Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 157)

Не випускаючи з обіймів дитину на колінах, Вілл ногою підштовхнув до Робін свій пакет. Робін нахилилася і дістала з нього їхній пластиковий камінь.

— Ой, — сказала вона, — тобто це ти його забрав… але він був порожній. Там не було листів.

— Знаю, — відповів Вілл, жуючи піцу, — але я розібрався. Після отого… після кімнати усамітнення… — він знову втупився у підлогу, — я вночі вислизнув з гуртожитку і пішов дивитися, що там у лісі, бо Лін казала, що бачила тебе з ліхтариком, і я вирішив, що ти розслідувачка. Я знайшов камінь, зазирнув усередину, побачив на папері відтиски, бо ти писала на верхніх аркушах, і зрозумів, що все правильно, ти справді писала про події на Чапмен-Фарм. Коли ти пішла, Вів’єн усім розказувала, як у Норвічі ти відповіла на звертання «Робін», а Тайо казав, що за парканом у сліпій зоні на тебе чекав якийсь здоровило. Тож я поґуґлив слова «Робін» і «детектив» у бібліотеці в Норвічі… доїхав до Лондона… а тоді…

— Дідько лисий, — мовив Страйк, — нам казали, що ти розумний, але це вражає.

Вілл не глянув на Страйка і тільки насупився у відповідь на його слова. Робін вирішила, що він просто здогадався, що про інтелект свого сина детективам розповів сер Колін.

— Води, — сказала Пат, бо Цін запхала до рота забагато піци і вдавилася.

Робін підійшла до Пат біля раковини, щоб допомогти їй наповнити склянки.

— Можете зайняти увагу Цін, — пошепки спитала Робін в офісної менеджерки, ховаючи звук голосу за шумом води, — поки ми зі Страйком поговоримо з Віллом у кабінеті? Можливо, він не захоче відверто говорити при ній.

— Запросто, — відповіла Пат гарчанням, яке було в неї за шепіт. — Ще раз, як її звати?

— Цін.

— Це що ще за ім’я?

— Китайське.

— Гм… щоб ти знала, мою правнучку назвали Таніша. Це санскрит, — додала Пат, закотивши очі.

Коли вони з Робін принесли воду, Пат хрипко сказала:

— Цін, ану дивись, яка штука.

Вона дістала зі столу стосик яскраво-помаранчевих липких папірців.

— Дивись, вони отак відклеюються, — провадила Пат. — А отак клеються.

Зачарована дівчинка злізла з колін Вілла, але не хотіла відпускати його ногу. Робін бачила інших дітей на Чапмен-Фарм і пораділа, що хоч Цін знає, що їй безпечно з батьком.

— Якщо хочеш, можеш із ними погратися, — сказала Пат.

Дівчинка несміло почереберяла до Пат, яка простягнула їй папірці й почала шукати маркери. Страйк та Робін знову перезирнулися, і Страйк із піцою в руках підвівся.

— Вілле, не проти поки пройти туди? — спитав він.

Двері між кабінетом і приймальнею лишили відчиненими, щоб Цін бачила батька. Пластиковий стілець Страйк прихопив із собою.

Робін встигла забути, що в кабінеті на стіні висять фотографії, пов’язані зі справою УГЦ. Побачивши їх. Вілл уклякнув.

— Навіщо вам це все? — спитав він тоном обвинувачення і, на жах Робін, позадкував. — Це Утоплена пророчиця, — сказав він, показуючи на малюнки Міста Митарств, і тепер в його голосі забриніла паніка. — Але нащо ви її так намалювали?

— Ми її не малювали, — відказав Страйк, швидко підходячи закривати стулки дошки, але Вілл раптом промовив:

— А це Кевін!

— Так, — відповів Страйк. Передумавши закривати дошку, він відступив убік, щоб Вілл краще бачив. — Ти знав Кевіна?

— Зовсім недовго… він пішов, коли я тільки… а що?

Вілл зробив кілька кроків у бік дошки. Фотографія Кевіна, яку Страйк узяв із газетного архіву, мала під собою заголовок: «На думку поліції, убивство Кевіна Пірбрайта пов’язане з наркотиками».

— Кевін вчинив самогубство, — повільно промовив Вілл. — Чому вони пишуть, що…

— Його застрелив хтось інший, — пояснив Страйк.

— Ні, він вчинив самогубство, — заперечив Вілл із тінню категоричності, яку Робін пам’ятала за їхньою першою розмовою на городі. — Він укоротив собі віку, бо був чистий духом і нездатний жити в матеріалістичному світі.

