Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 105)

Робін уявила, як зараз піде до телефонної будки — точно як батько Ніав Догерті багато років тому — і за рахунок абонента подзвонить в офіс сказати Пат, що їй час виходити. Думка про хрипкий голос Пат у слухавці, про те, що їй більше не доведеться вертатися на Чапмен-Фарм, про безпеку від натяків Тайо на «духовне єднання»… ця думка була неймовірно спокуслива.

Та проти всього цього була робота — досі не закінчена. Вона не дізналася про церкву нічого достатньо небезпечного, щоб можна було добитися зустрічі Вілла Еденсора з його рідними. Так, вона добула трохи компромату, як-от про зв’язок Джайлза Гармона з неповнолітньою — можливо — Лін, але Робін сильно сумнівалася, що її слово щось протиставить моці юристів УГЦ, тим паче що Лін, народжена й вихована в УГЦ, навряд чи дасть свідчення проти принципала церкви.

«Я мушу залишитися, — сказала вона Страйкові у себе в голові, — і знаю, що ти на моєму місці теж залишився б».

На мить чи дві Робін, виснажена, голодна, заплющила очі, і серед мішанки уривчастих думок, що металися в її голові, спливло: «…і є ще Раян».

Раян, про якого вона останнім часом думає значно менше, ніж про Страйка… але це, звісно, через її фокус на роботі… природна, невідворотна річ…

Робін глибоко вдихнула і рушила далі, виглядаючи на вулиці Емілі, хоч була певна, що та давно пішла. Вона могла спіймати машину чи за рахунок абонента подзвонити комусь із родичів, попросити, щоб її забрали. Якщо пощастить, агенція зможе відшукати Емілі у зовнішньому світі…

— Що?! — вигукнула Робін, різко спиняючись. На очі їй трапилася газета — «Таймз» на стійці перед газетярнею. Виявляється, Британія проголосувала за вихід з ЄС.

Вона саме взяла газету зі стійки, щоб прочитати статтю, коли помітила постать у білому віддаля. З іншого боку вулиці наближався розлючений Дзян. Робін поспіхом повернула газету на місце, розвернулася і побігла туди, звідки прийшла: навряд чи Дзян устиг її помітити, а сама траплятися йому на очі вона не хотіла. Звернувши на вузький пішохідний провулок, вона опинилася у критій галереї, якої раніше не бачила. Озирнувшись, вона побачила, як Дзян пройшов перед замком і зник з очей.

Галерея, під дахом якої стояла Робін, була старовинною і досить гарною: з високим скляним склепінням, кахлями в стилі арнуво над вітринами та підвісними ліхтарями, схожими на велетенські дзвоники. Відчайдушно бажаючи дізнатися ще щось про зовнішній світ, Робін пішла уперед, виглядаючи газетярню, аж тут краєм ока помітила якусь білу пляму.

У просвіті між барвистими маріонетками, виставленими у вітрині магазину іграшок, вона побачила голомозу Емілі, що втупилася у полицю з іграшками, ніби загіпнотизована. Скриньку для пожертв вона притискала до грудей. Після секундного приголомшення Робін розвернулася і зайшла до крамниці. Безшумно ступаючи ногами у кросівках, вона обійшла ряд полиць.

— Емілі?

Емілі підскочила і вирячилася на Робін так, ніби вперше її бачила.

— Е-е… там тебе шукають. А ти… а що ти робиш?

Обурення, що інколи проривалося з Емілі гнівом на Чапмен-Фарм, зникло. Вона була біла, мов крейда, і вся трусилася.

— Все добре, — промовила Робін, звертаючись до Емілі так, як зверталася б до дезорієнтованої жертви аварії.

— Тайо сердиться? — пошепки спитала Емілі.

— Непокоїться, — майже не збрехала Робін.

Якби це не було неможливим, вона б вирішила, що Емілі прийняла якусь стимулюючу речовину. Її зіниці були розширені, щока смикалася.

— Я зробила йому… оте… в кімнаті усамітнення… коли їм смокчеш…

— Так, — перебила її Робін, розуміючи, що навколо повно дітей.

— …щоб він мені дозволив поїхати до Норвіча.

— Зрозуміло, — кивнула Робін. Крізь її думки проносилися різні варіанти подальших дій. Можна подзвонити Страйку і попросити забрати Емілі, порадити Емілі подзвонити родичам, якщо вони в неї є поза церквою, сказати їй звернутися до поліції, але всі ці варіанти покажуть, що Робін не віддана УГЦ, і якщо Емілі відмовиться, вийде, що Робін віддасть свою безпеку в руки жінки, яка зараз стояла і нестримно трусилася перед полицями з фігурками «Сильваніан Феміліс».

— Чому ти так хотіла потрапити до Норвіча? — тихо спитала Робін, наперед знаючи відповідь, але бажаючи почути її від Емілі.

— Я хотіла… але я не зможу. Я просто вб’ю себе. Нас про це попереджають. Після восьмого кроку тут неможливо вижити. Мабуть, я ближча до чистого духу, ніж сама знаю, — спробувала засміятися Емілі.

— Я про це не знаю, — сказала Робін, підходячи ближче до неї. — Нічого не знаю про восьмий крок.

