кинулася під машину, чи повісилася, чи перерізала вени… не знесла обвинувачення в знущанні над дитиною». Ти не відіб’єшся від типа, який вчора стояв у нас під офісом, якщо він надумає затягнути тебе в машину. Я відпустив тебе до Фернсбі, бо він працює в центрі Лондона, де тільки ненормальний наважиться на викрадення, але це не значить, що я це не вважав ризикованим… і в подальшому я хочу, щоб ти користувалися таксі замість громадського транспорту, і взагалі не виходила на завдання сама.
— Страйку…
— Обери щось одне, чорт забирай! Ти не можеш казати мені, що то жахливі небезпечні люди, а сама гарцювати по Лондону…
— Знаєш що, — дуже сердито відказала Робін, — я була б дуже, ну
— Гаразд, ти не гарцюєш, — роздратувався Страйка. — Бляха-муха, що тут такого складного? Ми маємо справу з кодлом, яке вважаємо здатним на убивство, і наразі двоє найнебезпечніших для них людей — це ти і Розі Фернсбі, і якщо з тобою чи з нею щось станеться, я буду винен.
— Про що ти говориш? Де тут твоя провина?
— Це я відправив тебе на Чапмен-Фарм.
— Ще раз, — зовсім розлютилася Робін, — нікуди ти мене не відправляв. Я тобі не довбана бандероль, я
— Гаразд, домовилися: якщо тебе знайдуть мертвою десь у канаві, я не винен. Дякую, дуже дякую. На жаль, із Розі, чи то пак із Бгактою, чи як там вона, бляха, себе нині називає, ситуація інша.
— Та якого біса це буде твоя провина?
— Бо це я все запоров, хіба ні? Ввімкни голову! Чому церкву так цікавить місце перебування дівчини, яка провела на Чапмен-Фарм всього десять днів двадцять один рік тому?
— Через полароїди.
— Так, але звідки церква знає, що ті полароїди в нас? А звідти, — провадив Страйк, відповідаючи на власне питання, — що я показав їй не тій, бляха, людині, і людина донесла на мене. Я сильно підозрюю, що та людина — Джордан Рейні. Він розповів про все тій жінці, що дзвонила йому після нашої розмови, назвавшись його дружиною.
З реакції Рейні було видно, що він точно знає, хто ховався за масками свиней. Мені наразі нецікаво, чи був він присутній, коли робилися ті фото. Суть у тому, що людина на тому кінці дроту дізналася, що я маю докази, які можуть потопити церкву в цунамі бруду. Маски свиней? Підлітки содомізують одне одного? Це гарантована передовиця в кожному таблоїді, плюс на світло витягнуть всю давню історію Ейлмертонської комуни. Церква точно бажає заткати рота всім, хто фігурує на фото, бо якщо хоч одне дасть свідчення, церкві настане повний піхвець. Це я підставив Розі Фернсбі під удар, і саме тому я хочу зустрітися з Джонатаном Вейсом.
110
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Вирушаючи до «Олімпії» під вечір п’ятниці, Страйк знав, що Універсальна гуманітарна вийшла на міжнародний рівень і налічує десятки тисяч членів. Також, подивившись кілька відео з Джонатаном Вейсом, він пересвідчився, що той має невідпорну харизму. І все ж Страйк був шокований кількістю людей, що прямували до вікторіанського фасаду виставкового центру. У натовпі були присутні представники всіх поколінь і навіть сім’ї з дітьми.
Близько п’ятої частини людей були одягнені в ясно-сині костюми УГЦ. Ці члени церкви загалом справляли враження пристойних людей, хоч і здавалися помітно худішими за тих, хто носив мирську одіж. Ні прикрас, ні фарбованого волосся, ні видимих татуювань — і сімейних груп серед публіки в синьому теж не було. Якщо вони взагалі збивалися в якісь групи, то здебільшого за віком, а ближче до входу Страйк опинився у хвості компанії молодих людей, які захоплено перемовлялися німецькою. Страйк, який в часи своєї армійської кар’єри квартирувався у Німеччині, знав цю мову на достатньому рівні, щоб зрозуміти, що ніхто з цієї групи раніше не бачив Тата Джея особисто.
Близько двох десятків молодиків у костюмах УГЦ, відібрані, очевидно, за габарити, фізичну силу або і те, й інше разом, стояли під дверима, а їхні погляди весь час бігали по натовпу. Пам’ятаючи, що працівника Паттерсона завернули на вході до храму на Руперт-Корт, щойно побачили, Страйк вирішив, що вони виглядають знаних баламутів. Тож він випрямив спину, відірвався від групи німців і навмисно зазирнув у криві очі невисокого міцного чолов’яги зі скуйовдженим волоссям, який нагадував Дзяна Вейса, яким його описала Робін. Натовп поніс його далі, тож часу побачити реакцію Страйк не мав.
За дверима охорона виставкового центру оглядала сумки. Страйка направили до черги тих, хто купив квитки наперед, замість шеренги привабливих молодих жінок з УГЦ, які продавали квитки менш організованим учасникам. Страйк навмисно широко усміхнувся молодій жінці, яка перевірила його квиток. Вона мала коротке і жорстке чорне волосся, і Страйку зовсім не здалося, що вона широко розкрила очі, коли придивилася до нього. Крокуючи далі, Страйк почув звуки рокової композиції, якої не впізнав. Музика звучала чимдалі гучніше, що ближче він підходив до Великої зали.
Оскільки йому було треба всього одне місце, Страйк зумів купити квиток у другий ряд залу, який заповнювався на очах. Із рясними вибаченнями попереступавши через молодих людей у костюмах УГЦ, він нарешті пробився до свого місця і сів між юною білявкою в синьому костюмі та немолодою пані, яка зі стоїчним виглядом жувала іриску.
Не встиг він сісти, як дівчина справа — на вигляд їй було не більше двадцяти років — сказала, виявившись американкою:
— Привіт, я Санчія.
— Корморан Страйк.
— Ти вперше на службі?
— Так, вперше.
— Bay. Ти обрав дуже вдалий день, якщо сьогодні ти тут уперше. Сам побачиш.
— Звучить обнадійливо, — сказав Страйк.
— Чим тебе зацікавила УГЦ, Корморане?
— Я приватний детектив, — відповів Страйк. — Мене найняли розслідувати діяльність церкви, а саме випадки сексуальних знущань та підозрілі смерті.
Здалося, наче він плюнув їй в обличчя. Дівчина кілька секунд дивилася на нього, розкривши рота і не моргаючи, а тоді поспішно відвернулася.
З колонок залунала гучна рокова композиція.
У центрі зали під високим склепінням стелі з пофарбованого в біле заліза та скла розташувалася блискуча чорна п’ятикутна сцена. Над нею висіло п’ять величезних екранів, які мали, звісно, показати Джонатана Вейса зблизька навіть людям в останніх рядах. Ще вище було п’ять синіх банерів із серцеподібним логотипом УГЦ.