Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 145)

— Сходила на зібрання. В Лондоні.

— А що спонукало вас прийти до УГЦ? — спитав Страйк.

— Ті нічого, — відверто відповіла Керрі. — Всередині було тепло, і все. Я втекла… з дому втекла. В притулку ночувала… з мамою не розумілисі. Вона пиячила. Привела нового чоловіка, і… ось.

— Як скоро після участі в зібранні ви вирушили на Чапмен-Фарм?

— Одразу після… у них там уже стояв автобус.

Вона стискала руки так міцно, що побіліли кісточки. На тильному боці однієї долоні був малюнок хною, який вона, мабуть, зробила в Іспанії. Робін подумала, що її донечкам, мабуть, теж намалювали квіти і хвилясті лінії на руках.

— Яке було ваше враження від Чапмен-Фарм, коли ви туди потрапили? — спитав Страйк.

Виникла довга пауза.

— Там було… ну, мабуть, дивно, так?

— Дивно?

— Так. Але дещо мені сподобалосі. З дітьми любила бавитисі…

— Діти вас теж любили, — сказала Робін. — Одна жінка на ім’я Емілі про вас дуже тепло відгукується. Коли ви її знали, їй було сім чи вісім років. Ви її пам’ятаєте? Емілі Пірбрайт?

— Емілі? — розсіяно перепитала Шері. — Ну… мабуть. Не знаю.

— У неї ще була сестра, Бекка.

— А… так, — кивнула Керрі. — А ви не… де Бекка тепер?

— Досі у церкві, — відповіла Робін. — Обидві сестри досі там. Емілі мені казала, що дуже вас любила — що вони обидві вас любили. Сказала, що вас любили всі діти на фермі.

Губи Керрі трагікомічно викривилися, і вона почала вголос плакати.

— Я не хотіла вас засмутити, — поспішно сказала Робін, а Керрі нахилилася до сумки біля ніг і дістала звідти пачку серветок. Вона витерла очі й висякалася, повторюючи крізь схлипування:

— Вибачте, вибачте…

— Нічого страшного, — сказав Страйк. — Ми розуміємо, що це нелегко.

— Керрі, вам щось принести? — спитала Робін. — Може, склянку води?

— Т-т-так, будь ласка, — крізь сльози відповіла Керрі.

Робін вийшла до кухні, двері до якої знаходилися за обіднім столом. Страйк дивився, як Керрі плаче, але не втішав її. Він вирішив, що це горе щире, але якщо вона вирішить, що сльози можуть зм’якшити її візаві, це буде кепський прецедент.

Робін, яка наливала склянку води в маленькій, але чистісінькій кухні, помітила на дверях холодильника малюнки доньок Керрі, підписані іменами «Поппі» та «Дейзі». На одному з малюнків, який називався «Ми з мамою», були дві біляві постаті в принцесиних сукнях і коронах.

— Дякую, — прошепотіла Керрі, коли Робін повернулася до вітальні і дала їй склянку. Вона ковтнула води, а тоді знову підняла очі на Страйка.

— Ви не проти продовжити? — офіційним тоном спитав той. Керрі кивнула. Її очі почервоніли та опухли, туш стекла на щоки, забарвивши їх сірим. Страйк подумав, що вона схожа на порося, а Робін згадалися юнки, що стояли нічне чування перед Маніфестацією Утопленої пророчиці.

— Отже, з Дайю ви познайомилися на фермі? — спитав Страйк. Керрі кивнула. — Якої думки ви були про неї?

— Дуже мила дівчинка, — відповіла Керрі.

— Справді? Бо люди кажуть, що вона була дуже балувана.

— Ну… хіба трохи. Але все одно мила.

— Ми чули, що ви проводили з нею багато часу.

— Так, — відповіла Керрі по ще одній короткій паузі, — мабуть, так.

— Емілі казала мені, — почала Робін, — що Дайю вихвалялася, ніби ви з нею планували поїхали і жити деінде разом. Це правда?

— Ні! — шоковано вигукнула Керрі.

— Тобто Дайю це вигадала? — спитав Страйк.

— Якщо… якщо вона таке казала, то так, вигадала.

— Як думаєте, чому вона вигадала, що поїде і житиме з вами?

— Не знаю.

— Може, хотіла, щоб інші діти заздрили? — припустила Робін.

— Може, — погодилася Керрі, — мабуть, так.

— А якої думки ви були про Вейсів? — спитав Страйк.

— Я… такої самої, як усі інші.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, вони були… іноді були строгі, — відповіла Керрі, — але то ж, напевно, задля доброї мети.

— Ви були такої думки? — спитав Страйк. — Що церква мала добру мету?

— Церква робила добро. Ну, були добрі вчинки.

— Ви мали на Чапмен-Фарм близьких друзів?

— Ні, — відповіла Керрі. — Нам не можна було мати близьких друзів.

Вона міцно вчепилася у свою склянку. Поверхня води тремтіла.

— Добре, пропоную згадати ранок, коли ви взяли Дайю до Кромера, — сказав Страйк. — Як саме це сталося?

Керрі прочистила горло.

— Вона просто попросила відвести її на пляж.

— А ви раніше водили на пляж інших дітей?

— Ні.

— Але Дайю не відмовили?

— Так.

— Чому?

— Бо… вона дуже хотіла, і… весь час просиласі… і я погодиласі.

— А ви не боялися, що її батькам це не сподобається? — спитала Робін.

— Трохи, — відповіла Керрі, — але ми б повернулисі раніше, ніж вони прокинутьсі.

— Розкажіть послідовно, що саме сталося, — сказав Страйк. — Як ви змогли так рано встати? На Чапмен-Фарм же немає годинників, так?

Керрі засмутилася, що він про це знає, і Страйку згадалося невдоволення Джордана Рейні тим, що йому стільки відомо.

— Коли ми розвозили овочі, нам давали маленький годинник, щоб вчасно встали.

— Напередодні поїздки на пляж ви ночували в дитячому гуртожитку, так?

— Так, — напружено відповіла вона, — я чергувала по дітях.