Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 169)

— То хто з вас допоможе нам? — нарешті загорлав Вейс, і його голос надривався від емоцій. Він стояв у промені світла сам-один, а решту огортала тінь. — Хто приєднається до наших лав? Хто стане поруч зі мною і змінить цей зламаний світ?

Він говорив, а п’ятикутна сцена почала трансформуватися, спричинивши нову хвилю криків та оплесків. П’ять панелей розійшлися, мов негнучкі пелюстки, і відкрили поглядам п’ятикутну хрещальну купіль із рядами східців усередині, щоб зручно було заходити у воду. Вейс стояв на маленький круглій платформі у центрі. Тепер він запрошував усіх охочих вступити до УГЦ прийти до нього та переродитися у церкві.

Увімкнулося світло, і частина аудиторії рушила до виходу, в тому числі й немолода любителька ірисок, що сиділа ліворуч від Страйка. Склалося враження, що її захопила харизма Вейса і схвилював його праведний гнів, але занурення в хрещальну купіль, вочевидь, здалося пані занадто радикальним кроком. Дехто виносив сонних дітей, інші розминали затерплі після кількагодинного сидіння кінцівки. Багато хто, мабуть, планував примножити статки УГЦ, купивши примірник «Відповіді», кашкет, футболку чи брелок на виході з будівлі.

Водночас вервечки людей тягнулися проходом униз, щоб прийняти хрещення від Тата Джея. Радісні крики дійсних членів раз у раз відлунювали від металевих опор Великого залу, коли ще один новобранець занурювався у воду, а тоді виринав, задиханий і часто-густо усміхнений, і його загортали в рушник гарненькі дівчата на іншому боці басейну.

Страйк споглядав ці навернення, аж поки небо не стало чорним, а його права нога не відключилася. Нарешті охочі хреститися закінчилися. Джонатан Вейс притиснув руку до серця, вклонився, і сцена занурилася в темряву під останній вибух оплесків.

— Перепрошую, — сказав хтось стиха у Страйка над вухом. Озирнувшись, він побачив юну рудокосу дівчину в однострої УГЦ. — Ви Корморан Страйк?

— Це я, — відповів він.

Праворуч від нього американка Санчія поспішно відвернулася.

— Тата Джея дуже потішить, якщо ви завітаєте за лаштунки.

— А мене воно як потішить! — відповів Страйк.

Він обережно підвівся, спираючись на руки, потягнув затерплу ногу, повертаючи чуття, і рушив за дівчиною крізь масу людей, що покидали залу. Енергійна молодь в одностроях УГЦ трусила скриньками для збору пожертв обабіч кожного виходу. Більшість кидала їм хто пригорщу дріб’язку, а хто й цілу банкноту, безперечно вважаючи, що церква робить добрі справи, а може, і відчуваючи тінь провини через те, що покидають зібрання в сухому одязі, не прийнявши хрещення.

Коли вони вийшли з глядацької зали, супутниця Страйка повела його коридором, куди охорона впустила її завдяки бейджу на шиї.

— Вам сподобалася служба? — бадьоро спитала дівчина у Страйка.

— Дуже цікаво, — відповів він. — А що буде з людьми, які сьогодні приєдналися до лав церкви? їх посадять в автобуси і завезуть на Чапмен-Фарм?

— Тільки якщо вони самі захочуть, — усміхнулася вона. — Ми, знаєте, нікого не силуємо.

— О, — сказав Страйк. — А я думав, силуєте.

Дівчина пришвидшила кроки, опинившись трохи попереду, і не побачила, як Страйк дістав мобільний і ввімкнув диктофон на ньому.

Підходячи до, як зрозумів Страйк, зіркової гримерки, вони проминули пару міцних молодиків у костюмах УГЦ із тих, що раніше стояли на вході. Їх повчав високий довготелесий чолов’яга з видовженим обличчям.

— …навіть і близько не мала підійти до Тата Джея.

— Вона і не підійшла, ми їй сказали, що не можна…

— Сам факт, що вона дісталася цього коридору…

— Містере Джексоне! — пригальмував Страйк. — Хіба ви тепер не в Сан-Франциско?

Джо Джексон розвернувся. Йому стало зросту, щоб дивитися Страйку в очі.

— Ми хіба знайомі?

Його акцент являв собою дивну суміш говірки англійського регіону Мідландз та американської вимови з тихоокеанського узбережжя. Очі він мав світло-сірі.

— Ні, — відповів Страйк. — Я вас упізнав за фото.

— Прошу, — мовила знервована рудуля, — ходімо, якщо ви хочете поговорити з Татом Джеєм.

Вирішивши, що за цих обставин шанси отримати від Джо Джексона правдиву відповідь на питання про татуювання майже нульові, Страйк рушив далі.

Урешті-решт вони дісталися зачинених дверей, з-за яких чулося гудіння голосів. Дівчина постукала, прочинила двері й відступила вбік, пропускаючи Страйка.

Всередині було зо два десятки людей, всі у синьому. Джонатан Вейс сидів у кріслі в центрі групи зі склянкою прозорої рідини в руці та зібганим рушником на колінах, а навколо нього скупчилося кілька молодих людей в одностроях. Присутня була і більшість принципалів у довгих шатах.

