Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 155)
Збори завершилися. Пат повернулася до офісу разом із Барклеєм, який мав здати чеки, а Мідж пішла питати в Таші Майо, чи не проти та провести тиждень в ексклюзивній клініці доктора Енді Джова за гроші агенції.
— Не хочеш кави? — спитав Страйк у Робін.
— Хочу, — відповіла вона, хоч щойно випила дві чашки.
Вони прогулялися до «Бару Італія» на Фліт-стріт через дорогу він джазового клубу Ронні Скотта, куди Страйк волів ходити замість «Старбакса». Поки він купував напої, Робін сиділа за круглим металевим столиком, розглядала перехожих за вікном і хотіла бути на їхньому місці.
— Як ти? — спитав Страйк, поставивши каву на столик і сівши. Він чудово розумів, якою буде відповідь, але іншого початку для розмови не вигадав. Робін відпила зі своєї чашки, а тоді відповіла:
— Весь час думаю про її доньок.
— Так, — відповів Страйк. — Розумію.
На мить чи дві вони задивилися на машину, що проїхала за вікном, а тоді Страйк почав:
— Слухай…
— Тільки не кажи, що це сталося не через нас.
— Скажу, бо це сталося не через нас.
— Страйку…
— Вона сама це зробила. Вона прийняла це рішення.
— Так, — через нас.
— Ми ставили питання. Така робота.
— Раян точно так само сказав. «Така робота».
— І він правий, — відповів Страйк. — Чи мені приємно, що таке сталося? Ні, звісно. Але ми не накидали їй петлю на шию. Вона зробила це сама.
У Робін, яка протягом останніх двох днів багато плакала, вже скінчилися сльози. Страшного тягаря провини, який вона носила, відколи почула від Страйка про те, що мати двох дітей знайшли повішеною в гаражі, його слова не полегшили. Перед очима стояв малюнок на дверцятах холодильника в кухні Керрі Кертіс Вудз, де трималися за руки дві принцеси: «Ми з мамою».
— Ми розпитували її, — нагадав Страйк, — бо семирічна дівчинка, про яку вона мала піклуватися, зникла невідомо куди. Невже ти вважаєш, що Керрі мала просто жити собі життя і більше ніколи не відповідати на жодні питання?
— їй вже вистачило питань від поліції і під час дізнання. Все скінчилося, лишилося позаду, вона знайшла щастя і сім’ю, аж тут прийшли ми і знову все розкопали… Таке відчуття, що вони зробили мене однією з них, — тихо додала Робін.
— Про що ти?
— Я стала рознощицею церковної зарази. Я принесла Керрі вірус, і цього разу вона не пережила хвороби.
— З усією повагою, — сказав Страйк, — це хрінь собача. Ну його, те очевидне, нащо його помічати, так? Якби Керрі хотіла вкоротити собі віку через те, що їй заподіяла церква, це б сталося за останні два десятки років. Справа була не у церкві. Існувало щось іще, чому вона не хотіла дивитися в обличчя, що не хотіла відкривати людям, і ми тут ні до чого.
— Але…
— Я хочу знати, — сказав Страйк, — хто їй дзвонив того ранку перед нашим приїздом. Поліція питала тебе про дзвінок на її мобільний із номера, який не впізнав її чоловік?
— Так, — з готовністю відповіла Робін. — То міг бути хто завгодно. Може, помилилися.
— От тільки коли ми пішли, вона передзвонила.
— О, — сказала Робін. — Мені цього не казали.
— Мені теж не казали. Я сам прочитав догори ногами у нотатках хлопа, який мене розпитував. Після розмови зі мною Рейні теж хтось подзвонив, і він почав збирати таблетки. Я не перевіряв, чи хтось йому дзвонив до мого візиту, але складається враження, що церква попереджає їх про нас і вимагає, щоб після розмови з нами вони звітували.
— Тоді виходить, що УГЦ знала про нашу поїздку до Шері того дня.
— Можливо, вони побачили на фейсбуці, що вона повернулася з відпустки, і дзвонили сказати їй, щоб погодилася на зустріч із нами. У мене склалося враження, що вона не дуже здивувалася, коли ми себе назвали. Запанікувала — так. Але не здивувалася.
Робін не відповіла. Страйк дивився, як вона п’є свою каву. Сьогодні вона зібрала волосся у хвіст. Дорога стрижка, яку Робін зробила перед походом на храму на Руперт-Корт, вже відросла, і до перукарні вона поки не дійшла.
— Що ти хочеш робити? — спитав Страйк, спостерігаючи за нею.
— В сенсі? — спитала Робін.
— Не хочеш взяти ще трохи вихідних?
