Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 148)
Здавалося, що це питання схвилювало її сильніше, ніж розмова про утоплення.
— Тобто Емілі це вигадала?
— Або їй наснилося. Їй же могло таке наснитися.
— Емілі також казала, що Дайю часто тікала і гуляла по фермі, — провадила Робін. — І розповідала, що займається магією зі старшими дітьми в лісі та в сараях.
— Я особисто не бачила, щоб вона тікала і гуляла.
— Також Емілі казала, що бачила у Дайю заборонену їжу та іграшки, яких не можна було мати іншим дітям. Це ви їх купували для неї?
— Та ні, ви що! Я не могла, навіть коли схотіла б. Нам не можна було мати гроші. Я не ходила по крамницях. І ніхто не ходив. Нам цього не можна було.
Після цих слів запала коротка мовчанка. Керрі дивилася, як Страйк дістає з кишені телефон. Вона то червоніла, то бліднула, а рука з малюнками хною гарячково смикала заручну каблучку та обручку на іншій руці.
Страйк навмисно лишив полароїди з оголеними підлітками у масках свиней у офісі. Після того, як Рейні кинув їх на підлогу, Страйк вирішив не давати ці оригінальні докази в руки розсердженим чи наляканим людям.
— Я хочу, щоб ви поглянули на ці фото, — сказав він Керрі. — Всього їх шість. Можете прогортати.
Він підвівся і подав телефон Керрі. Опустивши очі на фото, вона знову почала труситися.
— Нам відомо, що білявка — це ви, — сказав Страйк.
Керрі розтулила губи, але спершу не могла видати ані звука. А тоді прошепотіла:
— Це не я.
— Боюся, що не вірю вам, — відповів Страйк. — Гадаю, що це ви, а чоловік із татуюванням черепа — Джордан Рейні…
— То не він.
— А хто це в такому разі?
Виникла довга пауза. А тоді Керрі пошепки відповіла:
— Джо.
— Яке в нього прізвище?
— Не пам’ятаю.
— Джо ще був на фермі, коли ви її покинули?
Керрі кивнула.
— А хто оцей менший? — (Страйк питав про чоловіка, який на іншому фото проникав у білявку ззаду.)
— Пол, — прошепотіла Керрі.
— Пол Дрейпер?
Вона знову кивнула.
— А оця дівчина з довгим волоссям?
І знову тривала пауза.
— Роза.
— А прізвище?
— Не пам’ятаю.
— Що з нею сталося?
— Не знаю.
— А хто за камерою?
І знову Керрі розтулила губи і знову стулила.
— Хто за камерою? — повторив Страйк.
— Не знаю, — прошепотіла вона.
— Як ви можете цього не знати?
Керрі не відповіла.
— Це було покарання? — спитав Страйк. Керрі знову смикнула головою. — Це ствердна відповідь? Вас примусили це робити?
Вона кивнула.
— Керрі, — почала Робін, — людина за камерою теж була в масці, так?
Керрі підняла на неї очі. Здавалося, що вона раптом покинула власне тіло: Робін ще ніколи не бачила, щоб людина отак перетворилася ніби на сомнамбулу. Всі м’язи на її обличчі розслабилися, очі зробилися порожніми.
А тоді Керрі та Робін аж підскочили, бо із сумки біля ніг Керрі заграла музика.
Керрі автоматично нахилилася, намацала мобільний у сумці, вийняла і відповіла, обірвавши музику.
— Так, Нате, — прошепотіла вона. — Так… ні, я їх відвезла до твоєї мами… так… ні, все добре. Можна, я тобі передзвоню?…ні, все добре. Зі мною все добре. Я передзвоню.
Поклавши слухавку, Керрі подивилася на Робін, тоді на Страйка, а потім промовила безбарвним голосом.
— Ви повинні піти. Ви повинні піти.
— Добре, — відповів Страйк, який бачив, що тиснути на неї далі марно. Він дістав із гаманця візитну картку. — Місіс Вудз, якщо ви захочете нам розповісти щось іще…
— Ви повинні піти.
— Якщо б захотіли розповісти нам щось про смерть Дайю…
— Ви повинні піти, — повторила Керрі.
— Я розумію, що це дуже важко, — почав Страйк, — але якщо вас змусили зробити щось, про що ви шкодуєте…
— ГЕТЬ! — закричала на нього Керрі Кертіс Вудз.
98
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
До «лендровера» Страйк і Робін повернулися мовчки.
— Не хочеш пообідати? — спитав Страйк, застібаючи ремінь безпеки.
— Серйозно? Це перше, що тобі спало…
— Я голодний.