Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 33)
Робін дивилася, як Страйк вводить у пошук слова. Що це він робить?
— Так,— мовив Страйк, переглянувши результати пошуку.— Завтра поїду в Барроу-ін-Фернес.
— Ти... куди? — здивувалася Робін.— Навіщо?
— Брокбенк там — принаймні має бути.
— Звідки ти знаєш?
— В Единбурзі я дізнався, що туди пересилають його пенсію, а щойно перевірив давню адресу родини. В тому будинку нині проживає така собі Голлі Брокбенк. Це явно родичка. Вона має знати, де він. Якщо я дізнаюся, що минулі кілька тижнів Брокбенк був у Камбрії, можна буде дійти висновку, що він не надсилав ніг і не переслідував тебе в Лондоні, еге ж?
— Чому ти не хочеш розповісти мені про Брокбенка? — спитала Робін, примруживши сіро-блакитні очі.
Страйк проігнорував питання.
— Поки я за містом, то хочу, щоб ти лишалася вдома. К бісу Вторака, сам буде винний, якщо Платина закрутить з іншим клієнтом. Проживемо і без його грошей.
— Тоді в нас лишиться всього один клієнт,— нагадала Робін.
— Маю підозру, що коли не зловимо психа, клієнтів узагалі не буде,— відповів Страйк.— Люди до нас і близько не підійдуть.
— Чим саме ти поїдеш до Барроу? — спитала Робін.
На думку їй спав план. Вона ніби заздалегідь передбачила таку можливість!
— Поїздом,— сказав Страйк.— Сама знаєш, машину
— А може,— переможно запропонувала Робін,— я тебе повезу в моєму новому... ну, він старезний, але їздить нормально... в моєму «лендровері»?
— Відколи це в тебе є «лендровер»?
— Від неділі. Це машина моїх батьків.
— А,— озвався Страйк.— Ну, ідея чудова...
— Але?
— Ні, це було б дуже до речі...
— Але? — повторила Робін, яка бачила, що Страйк має якісь перестороги.
— Я не знаю, чи довго там пробуду.
— Це не має значення. Ти мені щойно сказав, що все одно я гнитиму вдома.
Страйк завагався. Наскільки сильно її прагнення відвезти його продиктоване бажанням завдати болю Метью? Він чудово уявляв, як бухгалтер сприйме поїздку на північ на невизначений термін — де вони будуть самі вдвох, ще й ночуватимуть. Чисті професійні стосунки виключають використання одне одного для того, щоб партнери ревнували.
— Ой чорт,— раптом вигукнув Страйк і потягнувся у кишеню по мобільний.
— Що сталося? — стривожилася Робін.
— Щойно згадав — я ж учора мав зустрітися з Елін. Чорт. Зовсім забув. Зажди тут.
Страйк вийшов надвір, лишивши Робін з її сніданком. Чому, здивувалася вона, спостерігаючи, як кремезна Страйкова постать рухається туди-сюди за широким вікном з притисненим до вуха телефоном, Елін не подзвонила і не написала, щоб спитати, де Страйк? І тут уже недалеко було до питання — поставленого
вперше, хай там що підозрював Страйк,— про те, що скаже Метью, коли Робін повернеться додому лише по «лендровер», а тоді зникне з речами на кілька днів у сумці.
«Він не має права нарікати,— подумала вона, сміливо виявляючи непокору.— Це тепер узагалі не його справа».
Одначе думка про те, щоб побачити Метью, хай ненадовго, бентежила.
Страйк повернувся з закоченими очима.
— Отримав на горіхи,— коротко мовив він.— Натомість зустрінуся з нею сьогодні.
Робін не знала, чому в неї так погіршився настрій від цього Страйкового оголошення. Мабуть, просто втомилася. Випробування й емоційні потрясіння останніх тридцяти шістьох годин не виправиш сніданком у пабі. Жінки за сусіднім столом аж вищали від сміху, коли з іншого пакунку з’явилася пара пухнастих кайданків.
«Це не день народження,— зрозуміла Робін.— Вона виходить заміж».
— Ну що, я тебе везу чи ні? — спитала вона коротко.
— Везеш,— відповів Страйк, який наче почав ставитися до цієї ідеї прихильніше (а може, просто зрадів, що ввечері побачиться з Елін).— Знаєш що, це буде чудово. Дякую.
23
Moments of pleasure, in a world of pain.
Наступного ранку верхівки дерев
За його спиною зітхнула і заворушилася в темному ліжку Елін. Страйк тихенько вийшов з-за занавіски, взяв притулений до стіни
протез і сів на крісло, щоб його прикріпити. Тоді якнайтихіше пішов до ванної кімнати з одягом у руках.
