Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 144)
— Його арештували, — повідомив Страйк.
З динаміка Страйкового телефону не долинуло людської мови, але стало чути гуркіт лондонської вулиці на тлі.
— Ти ще тут? — спитав Страйк зі злостивою усмішкою.
— Так, — хрипко відповів Літтлджон.
— Власне, тебе звільнено.
— Ти… що? Ти не можеш, ти ж сказав, що мене не виженеш…
— Я обіцяв про це подумати, — відповів Страйк. — Оце подумав і вирішив, що пішов ти нахрін.
— Мудило, — сказав Літтлджон. — Ах ти ж довбане…
— Я тобі взагалі-то послугу роблю, — відповів Страйк. — Матимеш вільний час, зможеш допомагати поліції, коли вони прийдуть до тебе із розслідуванням.
— Мудило… сучара… я саме хотів… я тобі дещо знайшов по церкві, дещо нове…
— Та звісно що знайшов, — відповів Страйк. — Прощавай, Літтлджоне.
Він поклав слухавку, взяв пиво і зробив довгий ковток, жалкуючи, що безалкогольне, а тоді відставив келих. Робін сміялася і водночас хитала головою.
— Що? — спитав Страйк, широко посміхаючись.
— Добре, що в нас немає відділу кадрів.
— Він підрядник, я йому винен хіба що гроші — але грошей він не отримає.
— Він може позиватися до тебе.
— А я скажу суду, що він закинув змію у двері Таші Майо.
Вони їли свої горішки і пили напої, а над головами похитувалися підвісні вазони і сяяло гаряче серпневе сонце.
— А ти не думаєш, що він справді міг дізнатися щось про УГЦ для нас? — спитала Робін.
— Нє, бреше як дише, — відповів Страйк, відставляючи порожній келих.
— А що, як він прийде до офісу, поки нас немає, і…
— Знову спробує сфотографувати файли? За це не хвилюйся, я вжив заходів, проінструктовав Пат ще минулого тижня… Якщо цей гад спробує скористатися відмичкою, отримає на горіхи… до речі, — згадав Страйк і дістав з кишені нові ключі. — Тобі теж треба… Ну гаразд, ходімо перевіримо, чи не повернулася Шері-Керрі.
97
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Вони просиділи в «лендровері», який запаркували за кілька будинків від порожньої оселі Керрі Кертіс Вудз, ще сорок хвилин, коли повз них проїхала срібляста «Кіа Піканто».
— Страйку, — промовила Робін, яка помітила білявку за кермом машини.
«Кіа» зупинилася перед будинком Вудзів. Водійка вийшла. Вона була мала на зріст, з білявими кучерями і у вузьких джинсах, які їй не личили, бо стягували тіло так, що над поясом під білою футболкою виднівся валик жиру. Білявка була засмагла, мала сильно нафарбовані, що аж злиплися, вії, а брови носила тоненькі не за модою, від чого мала дещо здивований вигляд. На плечі вона несла поліестерову сумку для закупів.
— Ходімо, — сказав Страйк.
Керрі Кертіс Вудз уже підходила до своїх дверей, коли почула за спиною кроки і з ключами в руках розвернулася.
— Добрий день, — сказав Страйк. — Мене звати Корморан Страйк, а це Робін Еллакотт. Ми приватні детективи. Наскільки нам відомо, в середині дев’яностих ви мешкали на Чапмен-Фарм під іменем Шері Ґіттінз, так? Ми хотіли б поставити вам кілька питань, якщо ви не проти.
За час роботи в агенції Робін двічі здавалося, що жінки, яких вони планують розпитати, ось-ось знепритомніють. З обличчя Керрі зійшли здорові барви, засмага на ньому пішла жовтими плямами, губи побіліли. Робін згрупувалася, готуючись бігти і підхоплювати жінку, щоб не впала на бетон.
— Ми просто хочемо почути вашу версію того, що сталося, Керрі, — сказав Страйк.
Очі жінки метнулися до сусідських вікон, а тоді знову до обличчя Страйка. Він зацікавився тим фактом, що вона не перепитала їхні імена, як робила більшість людей від замішання чи бажаючи виграти час. Складалося враження, що їхня поява не здивувала її, що вона чекала і боялася чогось подібного. Можливо, УГЦ мала сторінку на фейсбуці, і вона побачила нападки на Страйка і Робін там, а може, просто багато років чекала на подібну розплату.
