Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 130)
— Дзяне, — сказав Вейс, — ходи з ними, почекай назовні й потім проведи Артеміду до гуртожитку.
Коли Робін та брати Вейси вже йшли до дверей, Робін почула питання Нолі:
— Чому ти називаєш її Артемідою?
Відповіді Вейса вона не розчула, бо у вітальні знову засміялися.
Ніч була прохолодна та ясна, над головою сяяли численні зірки і тонкий, мов зрізаний ніготь, місяць. Тайо провів Робін до басейну Дайю, де вона стала навколішки між братами Вейсами.
— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй. Ем-м… Мені треба до туалету, — заявила Робін, коли підвелася.
— Обійдешся, — відповів Тайо, тягнучи її за собою.
— Треба, — наполягала Робін. — Хочу попісяти.
Вона боялася, що Дзян скаже: «Та ти ж щойно з туалету». Натомість він насупився і мовив до брата:
— Та бляха, хай попісяє.
— Добре, — сказав Тайо. — Тільки швидко.
Робін побігла до гуртожитку. Більшість жінок уже збиралася спати.
Робін проштовхалася до вбиральні. Над раковиною зігнулася Маріон Гакслі, яка чистила зуби.
Одним плавним рухом Робін застрибнула на раковину поруч із Маріон, і та навіть не встигла закричати від подиву, а вона вже відчинила вікно, підтягнулася на високе підвіконня, перекинула ноги на той бік і під крик Маріон: «Що ти робиш?!» — зістрибнула з іншого боку й аж впала від удару об землю. Та за мить Робін уже підвелася і бігла. Вона була така голодна і виснажена, що мала тільки одну перевагу перед братами Вейсами — здатність знаходити дорогу до сліпої плями в темряві. Крізь гупання крові у вухах Робін чула далекі крики. Вона перекинулася через хвіртку на п’ять ґрат і помчала мокрим полем, швидко й нерівно дихаючи — тепер вона була у синьому, синє не так добре видно у темряві, як біле — і в боці кололо так, наче туди встромили меча — але вона прискорилася — тепер вона чула Тайо і Дзяна за спиною.
— Лови її… ЛОВИ!
Робін влетіла у хащу й помчала знайомою стежкою, перестрибуючи через кропиву й коріння, лишаючи позаду знайомі дерева…
І Страйк у «БМВ» побачив, що вона біжить. Відкинувши прилад нічного бачення й схопивши півметрові кусачки, він вибіг із машини. І встиг перекусити три пасма колючки, коли Робін закричала:
— Вони ідуть, ідуть, допоможи мені…
Страйк перехилився через стіну і потягнув її за собою; штани Робін порвалися об рештки дроту, але вона опинилася на дорозі.
Страйк почув, що за нею хтось женеться.
— Скільки їх?
— Двоє… поїхали, швидше, швидше…
— Залазь, — відповів Страйк, штовхаючи її далі, — залазь у машину… НУ Ж БО! — загорлав він, а з гущини дерев саме вигулькнув Тайо Вейс і побіг до постаті, яку бачив перед собою.
Тайо кинувся на детектива, а Страйк розмахнувся важкими металевими кусачками і поцілив просто Тайо у скроню. Той завалився, а постать за ним пригальмувала. Ні перший, ні другий ще не оклигали, а Страйк уже біг до машини. Робін встигла запустити двигун. Вона побачила, що Тайо підводиться, але Страйк був уже в машині. Він ударив п’ятою по педалі газу. Тріумфальний ривок — і ось вони вже мчать геть, і Страйк радіє завершенню довгих днів тривоги, а Робін тремтить і схлипує від полегшення.
88
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
— Швидше, швидше, швидше, — гарячково просила Робін. — Вони побачать номери на камері…
— Хай бачать, все одно фальшиві, — відповів Страйк.
Він глянув на неї і навіть при тому слабкому світлі жахнувся побаченого. Робін, здавалося, схудла кілограмів на десять, а на обличчі був якийсь набряк і чи то бруд, чи то синець.
— Треба дзвонити в поліцію, — сказала Робін, — там вмирає дитина… Джейкоб, Джейкоб — це хлопчик… вони перестали його годувати. Я цілий день була з ним. Ми мусимо викликати поліцію!
— Подзвонимо, коли доїдемо. Будемо там за п’ять хвилин.
— Де? — стурбувалася Робін.
Вона думала, що вони поїдуть просто до Лондона; хотілося опинитися якомога далі від Чапмен-Фарм, у Лондоні, в безпеці замість божевілля.
— Я орендував кімнату в готелі трохи далі, — сказав Страйк. — Якщо хочеш дзвонити в поліцію, нам потрібний місцевий відділок.
— А що, як вони переслідуватимуть нас? — озирнулася через плече Робін. — Що, як прийдуть нас шукати?
— І нехай, — загарчав Страйк. — Я з величезним задоволенням розіб’ю ще кілька тих довбаних пик.
Але глянувши на Робін знову, він побачив чистий жах.
