Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 115)
— Тато Джей хоче тебе бачити, — сказала Луїза Пірбрайт.
73
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
— Я не закінчила, — ошелешено сказала Робін, показуючи на підлогу, досі трохи рожеву.
— Я пришлю когось доприбирати, — відповіла Луїза. Вона тримала руки перед собою, переплівши розпухлі в суглобах пальці. — Краще йди.
Робін не одразу змусила ноги, які трусилися, скоритися. Слідом за Луїзою вона вийшла з ванної й перетнула порожню спальню. На мить спало на думку, що треба вирватися, рвонути проходом між гуртожитками, перелізти через хвіртку — але вона не мала певності, що встигне добігти до лісу неперехопленою: на подвір’ї було забагато людей, хтось скупчився біля фонтану Дайю, виконуючи звичний ритуал, хтось прямував до їдальні.
Луїза та Робін теж спинилися біля басейну.
— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй, — промовила Робін і відчула, що язик липне до піднебіння. Торкнувшись чола змоченим у воді пальцем, вона слідом за Луїзою ввійшла до прикрашених різьбленими драконами дверей садиби.
Всередині вони пройшли повз застелені червоним килимом сходи, а тоді зупинилися в коридорі перед лискучими чорними дверима ліворуч. Луїза постукала.
— Заходьте, — почувся голос Джонатана Вейса.
Луїза відчинила двері, жестом веліла Робін зайти, а тоді зачинила двері за її спиною.
Приміщення, в якому Робін опинилася, було великим і дуже гарним. На відміну від кабінету Мадзу, враження захаращеності воно не справляло. Стіни було затягнуті павичево-синьою матерією, на тлі якої в сучасних шафках стояли ретельно підсвічені статуетки — здебільшого китайські — зі срібла та слонової кістки. Під сучасним дашком з білого мармуру горіло полум’я, а перед ним сидів у кріслі з чорної шкіри і їв із чорного лакованого столика, заставленого різними стравами, Джонатан Вейс. Він був сам.
— А, — усміхнувся Вейс, відкладаючи ніж та виделку й спинаючись на ноги. — Ровена.
Він був убраний в дорожчу версію тих білих одностроїв, які носили майже всі на фермі, на вигляд пошиту з дикого шовку. На ногах Вейс мав дуже дорогі на вигляд шкіряні капці. Він рушив до Робін, і вона відчула, як кров відринула від обличчя.
Вейс притягнув її в обійми. Робін відчувала, що її досі трусить, і знала, що Вейс теж це помітив, бо обіймав її дуже міцно, аж придушивши її перса до своїх грудей. Він пахнув сандаловим одеколоном і обіймав її так довго, що стало некомфортно. Робін спробувала розслабитися, але всі м’язи були натягнуть Нарешті Вейс розтиснув хватку, але з обіймів її не випустив й усміхнено зазирнув їй в обличчя.
— Ти просто дивовижна, правда?
Робін не розуміла, сарказм це чи ні. Він здавався щирим. Тоді Вейс нарешті відпустив її.
— Ходи, — запросив він і повернувся вже до канапи, а їй вказав на чорне шкіряне крісло перед коминком.
— Я чув, що ти допомогла народитися дитині Мадзу, Ровено, — промовив Вейс. — Щиро дякую тобі за твоє служіння.
По миті збентеження Робін зрозуміла, що він говорить про дитину Ван.
— О, — сказала вона. В роті досі було так сухо, що важко було вимовляти слова. — Так.
— А сьогодні ти прийшла на поміч сердешній Лін, — провадив Вейс, усміхаючись і накладаючи собі на тарілку рагу. — Тебе пробачено, — додав він, — за нестримані слова, адресовані докторові Джову.
— О… добре… тобто… дякую вам, — відповіла Робін.
Вона була певна, що Вейс грає у якусь гру. Від запаху смачної їжі, що змінив сморід крові, їй крутило шлунок. «Дихай, — наказала вона собі. — Не мовчи».
— Із Лін все буде добре? — спитала вона.
— «Шлях ян пролягає з боку в бік, вгору й униз», — процитував так само усміхнений Вейс. — Вона зробила дурницю, як ти, мабуть, і сама розумієш. Чому ти нікому не сказала, що вона вживає полин? — спитав він ніби між іншим і знову підхопив ніж та виделку.
— Я не знала, — відповіла Робін, відчуваючи, як шкіра на голові вкривається потом. — Просто здогадалася. Бачила її з якоюсь травою кілька днів тому.
— Коли саме?
— Не пам’ятаю, просто помітила в неї у руках полин. А коли побачила її висипку сьогодні, то вирішила, що це схоже на алергію.
— Алергій не існує, — м’яко заперечив Вейс. — Ця висипка — ознака огиди тіла до того, що змусило її вчините фальшиве «я».
— Доктор Джов зможе допомогти їй?
— Звісно. Він розуміє духовну роботу краще за будь-кого з нині живих.
— Він відвіз її до лікарні?
— Він сам лікує її, і скоро Тайо забере її до місця, де вона відновить сили, тож ти не повинна так терзатися через Лін, — відповів Вейс. — Я натомість хотів поговорити про тебе. До мене дійшли… суперечливі відомості.
