Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 104)
Нині Робін уперше збагнула, скільки сміливості знадобилося Кевіну Пірбрайту, який жив на фермі з трьох років, щоб вирватися на волю й вийти до світу, який мусив здаватися йому чужим і нестерпним і чиїх правил він не знав, без грошей, без роботи, в самому лише спортивному костюмі. Як він спромігся орендувати кімнату, нехай навіть таку маленьку і занедбану? Наскільки важко йому було розібратися, як отримати субсидію, добути ноутбук, почати писати книжку? Скоса глянувши на Емілі, Робін побачила, як заворожено та дивиться за вікно. Наскільки давно її не випускали з центрів УГЦ?
Коли Дзян припаркувався, товари вивантажили, і троє молодиків підняли на плечі важкі частини ятки, яку вони мали поставити. Решта, в тому числі Робін, несла коробки з іграшковими черепашками, солом’яними іграшками, плакатами і брошурами. Тайо з порожніми руками крокував попереду, час до часу підганяючи надто повільну групу. Металеві стовпчики намету подзенькували у брезентовому чохлі.
Діставшись до перехрестя двох пішохідних вулиць, де мала з’явитися купа людей, щойно відчиняться крамниці, молоді люди на диво швидко встановили намет, маючи чималий досвід. Робін допомогла розкласти товари і прикріпити спереду намету лискучі плакати УГЦ.
Вона сподівалася отримати скриньку для пожертв, бо це обіцяло більше свободи. Може, навіть вдалося б прослизнути до крамниці й подивитися газети! Але Тайо наказав їй працювати на ятці разом із Вів’єн. Тим, хто вирушав збирати гроші, він повідомив, що член УГЦ збирає «в середньому» сто фунтів на день. І хоч він не сказав цього прямо, Робін здалося, що збирачі зрозуміли: з меншою сумою повертатися не варто. Вона розпачливо подивилася вслід Емілі та Дзяну, яких поставили у пару.
Коли відчинилися крамниці, повз намет почали проходити люди, яких ставало чимдалі більше. Першу годину Тайо стояв над душею, дивлячись, як Робін та Вів’єн спілкуються з покупцями й критикуючи їх, коли покупців не було. Тайо сказав Робін та Вів’єн, що навіть коли людина вирішила не купувати черепашку чи солом’яну лялечку, слід все одно пропонувати їй скриньку для пожертв на церковні проекти. Ця стратегія виявилася на диво ефективною: більшість охоче вкидали туди кілька монет чи навіть купюру, щоб не почуватися ніяково через відмову від покупки.
Нарешті (на полегшення Робін) Тайо пішов перевіряти, як справи у збирачів зі скриньками. Щойно він відійшов достатньо далеко, Вів’єн розвернулася до Робін і сказала зі звичним акцентом робітничого класу, який зраджував їй, щойно Вів’єн забувалася:
— Аж не віриться, шо Емілі взяли.
— А що таке? — спитала Робін.
— А ти не знаєш, шо сталося у Бірмінґемі?
— Ні, що?
Вів’єн роззирнулася, а тоді відповіла тихішим голосом:
— Вона там вступила у ПЗ з одним хлопом.
Робін знала, що йдеться про стосунки, у яких людина не з УГЦ не побачила б нічого екстраординарного: про моногамне партнерство, що починається внаслідок взаємного сексуального потягу, який церква вважала нездоровим продовженням потягу до власництва.
— Ого, — сказала Робін. — Я не знала.
— Ага, але це ше не все, — провадила Вів’єн. — Вона тому хлопу набрехала, шо він аж почав сумніватися у вірі, звернувся до одного зі старійшин церкви, і тоді її повернули на Чапмен-Фарм.
— Ого, — повторила Робін. — А що саме вона набрехала йому?
І знову Вів’єн роззирнулася, а тоді відповіла:
— Так, оце не рознось далі, але ж ти в курсі, шо вона й Бекка знали Утоплену пророчицю?
— Чула про таке, — відповіла Робін.
— Ну от вона набрехала про Дайю. Наговорила казна-чого.
— Так а чого саме?
— Не знаю, — відповіла Вів’єн, — але такого поганого, шо хлоп мало з церкви не пішов.
— Звідки ти стільки знаєш? — спитала Робін, ретельно зображаючи захват від обізнаності Вів’єн.
— Поговорила з іншою дівчиною, яку перевели з Бірмінґема. Вона розповіла, що Емілі і той хлоп усамітнювалися разом і відмовлялися від духовного єднання з іншими. Чистий матеріалізм. Та дівчина вважає, що Емілі намагалася спокусити того хлопа на ПБ з нею.
— Який жах, — сказала Робін.
— Та жах, — погодилася Вів’єн. — Кажуть, її довелося тягнути в автобус силоміць, а вона кричала тому хлопові: «Я тебе кохаю!» — На обличчі Вів’єн з’явилася огида. — Уявляєш? Слава Богу, що він просто пішов собі звідти.
— Ой, так, — озвалася Робін. — Слава Богу.
Вів’єн відвернулася обслужити жінку, чия маленька дитина притягнула її дивитися черепашок. Коли вони пішли — малий обіймав нову іграшку — Вів’єн знову заговорила до Робін:
— А ти в курсі, що Тато Джей останнім часом в Лос-Анджелесі? — На словах «Тато Джей» її голос став ніжним. Було очевидно, що товаришка Робін так само закохана в засновника церкви, як і більшість жінок на Чапмен-Фарм, та й частина чоловіків теж. — То він повертається наступного тижня.
