Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 146)

— А хто мав наглядати за дітьми, коли ви поїдете розвозити овочі?

Після чергової паузи Керрі відповіла:

— Ну… хтось би з ними залишивсі. З дітьми завжди ночувало двоє дорослих чи підлітків.

— Хто тоді з вами чергував у дитячому гуртожитку?

— Я… не пам’ятаю.

— Керрі, а ви впевнені, що там взагалі був хтось іще? — спитала Робін. — Емілі мені казала, що зазвичай з ними ночувало по двоє дорослих, але тоді були тільки ви.

— Вона наплутала, — відповіла Керрі. — Завжди було по двоє.

— Але хто тоді був другий дорослий, ви не пам’ятаєте? — уточнив Страйк.

Керрі похитала головою.

— Отже, ви прокинулися за будильником. Що було далі?

— Я… я розбудила Дайю, так?

— А Джордану Рейні теж дали будильник?

— Що?

— Він же теж мав їхати розвозити овочі, так?

Знову пауза.

— Він проспав.

— Але якби він не проспав, вам би не було куди посадити Дайю, правильно?

— Я вже не пам’ятаю всіх подробиць. Тільки що я розбудила Дайю, ми одягнулися і пішли до фургона.

— Ви мали вантажити овочі у фургон? — спитав Страйк.

— Ні. Все завантажили наперед. З вечора.

— Отже, ви з Дайю сіли і взяли з собою рушники, щоб купатися?

— Так.

— Можна я дещо спитаю? — сказала Робін. — Керрі, а що, Дайю була в сукні замість однострою? Чи в дев’яності члени церкви ще не носили ті однострої?

— Та ні, носили… але вона захотіла бути в сукні.

— А іншим дітям можна було носити нормальний одяг? — спитав Страйк.

— Ні.

— До Дайю було особливе ставлення, бо вона була донькою Вейсів?

— Мабуть… трохи, — відповіла Керрі.

— Отже, ви виїхали з ферми. Ви когось зустріли при цьому?

— Так, — відповіла Керрі. — Тих, хто мав ранню роботу.

— Ви пам’ятаєте, хто це був?

— Так… отой Кеннетт. Хлоп на ім’я Пол і дівчина, Абіґейл.

— Куди ви поїхали, коли покинули ферму?

— До двох овочевих крамниць.

— Яких саме?

— Одна була в Ейлмертоні, а друга в Кромері, — ми їм завозили овочі.

— Дайю виходила з фургона біля котроїсь із крамниць?

— Ні.

— Чому?

— Так… а нащо їй? — відповіла Керрі, і вперше Страйк відзначив тінь зухвальства. — В крамницях були люди, які розвантажували фургон. Я тільки дивиласі, щоб вони не взяли зайвого. А вона сиділа у фургоні.

— Що сталося потім?

— Пішли на пляж, — відповіла Керрі вже помітно дужчим голосом.

— Як саме ви дісталися пляжу?

— Тобто?

— Ви йшли повільно, бігли?

— Йшли повільно. Я несла Дайю.

— Чому?

— Вона попросила.

— Це хтось бачив?

— Так… стара пані з кафе.

— Ви тоді бачили, що вона вас бачить?

— Так.

— Ви залишили фургон біля її кафе?

— Ні. Трохи далі.

Страйку здалося дивним, що вона говорить про ці події — які мали б бути чи не найбільш травматичним досвідом у її житті — значно впевненіше, ніж відповідала на розпитування про Чапмен-Фарм.

— Що сталося, коли ви опинилися на пляжі?

— Ми роздягнулися.

— Тобто ви планували купатися, а не просто походити у прибої?

— Ні, тільки походити в прибої.

— Тоді навіщо роздягатися?

— Я не хотіла, щоб Дайю намочила сукню. Сказала, що їм буде неприємно потім їхати в мокрому. То вона сказала, що зніме сукню, якщо я теж зніму однострій. То я зняла.

— Що сталося далі?

— Ми зайшли у воду, — відповіла Керрі. — Трохи походили в прибої, а потім вона попросила на глибину. Я знала, що вона попроситьсі. Вона була така.

— Яка саме?

— Смілива, — відповіла Керрі. — Пригоди любила.