Він усміхнувся її, прожував свою їжу, а тоді зробив великі очі, ковтнув і додав:
— Але моя поведінка вражає… ти ж пропускаєш вечерю.
Він натиснув на маленький дзвоник серед страв на столі. За кілька секунд увійшла усміхнена Шона з поголеною головою.
— Шоно, принеси тарілку, склянку, ніж та виделку для Ровени, якщо твоя ласка, — наказав Вейс.
— Так, Тату Джею, — бундючно відповіла Шона, вклонилася і вийшла.
— Дякую, — сказала Робін, старанно прикидаючись безневинною вірянкою, яка відчайдушно прагне схвалення Джонатана Вейса. — Пробач, але… що за суперечливі відомості є про мене?
— Власне, — відповів Вейс, — я почув, що ти старанно працюєш. Ти ніколи не скаржишся на втому. Ти демонструєш рішучість та сміливість — я чув, що пологи були довгими, і ти не спала, допомагаючи. Також саме ти знайшла Емілі в Норвічі, чи не так? А перед тим, здається, стала на її захист, коли Дзян напоумляв її. А сьогодні ти перша кинулася на допомогу Лін. Мабуть, мені слід називати тебе Артемідою. Ти знаєш, хто така Артеміда?
— Е-е… це ж грецька богиня полювання?
— Полювання, — повторив Джонатан. — Цікаво, що ти згадала саме полювання.
— Лише тому, що бачила її статуї з луком та стрілами, — відповіла Робін, затиснувши долоні між колінами, щоб не трусилися. — Більше я про неї нічого й не знаю.
Двері відчинилися, й повернулася Шона з усім, про що просив Вейс. Вона поставила перед Робін тарілку та склянку й поклала ніж та виделку, знов усміхнено вклонилася Вейсу та пішла, зачинивши по собі двері.
— Їж, — наказав Вейс Робін і сам наповнив її склянку водою. — Артеміда вельми суперечлива постать, як і більшість людських інтерпретацій божественного. Вона водночас мисливиця і захисниця тих, на кого полюють, та дівчат дошлюбного віку, богиня дітонародження і… як це дивно… непорочності.
Він підняв на неї очі, а тоді знову зосередився на їжі. Робін зробила ковток води, намагаючись зволожити пересохлий рот.
— Особисто я, — провадив Вейс, — не зневажаю вчення тих, кого конвенційні релігії називають язичниками. Я не вважаю християнську концепцію Бога правдивішою за ідеї греків. Усі суб’єктивні спроби змалювати вичерпний образ Благословенного Божества неминуче фрагментарні та неповні.
«Окрім твоїх», — подумала Робін. Вона поклала собі на тарілку рагу та поленту і трохи з’їла. Це виявилося чи не найсмачніше, що вона куштувала в житті, хоч насправді, мабуть, вона просто давно не вживала нормальної їжі.
— А ще, Артемідо, ти проявила таку щедрість до церкви, — провадив Вейс. — Тисяча фунтів! Дякую, — додав він зі звичним виразом скромної вдячності та приклав руку до серця.
— Я мала б зробити це раніше, — промовила Робін.
— Чому ти так кажеш? — підняв брови Вейс.
— Бо знаю, що інші зробили пожертви раніше. Мені слід було…
— «Слід було» не існує, — перебив її Вейс. — Значення має тільки справді зроблене. Шлях до чистого духу — це процес, коли людина стає чимдалі активнішою. Молитва, медитація, навчання — все це дії. Жалощі пасивні й корисні лише тоді, коли підштовхують людину вперед, до нових дій! Що ж, це все дуже цікаво, але, — додав Вейс, і його усмішка згаснула, — твій щоденник дещо… розчаровує.
Серце Робін застукотіло частіше. Дописуючи в щоденник, вона скористалася порадою Ніав Догерті й щодня записувала тільки щось, що сподобалося, і щось, чого навчилася.
— Жодних питань, — провадив Вейс. — Жодних сумнівів. Ані якихось ознак внутрішнього життя Ровени.
— Я старалася уникати егомотивності, — відповіла Робін. Вейс аж загавкав сміхом, так, що вона сахнулася.
— Саме такої відповіді я чекав від тебе, Артемідо.
Робін не подобалося це повторення її нового прізвиська. Вона розуміла, що Вейс хоче водночас і підлестити їй, і вивести з рівноваги.
— Кажуть, що і на лекціях з доктрини ти поводишся так само. Не прагнеш дискусії, нічого не уточнюєш. Ти старанна, але мовчазна. І не виявляєш цікавості.
— Я думала…
— …що то був би вияв егомотивності? Зовсім ні. Я маю максиму про те, що краще один чесний скептик, ніж сотня таких, що думають, ніби пізнали Бога, а самі зачаровані лише власною побожністю. Але у цій відсутності цікавості та суперечки мене заінтригувало те, що ти — не покірлива натура. Аж ніяк. І ти не раз це демонструвала.
Робін силкувалася вигадати якусь відповідь, аж тут почула в коридорі рух, вовтузіння, а тоді голос Лін:
— Я н-н-не хочу їхати! Ні! Н-н-ні!