— Справді? — озвалася Робін.
— Так. Він завжди повертається на Маніфестацію Утопленої пророчиці… А ти духовно єдналася з ним?
— Ні, — відповіла Робін. — А ти?
— Ні, — зітхнула Вів’єн із відвертим сумом.
Протягом наступних кількох годин Тайо час до часу повертався порахувати гроші в сейфі під столом. Один раз він щось жував і обтрусив крихти пиріжка з губ. Вів’єн та Робін він нічого не пропонував і не приносив поїсти. Минали години, і у Робін почало паморочитися в голові. З положення сонця на небі вона зрозуміла, що година вже пообідня. Хоча на фермі вона стала нечутлива до голоду та втоми, новим випробуванням стало стояння на місці та потреба усміхатися, підтримувати бадьору розмову і прозелітствувати заради церкви, коли голову пече сонце, а поїсти немає навіть звичної слизької локшини з розвареними овочами.
— Робін!
— Що?
Вона автоматично розвернулася на звук свого імені й за мить із крижаним жахом зрозуміла, що накоїла. Маленький хлопчик тримав у руці іграшкового птаха з червоною грудкою і саме знайомив його з черепашкою, яку щойно купив йому батько. Вів’єн дивилася на Робін з подивом.
— Це моє прізвисько, — пояснила Робін із силуваним смішком, коли батько з сином відійшли. — Моя сес… одна з моїх живих речей так іноді мене називає.
— А, — відповіла Вів’єн. — Але чому Робін?
— У неї була книжка про Робіна Гуда, — на ходу вигадала Робін. — Улюблена, ще до мого народження. Вона хотіла, щоб батьки мене назвали Роб…
Вона не договорила. Вулицею до них мчав Тайо, весь червоний і спітнілий. Люди оберталися, коли він важко гупав повз у білому однострої та з сердитим і водночас схарапудженим обличчям.
— Проблема, — видихнув він, опинившись у наметі. — Емілі зникла.
— Що? — ахнула Вів’єн.
— Клятий Дзян, — відповів Тайо. — Давайте сюди сейф і спаковуйте товар. Ми повинні її знайти.
66
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Коли Тайо побіг геть із сейфом, Робін та Вів’єн зняли тканину з намету, а металеві конструкції залишили.
— Лиши то все, — панічно кинула Вів’єн, коли Робін розіпхала останніх черепашок і солом’яних лялечок по коробках. — О Боже мій. А раптом вона стала ПБ?
Скринька для пожертв брязкотіла у Робін в руках, коли вони бігли вздовж Касл-стріт. Робін дивувалася тому, наскільки цілковито та без тіні сумніву Вів’єн приймає як факт те, що доросла жінка, що вирішила відірватися від групи, становить небезпеку. Невже власна паніка Вів’єн не змусила її замислитися про те, нащо взагалі потрібен такий жорсткий контроль? Вочевидь, ні: Вів’єн забігала у кожну крамницю, що їм траплялася, ніби перелякана мати, в якої втекла мала дитина. В однакових білих костюмах і з брязкітливою скринькою, яку притискала до грудей Робін, вони привертали стривожену увагу перехожих.
— То не вона? — зойкнула Вів’єн.
Робін теж побачила білу пляму, яка трапилася на очі Вів’єн, але то виявився голомозий юнак у футбольній формі.
— Чекай, — задихано сказала Робін, спиняючись. — Вів’єн, чекай! Нам краще розділитися, так ми покриємо більшу площу. Ти шукай там… — Робін показала у бік Дейві-Плейс —…а я продовжу тут. Якщо не знайдемо її, зустрінемося біля ятки за годину, добре?
— Але звідки ми знатимемо…
— Просто спитай у когось, котра година!
— Добре, — відповіла Вів’єн, хоч здавалося, що лишатися на самоті їй лячно, — мабуть, у цьому є сенс.
Побоюючись, що Вів’єн може передумати, якщо матиме час обміркувати цю ідею, Робін знову побігла. Глянувши через плече, вона з полегшенням побачила, що та завертає на Дейві-Плейс. Робін негайно чкурнула у провулок лівобіч і опинилася на широкій вулиці, над якою височів порослий травою пагорб, а на ньому стояв Норвічський замок, величезний, статний кам’яний куб із зубчатими стінами.
Робін притулилася до стіни крамниці й віддихалася. Її все ще трусило від дурниці, яку вона втнула, зреагувавши на своє справжнє ім’я. Чи добре вона це пояснила? Може, Вів’єн за шоком через зникнення Емілі забуде про цю обмовку? Дивлячись на статний замок, вона почула у голові голос Страйка:
«Ти скомпрометувала себе. Ти виставила себе справжню перед очі кожному, хто хоч щось запідозрить. Вибирайся. Ще одна помилка, і тобі глина».
«А це, — подумала провинна Робін, — Страйк ще не знає, що Лін заскочила її в лісі з ліхтариком. Вона легко могла уявити, як він це прокоментує.
«Якщо вона досі не заговорила, це не значить, що вона не заговорить потім. Досить, щоб кілька людей поділилися своїми підозрами».