— Ні, — відповіла Робін. Останнє, чого вона хотіла, — це мати більше часу на почуття провини через Керрі та тривогу через звинувачення у знущанні над дитиною.
— Ти в стані поговорити про справу?
— Так, звісно.
— Щось дізналася від дітей Волтера Фернсбі чи Маріон Гакслі?
— Небагато, — відповіла Робін, змушуючи себе зосередитись. — Поговорила зі старшою донькою Маріон Гакслі, і — коротко кажучи — це точно не Маріон повернулася на ферму після багатьох років відсутності. Поки був живий її чоловік, вона майже не виїздила з Барнслі. Коли Маріон зникла, сім’я перевірила комп’ютер, яким вона користувалася на роботі, і виявилося, що вона безперервно дивилася відео з Вейсом. Рідні думають, що вона тоді вже сходила на зібрання. Тепер вони отримують від Маріон листи, написані ніби кимось іншим, де вона висловлює бажання продати поховальний бізнес і передати всі прибутки церкві.
— А Волтер?
— Я змогла зв’язатися тільки з його сином, Руфусом. Він працює в Інституті інженерів-будівельників. Щойно я заговорила про Волтера, він кинув слухавку.
— Може, він теж отримав листа у дусі «все продай, я хочу все віддати церкві», як і донька Маріон?
— Можливо.
— Я вчора ввечері дещо знайшов, коли Гемпстед-Гіт поїхав додому.
Страйк дістав телефон, набрав кілька слів, а тоді передав Робін, яка побачила фотографію високого чоловіка з видовженою щелепою і сріблясто-сивим волоссям, який стояв на сцені, розкинувши руки. Робін спершу не зрозуміла, що чого це фото, а тоді прочитала підпис: «Джо Джексон з УГЦ на Конференції про зміну клімату, 2015».
— О, — сказала вона, — це Джо з полароїдів?
— Цілком можливо. Він тепер мешкає в центрі у Сан-Франциско. За віком підходить. Тепер не дуже схожий на людину, яка могла зробити татуювання з черепом, але в світі повно людей, які жалкують про зроблені в юності тату. Мій однокласник в Корнволлі набив на шиї ім’я своєї першої дівчини, а вона його кинула, щойно це побачила.
Робін не усміхнулася. Натомість вона тихо сказала:
— Мені здається, що цього разу ми зіткнулися з тим, чого не подужаємо. У них все схоплене, причому просто геніально, от чесно. Не диво, що люди самознищуються чи мовчать, навіть коли виберуться. Вони або займалися сексом з малолітніми, або брали участь у знущанні, або дивилися, як хтось у муках помирає в них на очах. Люди, які там лишаються, або такі налякані чи розчавлені, що навіть не думають про втечу, або, як Бекка і оцей… — вона кивнула на Страйків телефон, — увірували. Вони знаходять аб’юзу раціональні причини, навіть коли самі постраждали від нього. Готова битись об заклад на що завгодно, що якби ми пішли до Джо Джексона і спитали, чи колись його примушували надягнути маску свині й содомізувати розумово неповноцінного чоловіка, він все заперечуватиме, і не тому, що наляканий. Він тепер, мабуть, на високому щаблі в церковній ієрархії, якщо виступає на таких конференціях. Він просто відгородився від цієї частини мозку. Я бачила, як Бекка дає свідчення… вона чудово знає, що бреше, і навіть бровою не веде. Для неї все це виправдана необхідність. Вона вважає себе героїнею, яка наближає світ до Лотосового Шляху.
— То нам треба здатися? — спитав Страйк. — А Вілл Еденсор нехай гниє собі там?
— Я цього не пропоную, але…
У Страйка задзвонив мобільний.
— Так, Пат, що у вас?
Робін почула шорсткий голос Пат, але слів не розбирала.
— Зрозуміло, ми вертаємося. П’ять хвилин.
І Страйк поклав слухавку з дивним виразом на обличчі.
— Що ж, я тепер радий, що ти не хочеш кинути Вілла Еденсора гнити в УГЦ, — сказав він до Робін.
— Чому?
— Тому що, — відповів Страйк, — він щойно прийшов до нас в офіс.
103
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін зайшла до офісу першою, Страйк — слідом за нею. Вілл Еденсор сидів на дивані перед столом Пат у синьому спортивному костюмі, брудному і з дірками на колінах. Він здався Робін іще худішим, ніж коли вона востаннє його бачила, — хоча, можливо, вона просто знову звикла до вигляду людей, які харчуються нормально. Біля ніг Вілла стояв пластиковий пакет з чимсь великим і твердим, а на колінах сиділа маленька Цін, теж у синьому костюмчику. Вона їла шоколадне печиво з виразом блаженства на обличчі.