Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 147)

Страйк згадав, що саме такими словами вона описала Дайю на дізнанні.

— Отже, вона пішла на глибину?

— Так. А я слідом. А тоді вона так… кинуласі вперед, ніби хотіла пливти, але я знала, що вона не вміє. Я кричала, щоб вона верталась А вона тільки сміяласі. Вона ногами діставала до дна. І ніби тікала, щоб я її ловила. А тоді… тоді зникла. Зникла під водою.

— А ви що зробили?

— Попливла, щоб її витягнути, що ж іще, — відповіла Керрі.

— Ви добре плаваєте, так? — спитав Страйк. — Навіть уроки даєте?

— Так, — відповіла Керрі.

— І ви теж зустрілися з розривною течією?

— Так, — відповіла вона. — Мене затягнуло, але я знала, що робити. Я випливла, але не дісталасі до Дайю і більше її не бачила, то побігла на пляж шукати берегову охорону.

— І зустріли Гітонів, які гуляли з собакою?

— Так, точно, — відповіла Керрі.

— І берегова охорона подалася її шукати, і приїхала поліція?

— Так, — кивнула Керрі. Робін здалося, що тепер вона розслабилася, ніби це був кінець випробування. Страйк перегорнув сторінку записника, в який занотовував почуте.

— Місіс Гітон згадувала, що коли приїхала поліція, ви бігали пляжем і розгрібали морську траву.

— Я такого не робила, — швидко заперечила Керрі.

— Але вона дуже чітко це пам’ятає.

— Не було такого, — тепер уже зовсім із викликом відповіла Керрі.

— Отже, приїхала поліція, — провадив Страйк, — і відвела вас до фургона, так?

— Так, — відповіла Керрі.

— Що сталося далі?

— Точно не пам’ятаю, — відповіла Керрі й додала, суперечачи власним словам: — Мене забрали до відділка, я розповіла, що сталося, мене відвезли на ферму.

— І розповіли про те, що сталося, батькам Дайю?

— Тільки Мадзу, бо Тата Джея не… тобто ні, він там був, — виправилася вона, — його не мало бути, але він був. Я спершу побачила Мадзу, але трохи згодом мене покликав Тато Джей. Він хотів зі мною поговорити.

— Джонатан Вейс того ранку не мав бути на фермі? — уточнив Страйк.

— Так. Ну тобто так, був. Не пам’ятаю. Я думала, що він вранці кудись поїде, а він лишивсі. І я коли повернуласі, то його не бачила, то думала, що він поїхав, але він був на фермі. Це давно було, — додала вона. — Тепер все переплуталосі.

— А де того ранку мав бути Вейс?

— Не знаю, не пам’ятаю, — не без відчаю відповіла Керрі. — Я помилилася. Коли я повернуласі, він там був, просто я його не бачила. Він там був, — повторила вона.

— Вас покарали за те, що ви без дозволу повели Дайю на пляж? — спитала Робін.

— Так, — відповіла Керрі.

— Як саме вас було покарано?

— Я не хочу про це говорити, — відповіла Керрі напруженим голосом. — Вони сильно розлютилисі. Вони мали на це повне право. Якби хтось отак забрав мою донечку…

Керрі чи то зойкнула, чи то закашлялася і знову почала плакати. Кілька хвилин вона хиталася туди-сюди, ридаючи в долоні. Коли Робін знаками запропонувала Страйку втішити Керрі, той похитав головою. Звісно, тепер дорогою назад він знову почує обвинувачення в безсердечності, але він хотів почути власні слова Керрі, а не її реакцію на чуже співчуття чи гнів.

— Я про це жалкую все життя, всеньке життя! — схлипнула Керрі, піднімаючи запухлі очі, а по її щокам струменілий сльози. — Коли народилися Поппі і Дейзі, я думала, що не заслуговую на них! Нащо я погодиласі на це… нащо це зробила? Нащо? Я весь час думаю про це, але клянусі, я не хотіла… я була сама ще мала, знала, що неправильно вчиняю, не хотіла, щоб так вийшло, Боже-Боже, а тоді вона померла, і це сталосі насправді, насправді!..

— Що ви маєте на увазі? — спитав Страйк. — Коли кажете, що це «сталося насправді»?

— Це був не жарт, не гра… коли молодий, навіть не уявляєш, що таке справді може статисі… а воно сталосі, її не стало…

— Мабуть, вам було дуже важко на дізнанні, — сказав Страйк.

— Та вже було, — відповіла Керрі з мокрими щоками, тяжко дихаючи, але тепер ніби з тінню гніву.

— Містер Гітон каже, що після дізнання говорив із вами під будівлею суду.

— Я цього не пам’ятаю.

— Він пам’ятає. І особливо добре запам’ятав, що ви йому сказали: «Я могла це зупинити».

— Ніколи такого не казала.

— Тобто ви не визнаєте, що казали містерові Гітону: «Я могла це зупинити»?

— Відкидаю. Чи ні. Не зна… ну, може, я щось таке і сказала, що могла не пустити її на глибину, зупинити її. Я це мала на увазі.

— Тобто тепер ви згадали, що казали таке?

— Ні, але якби казала… то мала б на увазі щось таке.

— Це просто дуже дивна фраза, — сказав Страйк. — «Я могла це зупинити» замість, скажімо, «я могла її зупинити». Ви знали, що десь у той час, коли ви відвели Дайю на пляж, точилася боротьба за опіку над нею?

— Ні.

— Ви нічого не чули про те, що сім’я Ґрейвзів хотіла забрати Дайю до себе?

— Я чула… чула, що якісь люди хотіли забрати Дайю в мами.

— Це були Ґрейвзи, — відповів Страйк.

— А. Я думала, то соціальна служба, — відповіла Керрі й додала якось ошаліло: — Вони забагато влади мають.

— Чому ви так кажете?

— У мене подруга виховує приймаків. Із неї соціальні працівники всеньку душу виймають. Є такі, що їм би тільки владу показати.

— Ми можемо повернутися до ночі напередодні того, як ви з Дайю пішли купатися? — спитав Страйк.

— Я вам уже все сказала. Все сказала.

— Я чув, що ввечері ви дали дітям якісь особливі напої.

— Нічого я не давала! — аж почервоніла Керрі.

— Дівчата Пірбрайти кажуть інше.

— Вони помиляютьсі! Може, їм хтось інший щось давав, а вони наплутали. Я їм нічого такого не давала!

— Тобто ви не давали меншим дітям нічого, що допомогло б їм швидше заснути?

— Та ви що!

— Чи були у той час на фермі подібні препарати? Пігулки чи рідина?

— Ні, ніколи. Такі штуки були заборонені.

— Емілі казала, що їй той напій не сподобався, і вона його вилила, — сказала Робін. — І також казала, що коли всі поснули, вона бачила, як ви висадили Дайю з вікна гуртожитку.

— Не було такого. Не було ніколи. То брехня, — відповіла Керрі. — Я ніколи, ніколи не висаджувала її з вікна.