Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 117)
Непоміченою вона перейшла холодне поле і лягла в своє ліжко у гуртожитку. Почасти через спожитий цукор, а почасти через паніку після прогулянки, яка ніяк не відступала, решту ночі Робін не спала і відчула мало не полегшення, коли закалатав дзвін, оголошуючи підйом.
75
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
— І що скажеш?
Страйк, який щойно дочитав останнє послання Робін із Чапмен-Фарм, підняв очі на Барклея, який двадцять хвилин тому доставив його з Норфолку і тепер стояв у дверях кабінету з горням кави, яку зробила для нього Пат.
— Їй час вибиратися звідти, — відповів Страйк. — Якщо вони не доправили ту Лін до лікарні, нам тут вистачить, щоб ініціювати поліційне розслідування.
— Так, — кивнув Барклей, — і це навіть як не рахувати сексуальних домагань.
Страйк промовчав, опустивши погляд на останні рядки листа Робін.
— Так, їй час вибиратися звідти, — повторив Страйк, — У наступному листі я скажу їй чекати біля каменя, і ми її заберемо. Досить цього.
Він тривожився, і не тільки через те, що Вейс її «обмацав» — що саме Робін назвала цим словом? — а ще й тому, що вона стала свідком осудного діяння церкви. Звісно, саме для того вона й вирушила на Чапмен-Фарм, але Страйк не очікував, що Робін, дізнавшись про такий серйозний переступ, лишиться при церкві. Він розумів, чому вона зізналася, що бачила Лін з її травою, але цим зізнанням вона дуже сильно себе підставила і мала б покинути ферму, щойно це сталося. На стіні його кабінету висіла дошка з купою людей, які зникли чи загинули поруч із Татом Джеєм.
— Що? — спитав він, бо здалося, що Барклей звертається до нього.
— Спитау, які плани на ранок.
— А, — озвався Страйк. — Звільнити Літтлджона.
Він відкрив фото на телефоні й передав його Барклею.
— Не встиг повернутися з Греції, як подався на зустріч з Паттерсоном. Нарешті результат за ті дурні гроші, які я на це викинув.
— Файно, — мовив Барклей. — Може, зміняєм його на автора фото?
— Слушна думка, якщо хочеш, щоб до четверга з офісу винесли все, що можна продати.
— Де звільнятимеш?
— Тут. Він саме їде.
— Можна зостатись і подивитись? Раптом це буде останній шанс почути його голос.
— А ти хіба не на Франкові-Два сьогодні?
— Та на йому, — зітхнув Барклей. — Зноу кілька годин дивитися, як він видивляється Майо. Якщо вони направду щось там надумали, хай вже поскоряться.
— Хочеш, щоб нам клієнтку викрали?
— Та ти мене зрозуміу. Щоб вони отак ще кілька місяців не бабралися.
— Маю відчуття, що все станеться дуже скоро.
Барклей пішов. Страйк відчув задоволення від того, що водночас до офісу зайшов Літтлджон: він аж відчував передсмак того, що буде.
— Доброго ранку, — сказав Літтлджон, стаючи у дверях замість Барклея. Його коротке волосся, пересипане сивиною, було як завше акуратне, утомлені очі втуплені в Страйка. — Можна, я собі спершу кави…
— Ні, — відрубав Страйк. — Заходь до кабінету й зачини по собі двері.
Літтлджон ніби здивувався, але зробив як було сказано. Зі сторожким виглядом він підійшов до стільця Робін біля партнерського столу та сів.
— Як поясниш оце? — спитав Страйк, підсуваючи до нього телефон, на екрані якого було вчорашнє фото, де Літтлджон і Паттерсон разом заходили до офісу останнього в Мерілебоні.
Тиша запала майже на дві хвилини. Страйк, який ніяк не міг вирішити, якої фрази чекає від Літтлджона — чогось на кшталт «та ми випадково стрілися» чи варіації на тему «ну гаразд, хороший лягавий» — не поспішав порушувати мовчанку. Нарешті його підрядник видав щось на півшляху між рохканням та аханням. А тоді — й оцього Страйк не чекав — заплакав.