Минали секунди, а Керрі стояла застигла, і стало вже пізно казати, що вона нічого не знає і що ніколи не називалася Шері Ґіттінз.
— Добре, — ледь чутним голосом промовила вона.
Вона розвернулася і рушила до дверей, Страйк і Робін — слідом.
Всередині будиночка стояв запах поліролю. У коридорі панував порядок, який порушував тільки іграшковий рожевий візочок, який Керрі відсунула, пропускаючи Страйка та Робін до об’єднаної вітальні-їдальні з блакитними шпалерами і смугастим гарнітуром, на всіх предметах якого були поставлені на кутики бузкові подушки.
Стіну за канапою покривали збільшені сімейні фотографії у п’ютерових[13] рамках. Раз у раз на них з’являлися дві доньки Керрі Кертіс Вудз, яких Страйк знав за її сторінкою на фейсбуці, — іноді самі, іноді з батьками. Обидві дівчинки були біляві, з ямочками на щоках і постійно усміхнені. У меншої не вистачало кількох зубів.
— Ваші дівчатка просто чарівні, — сказала Робін, усміхаючись до Керрі. — Вони не тут.
— Ні, — хрипко відповіла Керрі.
— Десь у подружок? — поцікавилася Робін, яка намагалася заспокоїти жінку.
— Ні. У бабусі. Попросилисі віддати їй подарунки, що ми купили в Іспанії. Ми з відпустки вернулисі.
У її вимові тепер не було нічого лондонського: Керрі говорила з бристольським акцентом, трохи тягнучи голосні й невиразно вимовляючи деякі закінчення. Вона упала в крісло, кинувши сумку на підлогу біля ніг.
— Сідайте, — мляво запросила вона. Страйк та Робін опустилися на канапу.
— Ви давно живете в Торнбері, Керрі? — поцікавилася Робін.
— Років десят… одинанадцят.
— Чому ви сюди переїхали?
— Познайомиласі з чоловіком, — відповіла Керрі. — З моїм Натом.
— Зрозуміло, — усміхнулася Робін.
— Він приїхав на парубочу вечірку в пабі, де я працювала.
— От я й переїхали сюди до нього.
З подальшої світської балачки Страйк і Робін дізналися, що Керрі переїхала до Торнбері всього за два тижні після того, як познайомилася з Натаном у Манчестері. Тут вона влаштувалася офіціанткою, вони з Натом орендували квартиру, а за десять місяців одружилися.
Швидкість, з якою вона замешкала в іншому місті з чоловіком, якого щойно зустріла, і ніби хамелеон перемінилася на правдиву жительку Торнбері, допомогла Страйкові упізнати в Керрі знайомий типаж. Такі люди чіплялися до більш яскравих особистостей, ніби омела до дерева, переймали їхні погляди, звички та стиль. Керрі, яка колись підводила очі чорним і возила озброєного ножем бойфренда грабувати аптеку, де він порізав безневинну людину, тепер із новонабутим акцентом розповідала Робін про чудові місцеві школи і мало не побожно відгукувалося про чоловіка, який багато працює і не терпить ледацюг, бо така його натура, такий він у неї трудар. Ця банальна балачка, здавалося, трохи розслабила її. Керрі ніби раділа нагоді розкласти перед детективами нехитрий крам свого нинішнього життя. Мовляв, хоч ким вона була в минулому, тепер їй нічим дорікнути.
— Власне, — почав Страйк, щойно з’явилася зручна пауза, — ми б хотіли поставити вам кілька питань, якщо ваша ласка. Нас найняли розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви, і особливо нас цікавить те, що сталося з Дайю Вейс.
Керрі смикнулася, ніби маріонетка, яку потягнуло за нитки щось невидиме.
— Ми сподівалися, що ви зможете прояснити деякі подробиці щодо неї, — провадив Страйк.
— Добре, — відповіла Керрі.
— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?
— Робіт, — відповіла Керрі, дивлячись, як Страйк дістає ручку.
— Ви підтверджуєте, що ви — та жінка, яка мешкала на Чапмен-Фарм у 1995 році під іменем Шері Ґіттінз?
Керрі кивнула.
— Коли ви вступили до УГЦ? — спитала Робін.
— У дев’яносто… третьому, — відповіла вона. — Здаєтьсі. Так, у дев’яносто третьому.
— Що спонукало вас це зробити?