— На місці злочину не було пістолета, — відповів Страйк. — Його застрелила інша людина.

— Ні… це неможливо…

— Це сталося, — сказав Страйк.

Вілл супився. А тоді…

— Демони-свині! — раптом сказав він, показуючи на полароїди. Страйк і Робін перезирнулися. — Кевін казав, що вони з’являються, коли на фермі надто багато нечистих духом.

— Це не демони, — сказав Страйк.

— Звісно, — трохи роздратовано відповів Вілл. — Це я розумію. Це люди у масках. Але саме так мені їх описував Кевін. Голі і з головами свиней.

— Вілле, а він казав, де бачив їх? — спитала Робін.

— У сараї, — відповів Вілл. — Вони з сестрою побачили їх крізь щілину. Я не хочу, щоб вона на мене дивилася, — додав він тремким голосом, і Робін, зрозумівши, що це про Утоплену пророчицю, підійшла до дошки і закрила її.

— Може, присядемо? — запропонував Страйк.

Вілл сів, але дивився на детективів, які теж сіли, сторожко.

Було чути, як у приймальні Цін щось щебече до Пат.

— Вілле, ти казав, що вчинив щось кримінальне, — почав Страйк.

— Я про це розповім поліції, коли знайдемо Лін.

— Добре, — погодився Страйк, — але оскільки ми…

— Я про це не розповідатиму, — знову почервонів Вілл. — Ви не поліція, ви мене не змусите.

— Ніхто тебе ні до чого не примусить, — втрутилася Робін, кинувши застережливий погляд на партнера, чия манера спілкування (навіть коли він намагався виявити співчуття) була загрозливіша, ніж він усвідомлював сам. — Вілле, ми хочемо того самого, що й ти: знайти Лін і переконатися, що з Цін усе буде гаразд.

— Але ви робите значно більше, — заперечив Вілл, нервово тицьнувши пальцем у бік закритої дошки. — Ви хочете повалити УГЦ, так? Не вийде. Ніколи в житті не вийде. Ви лізете у речі, яких не розумієте. Я знаю, що вона прийде по мене, коли я все розкажу поліції. Але я мушу ризикнути. Нехай я сам помру, але хочу, щоб Лін і Цін були у безпеці.

— Ти говориш про Утоплену пророчицю? — спитала Робін.

— Так, — відказав Вілл. — І вам теж слід її стерегтися. Вона захищає церкву.

— Ми поки не чіпатимемо УГЦ, — збрехала Робін. — Усе, що ти бачиш на дошці… ми просто збирали матеріал, щоб натиснути на Вейсів, щоб твої рідні могли з тобою побачитися.

— Але я не хочу їх бачити!

— Не хочеш, я знаю, — відповіла Робін. — Я просто кажу, що займатися цією частиною розслідування… — вона показала на дошку —…більше немає потреби, бо ти покинув ферму.

— Але Лін ви знайдете?

— Так, обов’язково.

— А що, як вона померла? — раптом жахнувся Вілл. — Було стільки крові…

— Я упевнена, що ми її знайдемо, — сказала Робін.

— Якщо вона померла, то це мені покарання, — заявив Вілл, — за те, що я заподіяв м… мамі.

Він заридав.

Робін викотила стілець з-за столу і під’їхала ближче до Вілла, але не торкалася його. Вона здогадалася, що він прочитав газетний некролог матері в інтернет-кафе у Норвічі. Мовчки вона чекала, коли Вілл перестане схлипувати.

— Вілле, — почала вона, коли вирішила, що він у стані сприйняти її слова, — ми питаємо, що ти зробив кримінального, лише тому, що хочемо знати, чи церква має на тебе щось, що може оприлюднити раніше, ніж ти сам підеш у поліцію. Якщо вони так вчинять, тебе можуть арештувати до того, ніж ми знайдемо Лін, розумієш? І тоді Цін забере опіка.

Сповнений захвату від того, як спритно Робін повернула це інтерв’ю, Страйк проковтнув абсолютно недоречну усмішку.

— О, — підняв заплакане брудне обличчя Вілл. — Це так. Власне… вони не можуть це оприлюднити, бо виставлять себе у поганому світлі. Це або речі, які робили ми всі, або такі, про які я мав доповісти поліції. Там коїться багато жахливого, справді жахливого. Я не розумів цього, поки не народилася Цін.