— «Я — володар своєї душі», — промовила Емілі, і Робін упізнала мантру Украденого пророка. — Коли твій дух розвинеться по-справжньому, ти вже не можеш повернутися до матеріалістичного світу. Це тебе вб’є.

Очі Емілі метнулася до полиць із фігурками: маленькі тваринки носили людську одіж і стояли сімейними групками батьків і дітей, а за ними були виставлені будиночки та меблі.

— Дивись, — сказала вона до Робін, показуючи на фігурки. — Це все матеріалістичне власництво. Крихітні живі речі і їхні будинки… в коробках… мені тепер теж дорога у ящик, — додала Емілі зі смішком, який обернувся на схлип.

— Що за ящик?

— За погану поведінку, — прошепотіла Емілі. — Справді погану…

Робін швидко метикувала.

— Слухай, — почала вона. — Ми їм скажемо, що ти пішла в туалет, і там тобі стало зле, добре? Ти майже зомліла, якась жінка почала тобі допомагати і не хотіла відходити, поки ти не станеш менш блідою. Я тебе підтримаю… скажу, що коли я зайшла до туалету, та жінка погрожувала викликати швидку. Якщо ми обидві розкажемо одну історію, тебе ж не покарають, так? Я все підтверджу, — повторила вона. — Все буде добре.

— З якого дива ти мені допомагаєш? — не повірила власним вухам Емілі.

— Бо я так хочу.

Емілі жалюгідно потрусила своєю скринькою.

— Я не зібрала потрібну суму.

— Я з цим допоможу. Перекину тобі трохи. Чекай тут.

Робін спокійно залишила Емілі, бо бачила, що та паралізована страхом і нікуди не дінеться. Дівчина на касі теревенила з хлопцем і майже несвідомо передала їй ножиці. Робін повернулася до Емілі і гострим кінцем ножиць відкрила скриньку.

— Частину мені доведеться залишити, бо Вів’єн бачила, що гроші кидали, — пояснила Робін, вигрібаючи купу готівки і пхаючи її до скриньки Емілі. — Ось, бери.

— Чому ти це робиш? — прошепотіла Емілі, дивлячись, як Робін опускає у прорізь скриньки п’ятифунтову купюру.

— Я ж тобі сказала, бо хочу. Чекай тут, я повинна повернути ножиці.

Коли вона повернулася, Емілі не зрушила з місця.

— Ну що, ходімо?

— Мій брат укоротив собі віку, і винні в цьому ми, — смикано сказала Емілі. — Я і Бекка.

— Ти не можеш бути певна.

— Можу. Це ми, ми йому це зробили. Він застрелився. У матеріалістичному світі дуже легко дістати пістолет, — додала Емілі, знервовано поглядаючи на людей, що проходили за вітриною, ніби боялася, що вони озброєні.

— Можливо, це був нещасний випадок, — сказала Робін.

— Ні, не був, точно не був. Бекка змусила мене підписати… дещо. Сказала, що я просто придушила спогади про те, що він нам зробив. Вона завжди так, — відповіла Емілі, швидко й неглибоко дихаючи, — завжди мені казала, що сталося, чого не сталося.

Попри щире занепокоєння через стан Емілі і потребу негайно повернутися до групи, такий початок Робін просто не могла проігнорувати.

— І чого, за словами Бекки, не сталося?

— Я не можу тобі сказати, — відповіла Емілі, переводячи погляд на ряди щасливо попарованих звірів, що усміхалися з огорнутих целофаном коробок. — Дивись, — сказала вона, показуючи на сім’ю з чотирьох паців. — Демонічні свині… це знак, — додала вона, швидко дихаючи.

— Знак чого?

— Того, що я маю стулити пельку.

— Емілі, це просто іграшки, — сказала Робін. — Вони не надприродні, не знаки. Ти можеш мені все розповісти, я тебе не викажу.

— Останній, хто казав мені це у Бірмінґемі, насправді не… не всерйоз… він не…

Емілі заплакала. Похитала головою, коли Робін торкнулася її руки, втішаючи.

— Ні, ні… матимеш проблеми за свою доброту до мене… ти не повинна мені допомагати, Бекка доб’ється, щоб тебе покарали…

— Я не боюся Бекки, — відповіла Робін.

— І дарма, — сказала на це Емілі, глибоко дихаючи, щоб заспокоїтись. — Вона… вона зробить все, щоб захистити місію. Все! Я… я мала б знати.

— Але чим ти загрожуєш місії? — спитала Робін.

— Тим, — відповіла Емілі, втупившись у пару пандочок в рожевому та блакитному підгузках, — що знаю всяке… Бекка каже, я була надто мала, щоб запам’ятати… — А тоді з Емілі посипалися слова: — Я не така вже й мала була, мені було дев’ять, я це знаю, бо після того мене переселили з дитячого гуртожитку.

— Після чого? — спитала Робін.

— Після того, як Дайю стала «невидимою», — відповіла Емілі, тоном ставлячи лапки навколо останнього слова. — Я знала, знала, що Бекка бреше, навіть тоді знала, але я підіграла, бо, — з їй очей полилися сльози, — я любила… любила…

— Ти любила Бекку?

— Ні… не її… байдуже, байдуже… Я не повинна про все це… говорити… забудь це все, прошу.