Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 132)
— Мерфі в Іспанії, — повідомив Страйк, трохи обурений тим, що доводиться його згадувати.
— Я знаю, — відповіла Робін. — Він про це написав в останньому… — Вона позіхнула —…листі…
Доївши сендвіч, Робін спитала:
— У тебе немає чогось, в чому я могла б спати?
— Є футболка, — відповів Страйк, витягаючи її з баула.
— Дякую… дуже хочу в душ…
Робін підвелася і пішла до ванної кімнати, прихопивши футболку Страйка.
Він знову сів у крісло, з якого слухав розмову Робін з поліцією, охоплений суперечливими емоціями. Поївши, подрімавши і поговоривши з поліцією, Робін ніби трохи прийшла до тями, і це було добре, та все ж Страйк не міг не думати про те, що стороння людина могла б вирішити, що він користується ситуацією, якби він і справді ліг із Робін в одне ліжко. Мерфі цьому б точно не зрадів — хоч не сказати, що у плани Страйка входило радувати Мерфі.
Шум води у ванній збудив думки, які Страйку не можна було плекати. Знову підвівшись, він зібрав посуд і столове начиння Робін, гучно ними брязкаючи, склав на тацю і виніс за двері, щоб персонал забрав. Потім Страйк без жодної потреби перебрав свої речі, поставив заряджатися телефон, повісив куртку, постукавши при цьому вішаками: ніхто тепер не скаже, що він сидів у кріслі, слухав душ і уявляв свою ділову партнерку голою.
Робін тим часом намилювала стерті коліна, вдихаючи незнайомий запах гелю для душу й починаючи усвідомлювати, що вона справді вирвалася з Чапмен-Фарм. Розмова з поліцією була втомлива, але ніби заземлила її. Стоячи під гарячою водою й тішачись приватності, дверям із замком і присутності Страйка за ними, вона подумала, що пережила ще не найгірше: адже вона не дитина, нездатна втекти, без друзів і в повній владі режиму, що панує на Чапмен-Фарм. Попри утому тіла вона знову відчувала нервову бадьорість.
Насухо витершись, вона вичавила трохи Страйкової пасти, якомога краще почистила зуби краєм рушника і надягнула його футболку, яка для неї була приблизно як мінісукня. А тоді, шкодуючи, що не можна їх спалити просто зараз, віднесла кофту і штани з логотипом УГЦ до кімнати, поклала на крісло і, не помічаючи, що Страйк старається на неї не дивитися, лягла в ліжко. Склянка бренді, яку він їй замовив, досі була на столику. Робін потягнулася по неї і зробила ще один великий ковток: смак бренді неприємно контрастував із зубною пастою, але їй подобалося, як від нього пече в горлі.
— Як ти? — спитав Страйк.
— Нормально, — відповіла Робін, сідаючи і спираючись на подушки. — Боже, як… як добре бути на волі.
— Радий це чути, — сердечно відповів Страйк, так само не дивлячись на неї.
— Вони жахливі, — сказала Робін, хильнувши ще бренді, — просто справжнє зло. Я думала, що знаю… ми всяке бачили, але УГЦ — це щось інше.
Страйк відчував, що вона хоче поговорити, але боявся знову підштовхнути її до розбитого стану, в якому Робін перебувала до приїзду поліції.
— Можеш не розповідати мені просто зараз, — сказав він, — але, наскільки я зрозумів, минулий тиждень був кепський?
— Кепський, — відповіла Робін, уже не така бліда після кількох ковтків бренді, — це ще м’яко сказано.
Страйк сидів у кріслі, а Робін почала розповідати про події останніх десяти днів. Вона не стала розписувати, як їй була страшно, і вилучила деякі деталі — Страйку не треба було знати, що в ящику вона обмочилася, що кілька годин тому вона чекала на зґвалтування (друге в житті), чи де її торкалися руки Джонатана Вейса, коли вони лишилися наодинці у кабінеті з павичево-синіми стінами — але голих фактів вистачило, що підтвердити найгірші побоювання її партнера.
— Курва, — вимовив він, коли вона договорила. — Робін, якби я…
— Це мусила бути я, — заперечила вона, вірно вгадавши, що він хоче сказати. — Якби ти відправив туди Барклея чи Шаха, вони б стільки не дізналися. Треба бути жінкою, щоб побачити те, що бачила я.