— Вони не прийдуть, — запевнив він своїм нормальним голосом. — За межами ферми в них немає жодної влади. Вони не можуть тебе забрати.
— Не можуть, — повторила вона не так до нього, як до себе. — Не можуть… таки ні…
Несподіване повернення на волю було надто великою подією, яку Робін не мала сили осягнути за кілька секунд. Раз у раз її доганяли хвилі паніки: вона думала про те, що діється на Чапмен-Фарм, і чи скоро Джонатан Вейс дізнається про її зникнення. Майже не піддавалося уяві те, що його юрисдикція не розповсюджується на цю вузьку темну дорогу з деревами обабіч і навіть на салон машини. Поруч сидів Страйк, великий, відчутний на дотик, реальний, і тільки тепер Робін подумала про те, що б сталося з нею, якби він не чекав на неї за парканом — попри ту її цілковиту впевненість, що він таки чекає.
— Приїхали, — сказав Страйк за п’ять хвилин, заїхавши на темну стоянку.
Він заглушив двигун, а Робін розстебнула пасок безпеки, піднялася над сидінням, обійняла його, тицьнулася обличчям у плече і розридалася.
— Дякую!
— Та за що, — озвався Страйк, теж її обіймаючи й звертаючись до її маківки. — Це моя бісова робота… ти на волі, — додав він, — тепер усе добре…
— Знаю, — схлипнула Робін. — Вибач… вибач…
Це було дуже незручне положення для обіймів, надто для Страйка, який паску безпеки не розстебнув, але ще кілька хвилин вони трималися одне за одного. Страйка гладив Робін по спині, а вона вчепилася в нього й час до часу вибачалася, заливаючи сльозами комір. Коли він торкнувся губами її волосся, Робін не сахнулася, а тільки міцніше притиснулася.
— Все гаразд, — повторював Страйк. — Все добре.
— Ти не уявляєш, — схлипувала Робін, — ти просто не уявляєш…
— Потім усе розповіси, — сказав Страйк. — У нас повно часу.
Він не хотів відпускати її, але в армії вже мав справу з травмованими людьми — власне, сам був одним із цим людей, коли машина, в якій він їхав, злетіла в повітря й забрала половину його ноги — і знав, що не можна розпитувати про пережите одразу після, а треба дати людині фізичний комфорт і підтримку. А отже, розповіді мали зачекати. Вони пройшли через газон до будиночка, одного з трьох у ряду. Страйк обіймав Робін за плечі. Коли він відімкнув двері й відступив, щоб впустити її всередину, Робін переступила через поріг і не повірила своїм очам, побачивши велике ліжко, купу подушок (забагато, на думку Страйка), чайник на комоді, телевізор у кутку. Кімната повнилася захмарною розкішшю: приготувати собі гарячий напій, подивитися новини, самій вирішувати, коли вмикати й вимикати світло…
Робін розвернулася до свого партнера, який саме зачинив двері. — Страйку, — сказала вона, — ти так схуд!
— Це я, бляха, схуд?!
— Як гадаєш, мені можна щось поїсти? — несміливо спитала Робін, ніби то була якась екстравагантна захцянка.
— Так, звісно, — відповів Страйк, ідучи до телефону. — Що ти хочеш?
— Що завгодно, — відповіла Робін. — Бутерброд… байдуже.
Поки він набирав готель, Робін кружляла кімнатою, намагаючись переконати себе, що вона й справді тут, торкаючись усіх поверхонь, розглядаючи листяний візерунок на шпалерах і керамічного оленя. А тоді помітила чан за вікном, чорну поночі воду, в якій відбивалися дерева, і перед очима знову постала безока дитина, що піднімається з глибин хрещального басейну. Страйк, який стежив за нею, побачив, як Робін скривилася і відвернулася.
— Вечерю вже несуть, — сказав він, поклавши слухавку. — Біля чайника є печиво.
Він запнув занавіски, а Робін тим часом схопила два загорнутих у пластик печивка й розірвала упаковки. Вмить усе з’ївши, вона сказала:
— Мені треба подзвонити в поліцію.
Як Страйк і очікував, напряму з відділком зв’язатися не вийшло. Поки Робін на краю ліжка пояснювала оператору причину дзвінка й описувала стан і місце перебування хлопчика на ім’я Джейкоб, Страйк написав на папірці: «Ми тут: Фелбріґґ-Лодж, гостьовий будиночок Ожиновий», і передав їй. Робін з готовністю зачитала свою адресу. Поки вона розмовляла, Страйк написав Мідж, Барклею, Шаху та Пат.
Зі мною. З нею все добре.
Останнє речення здалося Страйку не надто правдивим — хіба що в найширшому сенсі відсутності важких фізичних травм.
— Вони пришлють сюди когось поговорити зі мною, — нарешті сказала Робін Страйкові, поклавши слухавку. — Кажуть, протягом години.
— Матимеш час поїсти, — відповів Страйк. — Я саме писав усім, що ти на волі, поки вони не повсиралися від тривоги.