Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 131)
Робін знову розплакалася.
— Вибач, — вкотре за сьогодні видихнула вона.
— Хто тебе вдарив? — спитав Страйк, показуючи на фіолетово-жовті синці на лівому боці її обличчя.
— Що? — перепитала Робін, намагаючись перепинити потік сліз. — А… Вілл Еденсор.
— Що?!
— Я сказала йому, що його мати померла, — з жахом відповіла Робін. — Дарма… чи… не знаю, може, і не дарма… Я намагалася достукатися до нього… кілька днів тому… там було або це, або секс із ним… вибач, — повторила вона, — стільки всього сталося зі останні кілька днів…
Вона ахнула.
— Страйку, я так співчуваю щодо Шарлотти.
— Звідки ти в біса це дізналася? — ошелешено спитав Страйк.
— Побачила вдень у старій газеті… це так жахливо…
— Сталося як сталося, — відповів Страйк, якому наразі значно більше за Шарлотту була цікава Робін. Його мобільний за-дзижчав.
— Це Барклей, — сказав Страйк, прочитавши повідомлення. — «Слава сраці», пише.
— О, Сем, — схлипнула Робін, — я його бачила минулого тижня… минулого ж, так? Стояла і дивилася на нього з лісу… треба було йти вже тоді, але мені здавалося, що я мало дізналася… вибач, я весь час плачу, не знаю, чому…
Страйк сів поруч із нею на ліжко і знов обійняв за плечі.
— Вибач, — повторила вона, притискаючись до нього. — Вибач, будь ласка…
— Та годі вибачатися.
— Це… від полегшення… мене замкнули в ящику… і Джейкоб… і Маніфестація, це був просто… — Робін знову ахнула, — …а Лін, що з Лін, ви її знайшли?
— Пат обдзвонила лікарні, але в них її немає, — відповів Страйк, — хіба що її туди поклали під іншим іменем, але…
Його мобільний знову задзижчав.
— Мідж, — повідомив він і прочитав повідомлення вголос: — І «Слава сраці».
Телефон задзижчав утретє.
— Шах. «Слава сраці». Слухай, може, їм словники подарувати на Різдво?
Робін засміялася і зрозуміла, що не може припинити, хай навіть з очей текли сльози.
— Зажди, — сказав Страйк, мобільний якого знову задзижчав. — У нас виняток. Пат пише: «Справді все добре?»
— Ох… я люблю Пат, — сказала Робін, сміх якої знову перетворився на схлипування.
— Їй шістдесят сім, — повідомив Страйк.
— Що — шістдесят сім?
— Я те саме спитав, коли вона сказала. Шістдесят сім років.
— С-серйозно? — спитала Робін.
— Так. Але я її не звільнив. Подумав, що ти на мене розсердишся.
У двері постукали, і Робін аж підскочила, ніби почула постріл. — Це просто твій бренді, — пояснив Страйк, підводячись.
Взявши склянку в люб’язної готельної працівниці, передавши її партнерці і знову сівши на ліжко, Страйк сказав:
— І до інших новин: Літтлджон виявився шпигуном. З «Паттерсон Інкорпорейтед».
— О Боже мій! — озвалася Робін, саме пригубивши бренді.
— Та не кажи. Але є й хороша новина: він воліє працювати на нас і запевняє, що дуже надійний та вірний.
Робін розреготалася, хоча так само не могла стримати сльози. Страйк, який навмисно розповідав їй про життя за межами Чапмен-Фарм замість розпитувати про те, що відбувалося на фермі, теж сміявся, а сам мовчки відмічав усе те, що Робін уже встигла сказати йому про ці останні кілька днів: «мене замкнули в ящику… або це, або секс із ним… і Маніфестація, це був просто…»
— І Мідж на мене заїлася, бо я вирішив, що вона щось занадто зблизилася з Ташею Майо.
— Страйку!
— Не хвилюйся, Пат мене вже насварила. Вона колись знала іншу лесбійку, тож тепер розбирається в питанні.
У сміху Робін мерехтіла нотка істерики, але Страйк, розуміючи цінність гумору у мить жахіття та необхідність показати Робін, що вона справді повернулася до зовнішнього світу, продовжив інформувати її про те, як велося агенції за її відсутності, аж у двері знову постукала працівниця, яка принесла суп і сендвічі. Робін зробила кілька ковтків супу з таким виглядом, ніби не їла кілька днів, але за пару хвилин відклала ложку й відставила миску на столик при ліжку.