Кімнатою розповзлася тиша, коли віряни біля дверей помітили присутність Страйка. Останнім вона торкнулася Джайлза Гармона, який розмовляв із двома молодими жінками в дальньому кутку:

— …сказав йому: «Ви просто не розумієте гетеродоксії»…

Зрозумівши, вочевидь, що тільки його голос лунає на всю кімнату, Гармон замовк, не закінчивши речення.

— Добрий вечір, — мовив Страйк, проходячи глибше в кімнату.

Якщо Джонатан Вейс мав на меті залякати Страйка, приймаючи його серед натовпу, то він не зрозумів свого супротивника. Страйк знаходив безперечне натхнення в особистому спілкуванні з людьми, яких зневажав найбільше: фанатиками та лицемірами, як він їх подумки охарактеризував, кожен з яких безмірно вірить у власну принципову важливість для грандіозного наміру Вейса, не усвідомлює своїх мотивів і водночас не цікавиться іноді невиправною шкодою, яку чинить чоловік, що йому вони служать.

Вейс підвівся, лишився рушник на підлокітнику крісла, і зі склянкою в руці рушив до Страйка. Усміхався він так само чарівно і скромно, як і коли сходив на п’ятикутну сцену.

— Я радий — щиро радий! — що ти тут.

Він простягнув руку, яку Страйк потиснув, дивлячись на нього згори вниз.

— Не стійте за містером Страйком, — сказав Вейс рядовим вірянам, які почали оточувати їх. — Це неввічливо. Мабуть, — знову підняв він очі на Страйка, — я можу називати тебе Кормораном?

— Називай як хочеш, — відповів на це Страйк.

— Щось нас тут забагато, — зауважив Вейс, і Страйк віддав йому належне: за кілька секунд встиг зрозуміти, що кількісна перевага у кімнаті не справляє на детектива жодного враження. — Принципалів прошу залишитися. Щодо решти, то певен, що ви не будете проти нас покинути… Ліндсі, якщо Джо ще в коридорі, запроси його до нас.

Більшість симпатичних молодих жінок рушили до виходу.

— Тут є вбиральня? — спитав Страйк. — Сцяти хочеться.

— Звісно, звісно, — відповів Вейс і показав на білі двері. — Ось туди.

Страйк трохи розвеселився, коли виявив, миючи руки, що Вейс привіз власне туалетне начиння, бо щось він сумнівався, що в «Олімпії» зазвичай видають мило від «Hermes» чи халати від «Armani». Кишені халата Страйк перевірив, але там було порожньо.

— Прошу, сідайте, — запросив Вейс Страйка, коли той вийшов. Хтось поставив крісло перед тим, на якому сидів очільник церкви. Страйк прийняв запрошення, а тим часом до кімнати зайшов Джо Джексон і приєднався до решти принципалів, які стояли чи сиділи за своїм лідером на іншому боці кімнати.

— З нею розібралися, — повідомив Джексон Вейсу. — Попросила передати тобі цю записку.

— Потім прочитаю, — безтурботно відказав Вейс. — Наразі мене більше цікавить Корморан. Ти не проти, — спитав Вейс у детектива, — якщо нашу розмову послухає моя дружина? Певен, що вона буде рада почути тебе.

— Нічого не маю проти, — відповів Страйк.

— Бекко, — попросив Вейс, показуючи на елегантний ноутбук на стільці неподалік, — ти не могла б подзвонити Мадзу на фейстайм? Будь благословенна. Води? — запропонував Вейс Страйку.

— Не відмовлюся, — відповів Страйк.

Нолі Сеймур поглядала на нього так злобно, ніби він щойно заявив їй, що готель не в курсі, що вона зарезервувала в них номер. Бекка Пірбрайт забрала ноутбук і на Страйка не дивилася. Решта принципалів хто нервував, хто виражав зневагу, хто ретельно вдавав байдужість, а Джо Джексон здавався відверто напруженим.

— Як ваша партнерка? — щиро поцікавився Вейс, зручніше влаштовуючись у кріслі, а Бекка тим часом подала Страйку пляшку холодної води.

— Робін? За межами ящика їй значно краще, — відповів Страйк.

— Ящика? — перепитала Бекка. — Якого ящика?

— Ви не пригадуєте, як замкнули мою партнерку в ящику, міс Пірбрайт? — спитав Страйк.

Бекка ніби не почула його.

— До речі, міс Еллакотт ваша ділова партнерка чи щось більше? — спитав Вейс.

— А ваші сини не тут? — роззирнувся Страйк. — Я на вході бачив того, що схожий на Пілтдаунську людину.

— Тату Джею, — тихо сказала Бекка, — Мадзу.

Вона розвернула ноутбук так, щоб Мадзу могла бачити свого чоловіка, і вперше за тридцять років Страйк зазирнув в обличчя дівчині, яка забрала його сестру з футбольного поля на Форджмен-Фарм і замкнула з педофілом. За спиною Мадзу виднілися напхані китайськими статуетками полиці. Довге волосся двома крилами спадало на обличчя, підкреслюючи блідий гострий ніс. Її очі ховалися в тіні.

— Це Корморан Страйк, кохана, — сказав Вейс до обличчя на екрані. — Детективний партнер нашої міс Еллакотт.

Мадзу мовчала.

— Що ж, Корморане, — усміхнувся Вейс, — поговорімо по-простому?

— Я нічого іншого і не планував, але вперед.