Вчора вони вперше посварилися: важлива віха у стосунках. Повна відсутність реакції на його неприхід на побачення у вівторок мала б стати попередженням, але Страйк надто переймався через Робін і розчленоване тіло і якось не подумав про це. Так, Елін розмовляла з ним прохолодно, коли Страйк подзвонив і вибачився, але легко погодилася на нове побачення, і цей факт геть не підготував Страйка до холодного прийому, який він отримав, коли за добу прийшов до неї. Після вечері під акомпанемент болісно-фальшивої розмови Страйк сказав, що може піти і лишити Елін спокійно гніватися на самоті. Вона розсердилася, коли він потягнувся по куртку, але то був слабкий спалах вологого сірника; далі Елін почала слізну і якусь вибачливу тираду, з якої Страйк дізнався, що, по-перше, Елін ходить на терапію; по-друге — психотерапевт виявила у неї схильність до пасивної агресії; по-третє — її глибоко образило те, що у вівторок Страйк не прийшов на побачення, і Елін сама-одна випила цілу пляшку вина перед телевізором.
Страйк вибачився знову й у відповідь пояснив, що розплутує важку справу, яка набула складного і несподіваного розвитку, висловив щирий жаль з того приводу, що отак забув про побачення, але додав, що коли Елін не може його пробачити, то він краще піде собі.
Елін кинулася йому в обійми; вони пішли просто до ліжка і мали найкращий секс за цілі свої недовгі стосунки.
Голячись у бездоганній ванній кімнаті Елін — приховане освітлення, білосніжні рушники,— Страйк думав про те, як легко відбувся. Якби він забув прийти на побачення з Шарлоттою (жінкою, з якою пробув — то разом, то порізно — понад шістнадцять років), то зараз мав би фізичні ушкодження, шукав би її в холодному світанку, може, знімав би її з балкона, звідки вона зібралася б стрибнути.
Своє почуття до Шарлотти Страйк називав коханням; то і досі було найглибше, що він колись відчував до жінки. Біль, якого це почуття завдало йому, і довгий пост-ефект робили його більше схожим на вірус, і Страйк досі не був упевнений, що подолав хворобу. Він не бачив Шарлотту, не дзвонив їй, не писав на нову адресу, з якої вона йому надіслала фото свого нещасного обличчя у день весілля з давнішим бойфрендом: таке лікування Страйк прописав собі сам, і поки що симптоми недуги не проявлялися. Але він розумів, що ті стосунки його скалічили, що він уже не має здатності відчувати те, що відчував колись. Учорашній розпач Елін не зачепив його так глибоко, як це колись було з Шарлоттою. Ніби здатність любити в нього притупилася, ніби обірвалися якісь нервові закінчення. Страйк не мав наміру образити Елін; йому не було радісно бачити її сльози; але здатність розділяти біль ніби покинула його. Поки вона схлипувала, частина його розуму планувала маршрут повернення додому.
Страйк одягнувся у ванній, тоді тихо вийшов у напівтемний коридор, де склав приладдя для гоління у дорожню сумку, підготовану для мандрівки до Барроу-ін-Фернеса. Праворуч були прочинені двері. Страйк навіщось відчинив їх ширше.
Тут ночувала маленька дівчинка, з якою він не був знайомий, коли жила не в батька. Біло-рожева кімната була бездоганно чиста. На стелі вздовж карниза були намальовані феї. На полиці рівним рядком сиділи ляльки Барбі: усмішки байдужі, гострі груди прикриті строкатими сукнями. На підлозі біля крихітного ліжечка з чотирма білими стовпчиками лежав килим зі штучного хутра з головою білого ведмедя.
Страйк небагацько знав малих дівчаток. Мав двох хрещеників (в обох випадках не надто прагнув тієї честі) і трьох небожів. У його найдавнішого приятеля в Корнволлі були доньки, але Страйк мав з ними мало спільного; дівчатка просто пробігали повз — зібране у хвости волосся, буденні вітання: «Привіт, дядьку Корме, бувай, дядьку Корме!» Звісно, Страйк виріс із
сестрою — але Люсі ніколи не мала ліжка під цукрово-рожевим балдахіном, хоч, може, і мріяла про таке.
У Британі Брокбенк було іграшкове левеня. Ця думка нізвідки звалилася на Страйка від погляду на білого ведмедя на підлозі: іграшкове левеня зі смішним писочком. Дівчинка одягнула левеня в рожеву спідницю-пачку, воно лежало на дивані, коли вітчим Британі кинувся на Страйка з розбитою пляшкою з-під пива в руці.
Страйк повернувся до коридору, копирсаючись у кишені. Він завжди мав із собою записника і ручку. Написав коротку записку Елін з натяком на найкращу частину минулої ночі й лишив на столику в коридорі, щоб не будити. Тоді — так само тихо, як робив усе інше — закинув сумку на плече і вийшов з квартири. О восьмій зустріч з Робін на станції «Вест-Ілінг».