— Цей ящик… це ж просто довбані тортури.
— Ще й дуже ефективні, — зі смішком відповіла вже дуже рум’яна від бренді Робін.
— Якщо…
— Я вирішила піти туди. Це не твоя відповідальність. Я цього хотіла.
— Але…
— І тепер ми знаємо.
— Знаємо що?
— Знаємо, як далеко вони готові зайти. Я легко уявляю, як Вейс зі сльозами на очах натискає на гачок пістолета. «Я шкодую, що мушу це робити».
— Думаєш, це вони вбили Кевіна Пірбрайта?
— Саме так.
Страйк вирішив не розвивати цю тему, хоч і дуже хотілося. Одна справа — дати Робін вилити душу, але серед ночі розводити теорії про убивства — це вже занадто, тим паче що Робін мала червоні щоки не тільки від алкоголю, а й через виснаження.
— Ти точно не проти…
— Та ‘кі проблеми, — відповіла Робін уже трохи нерозбірливо.
Тож Страйк і собі сходив до ванної і повернувся у трусах-боксерах і футболці, в якій ходив цілий день. Робін встигла заснути просто на місці.
Страйк вимкнув світло і тихо, щоб не розбудити її, ліг, та коли матрас прийняв його повну вагу, Робін стрепенулася і в темряві намацала його руку й міцно стиснула її.
— Я знала, що ти там, — крізь сон промимрила вона. — Точно знала.
Страйк не відповів, а просто тримав її руку, аж поки за п’ять хвилин Робін протяжно зітхнула, відпустила його і відвернулася на інший бік.
ЧАСТИНА СЬОМА
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
90
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
За п’ять днів потому, як Робін покинула Чапмен-Фарм, Страйк опівдні вийшов з офісу та вирушив на зустріч із сером Коліном Еденсором, до якої підготував велике оновлення по справі УГЦ. Попри протести Робін, Страйк, непокоячись про її фізичний та психологічний стан, наполіг, що вона має взяти тижневу відпустку, і з радістю дізнався, що до неї з Йоркширу приїхали батьки.
Сер Колін, який сам щойно побував у тижневій відпустці з сім’єю старшого сина, звісно ж, дуже хотів негайно почути все, що Робін дізналася на фермі. Він мав зустріч із керівниками благодійного фонду в центрі Лондона і запросив Страйка на обід в ресторані «Рулз» в Ковент-Ґардені. Страйк сумнівався, що затишна чарівливість найстарішого ресторану в місті пасуватиме до одкровень, частина яких сильно збентежить колишнього держслужбовця, але був зовсім не проти гарно пообідати, тож запрошення прийняв. Утім, він твердо вирішив відмовитися від десерту, а також пройшовся від офісу до Ковент-Ґардена пішки, тримаючись обраної лінії схуднення.
Він крокував уже хвилин п’ять, насолоджуючись сонечком, коли задзвонив мобільний. Страйк побачив номер Люсі.
— Привіт, — сказав він, прийнявши дзвінок, — як справи?
— Я щойно була у того фахівця з Тедом.
— О Боже, вибач, — відповів Страйк, якому стиснула нутро знайома провина. — Я мав сам подзвонити. Дуже багато справ цього тижня. І що каже?
— Лікар дуже приємний та уважний, — відповіла Люсі, — але категорично не радить, щоб Тед мешкав сам.
— Добре, — відповів Страйк. — Отже, повернення до старого будинку — не варіант. А як Тед це сприйняв? Усвідомив?
— Поки були там, кивав, але буквально щойно заявив мені, що час вертатися додому. За останні кілька днів двічі пробував збирати речі, але якщо відволікти його, то спокійно іде вниз дивитися телевізор чи попоїсти. Не знаю, як бути.
— Ґреґ бухтить, що годі йому жити у вас?
— Він не бухтить, — стала на захист чоловіка Люсі, — але ми обговорили це питання, і справді, важко буде жити з Тедом, коли ми обоє працюємо. Він так само більшу частину дня лишатиметься сам.
— Люсі, я думаю, час пошукати йому дім для літніх людей у Лондоні.
Він чекав, що сестра заплаче, і виявився правий.
— Але Джоан не потерпіла б…