Якби Страйка попросили оцінити людей, свідком чиїх сліз він став за останні кілька тижнів, за ступенем співчуття, яке він мав до їхніх страждань, останнє місце посіла б Біжу. Однак тепер він виявив, що існує категорія плаксіїв, яка бісить його навіть більше за жінок, чия підступна гра обернулася проти них самих, і представляє її чоловік, який доклав усіх зусиль, щоб зруйнувати бізнес іншої людини та її репутації, щоб розвалити розслідування щодо сталкерів, які мучать жінку, ще й додавши тій жінці страху й тривоги, і який усе це зробив заради грошей — а тепер чекає, що його пожаліють, бо отак не до речі викрили.
Страйку дуже кортіло дати цьому чоловікові ще кращі підстави для сліз, але він вирішив, що можна отримати зиск із очікуваної спроби Літтлджона зобразити каяття. Тож він не став коментувати його схлипування, а просто чекав, що Літтлджон скаже далі.
— Я вліз у величезні борги, — нарешті бовкнув той. — Втрапив у халепу. Через онлайнові казино. Грав у блекджек. У мене проблеми.
«Чекай, зараз я тобі справжні проблеми покажу».
— І до чого тут це?
— Я по вуха в лайні, — схлипнув Літтлджон. — Жінка гадки не має, як усе погано. Мітч, — провадив Літтлджон, потрясаючи телефоном зі світлиною Паттерсона, — позичив мені гроші, щоб я здихався хоч реальних кримінальників. Без відсотків.
— Але з умовою, щоб ти розвалив мене.
— Я ніколи…
— Ти закинув у двері Таші Майо змію. Ти спробував проникнути у цей офіс, коли думав, що тут нікого немає, — гадаю, щоб установити жучки. Пат спіймала тебе за спробою сфотографувати справу Еденсора…
— Ця твоя Пат тобі набрехала.
— Якщо хочеш повідомити, що їй шістдесят сім років, то я знаю. Теж мені біда.
Розчарування Літтлджона через те, що ця інформація не принесла користі, було майже фізично відчутним, а Страйк задоволено зауважив, що з халепи Літтлджон звик вибиратися, підставляючи інших. З такою людиною він зараз зварить пива.
— Чому Паттерсон це робить? — спитав Страйк.
— Він проти тебе так затявся, страшне, — відповів Літтлджон, намагаючись зупинити потік шмарклів зі свого носа. — Він давній друг Роя Карвера. Вважає тебе винним у тому, що Карвера поперли з поліції, а ще біситься, що ти маєш славу і популярність у клієнтів замість нього. Каже, що ти крадеш в нього роботу. Найбільше курвиться через те, що Колін Еденсор звільнив нас і пішов до тебе.
З утомлених очей Літтлджона досі крапали сльози.
— Але мені краще в тебе. Я краще тут лишуся. Я можу бути корисним.
Страйк ледь стримався, щоб не спитати, на біса йому зрадливий і безвольний працівник, якому не стало ні моралі відмовитись від знущань над уже й так наляканою жінкою, ні розуму не допустити викриття свого саботажу. Можна було лише припустити, що саме ця суміш самообману та видавання бажаного за дійсне довела його до нищівного програшу в казино.
— Що ж, як хочеш бути корисним, — сказав Страйк, — можеш починати. Дай сюди телефон.
І він відкрив фотографію чорнявої жінки, що чатувала на розі Денмарк-стріт.
— Хто це?
Літтлджон глянув на фото, ковтнув, а тоді сказав:
— Так, вона з Мітчевих. Я йому сказав, що ти приставив до мене стеження. То він перестрахувався і приставив до тебе Фару.
— Яке в неї повне ім’я? — спитав Страйк, розгортаючи записник.
— Фара Навабі, — пробурчав Літтлджон.
— А що скажеш про жучки в офісі Ендрю Гонболда?
— Нічого, — аж надто поспішно відповів Літтлджон.
— Слухай сюди, — тихо сказав Страйк, нахиляючись до нього. — Гонболд не пускає туди абикого. Його дружина має проти нього достатньо, і ставити його офіс на прослуховування, щоб прищикнути чоловікові хвоста, їй не треба. Хтось вирішив, що йому не ліньки напхати незаконних жучків Гонболду в офіс, а моє ім’я останнім часом звучало в пресі поруч із його прізвищем. Тож коли я піду до Гонболда і покажу йому фото Паттерсона, твоє фото, фото Фари…
— Це Фара, — буркнув Літтлджон.