— Можна я просто…
Закинувши ноги на ліжко, вона упала на подушку і негайно заснула.
Страйк обережно, щоб не розбудити її, встав із ліжка і перемістився у крісло, вже не усміхаючись. Він був стривожений: Робін здавалася значно вразливішою, ніж можна було виснувати з її листів, а крізь порвану холошу штанів було видно стерту шкіру на коліні, ніби вона пересувалася навколішки. Сильне схуднення й виснажений стан, мабуть, слід було передбачити, але істерика, нестримний страх, дивна реакція на чан із водою, зловісні уривки інформації — все це складалося у серйознішу, ніж він очікував, картину. Що то в біса за «ящик», в якому її замкнули? І чому вона сказала, що єдиною альтернативою удару в обличчя був примусовий секс із сином їхнього клієнта? Страйк знав, що його партнерка — смілива людина, іноді навіть нерозсудливо смілива. Якби він не вірив у неї, то нізащо не відправив би на Чапмен-Фарм під прикриттям, але тепер здавалося, що треба було послати туди когось із чоловіків, відмовивши Робін у її проханні.
Гуркіт машини змусив Страйка підвестися і визирнути у вікно.
— Робін, — тихо покликав він, підійшовши до ліжка, — поліція приїхала.
Вона не прокинулася, тож він легенько потрусив її за плече, і тоді вона підхопилася й витріщила на нього дикі очі, ніби не впізнала.
— Поліція, — сказав Страйк.
— А… — промовила Робін, — так… гаразд…
Вона із зусиллям сіла. Страйк пішов відчиняти двері.
89
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
З норфолкської поліції приїхало двоє чоловіків: старший, лисуватий і огрядний, і молодший, худорлявий і сторожкий. Майже півтори години вони слухали свідчення Робін. Страйк розумів, що вони хочуть якнайповніше зрозуміти суть звинувачень з її боку, адже початок такого розслідування передбачав, що треба буде отримати ордер на вхід до території, яка належить заможній і дуже схильній до сутяжництва організації. І все ж — хай навіть за подібних обставин він сам діяв би так само — повільні скрупульозні розпитування і ретельне з’ясування всіх дрібниць дратували його.
— Так, на верхньому поверсі, — втретє повторила Робін. — У кінці коридору.
— А яке в Джейкоба прізвище?
— Має бути або Вейс, або Бірбрайт… даруйте, Пірбрайт, — відповіла Робін, якій важко було не засинати. — Не знаю, котре саме… це прізвища його батьків.
Страйк бачив, як чоловіки поглядають то на її подертий спортивний костюм із логотипом УГЦ, то на синці на обличчі. Безперечно, її історія здалася їм дивною: Робін сказала, що її ударили по обличчю, але звинувачень з цього приводу вона не висуває, відмахнулася від питань про поранене коліно і тільки наполягала, що вони мають врятувати дитину, яка вмирає у кімнатці під дахом за дверима з різьбленими драконами. Підозріливо поглядали поліціянти і на Страйка: чи не цей міцний чолов’яга, що мовчки спостерігає за інтерв’ю, наставив їй синців? Коли Робін пояснила, що вона приватна розслідувачка з детективної агенції Страйка та Еллакотт у Лондоні, це сприйняли якщо не відверто підозріливо, то дуже стримано: складалося враження, що все це вимагає перевірки, та й речі, прийнятні для столиці, у Норфолку на віру ніхто не прийме.
Зрештою поліціянти вирішила, що сьогодні більше нічого не доб’ються, і пішли. Провівши їх до стоянки, Страйк повернувся до кімнати і побачив, що Робін їсть облишений раніше сендвіч.
— Послухай, — сказав Страйк, — вільних кімнат більше немає. Ти лягай на ліжку, а я зсуну стільці чи що…
— Та ну, — відповіла Робін. — Я з Раяном, ти з цією… як її… Жужу…
— Твоя правда, — погодився Страйк.
— Тож можемо обоє спати в ліжку, — сказала Робін.