Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 32)
пабу, подалі від компанії детективів, які тихо розмовляли біля вікна.
— Поки ти була
— Як гадаєш, преса повернеться? — спитала Робін, яка ще не мала часу про це похвилюватися.
— Сподіваюся, що ні. Вордл не хоче розголошувати зміст підроблених листів. Каже, що коли надати цьому розголосу, то ми зіграємо на руку психові. Він схиляється до думки, що вбивця щиро намагається мене підставити.
— А ти ні?
— Ні,— відповів Страйк.— Він не настільки поїхав. Відбувається щось дивніше.
Він замовк, і Робін, поважаючи його розумовий процес, і собі мовчала.
— Він нас тероризує — ось що це таке,— повільно вимовив Страйк і почухав неголене підборіддя.— Він хоче все розбурхати, максимально погіршити нам життя, і визнаймо — йому це вдалося. Під офісом чатують поліціянти, викликають нас до Ярду, клієнти порозбігалися, ще й ти...
— За мене не хвилюйся! — одразу озвалася Робін.— Не хочу, щоб ти переймався...
— В Бога й душу, Робін,— розсердився Страйк,— ми обоє з тобою вчора бачили того типа. На думку Вордла, я маю тобі наказати сидіти удома, а я...
— Будь ласка,— промовила Робін, яку знову обсіли ранкові страхи,— не змушуй мене кидати роботу...
— Можливість утекти з дому не варта того, щоб бути вбитою! — Страйк пошкодував про ці слова, щойно вимовив їх.
— Це не втеча,— пробурмотіла Робін.— Я люблю цю роботу. Вранці мені було аж млосно від того, що я тобі розповіла. Я боялася, що ти... тепер вирішиш, ніби я недостатньо міцна.
— Твоя вчорашня розповідь тут ні до чого, як і твоя міцність. Йдеться про психопата, який тебе, можливо, переслідує. Який уже порізав на шматки жінку.
Робін відпила ледь теплого чаю і нічого не сказала. їсти кортіло страшенно. Але на думку про страви з м’ясом її пробивав піт.
— Це ж точно не перше вбивство, правда? — риторично спитав Страйк, темними очима поглядаючи на назви сортів пива над шинквасом.— Відрубав їй голову, відрізав руки й ноги, якісь частини тіла забрав. Хіба це не вимагає підготовки?
— Мабуть, що так,— погодилася Робін.
— Це було зроблено заради втіхи. В нього там у ванній була одноосібна оргія.
Робін уже не знала, голод її мучить чи нудота.
— Маніяк-садист, який образився на мене й вирішив поєднати два хобі,— вголос міркував Страйк.
— Це схоже на котрогось із твоїх підозрюваних? — спитала Робін.— Чи коїв хтось із них раніше вбивство, про яке ти знаєш?
— Так,— відповів Страйк.— Віттакер. Він убив мою маму.
«Але у геть інакший спосіб»,— подумала Робін. Голка прикінчила Леду Страйк, а не ножі. З поваги до Страйка, який здавався дуже похмурим, вона не озвучила цієї думки. Тоді пригадала ще дещо.
— Ти ж знаєш,— обережно почала вона,— що Віттакер цілий місяць тримав у своїй квартирі мертве тіло іншої жінки?
— Так,— відповів Страйк.— Чув про це.
Новина дійшла до нього під час перебування на Балканах — від сестри Люсі. Страйк знайшов фото, на якому Віттакер входить до суду. Колишнього вітчима було годі впізнати — коротка стрижка, борода, тільки застиглі золоті очі лишилися ті самі. Якщо Страйк правильно запам’ятав, Віттакер стверджував, що боявся «нового безпідставного обвинувачення» в убивстві, тож спробував муміфікувати тіло небіжчиці, загорнувши в пакети на сміття і сховавши під підлогою. Захист перед неприхильним суддею наполягав на тому, що до такого нетрадиційного рішення проблеми спричинилося зловживання наркотиками.
— Він же її не вбивав, так? — спитала Робін, намагаючись пригадати, що саме читала у «Вікіпедії».
— Вона була вже місяць як мертва, тож не думаю, що з розтином було все просто,— відповів Страйк. Вираз його обличчя був той самий, який Шпеник нещодавно назвав «пикою».— Особисто я ставлю на те, що він її вбив. Це як має не щастити чоловіку, коли двоє його подружок вмирають, а він же їм нічого не робив? Віттакер любив смерть, любив трупи. Казав, що в підлітковому віці працював гробарем. Трупи його заводили. Люди гадали, що то він такий затятий гот чи дешевий позер — ці його некрофільські вірші, «Сатанинська біблія», Алістер Кроулі й усе таке,— але Віттакер був лиходієм, аморальним покидьком, який усім так і казав — що він лиходій і аморальний покидьок. І що з того? Жінки аж перекидалися, так мчали до нього. Мені треба випити,— заявив Страйк.
Він підвівся і пішов до шинкваса.
Робін дивилася йому в спину, трохи збентежена таким спалахом гніву. Думка про те, що Віттакер є подвійним убивцею, не була підтверджена в суді, її не підкріплювали, наскільки знала Робін, зібрані поліцією докази. Вона звикла до того, що Страйк наполегливо й ретельно збирає і документує факти, раз у раз повторюючи: «чуття» й особисті переконання можна брати до уваги, але вони не можуть диктувати напрям розслідування. Та звісно, коли йдеться про Страйкову власну маму...
Страйк повернувся з пінтою світлого елю марки «Ніколсонз» і двома меню.
— Вибач,— буркнув він, сівши і зробивши великий ковток.— Замислився про речі, про які сто років не думав. Про ту кляту пісню.
— Так,— озвалася Робін.
— Чорт забирай, та не може це бути Кореш,— у розпачі мовив Страйк і провів рукою по густій кучерявій чуприні, на якій
від того жесту навіть сліду не лишилося.— Він — професійний бандит! Якби він дізнався, що я дав проти нього свідчення, і захотів би помсти, він би мене просто пристрелив. Не став би він вовтузитися з відрізаними ногами і химерними текстами, привертаючи до себе увагу поліції. Він — людина ділова.
— А Вордл і досі гадає, що це він?
— Так,— відповів Страйк,— але він незгірше за інших знає, що процедура анонімних свідчень — така, що там нічого не просочиться. Бо інакше по всенькому Лондону лежали б мертві поліціянти.
Від подальшої критики Вордла він утримався, хоч це і вартувало зусиль. Той поводився помірковано і допомагав, а міг би чинити Страйкові перепони. Страйк не забув, що коли лондонська поліція минулого разу мала з ним справи, то його протримали в кімнаті для допитів аж п’ять годин — головно з примхи ображених офіцерів.
— А що ті двоє, яких ти знаєш з армії? — спитала Робін притишеним голосом, бо за сусідній стіл сіла група офісних працівниць.— Брокбенк і Лейнг. Чи вони когось убили? Тобто,— додала вона,— я знаю, що вони солдати, але так, щоб не в бою?
— Я не здивуюсь, якщо Лейнг когось прикінчив,— відповів Страйк,— але наскільки мені відомо, на момент, коли він сів, такого не було. Він порізав ножем колишню дружину — зв’язав і порізав. Сів на десять років, і не думаю, що там його перевиховали. Вже чотири роки як на волі — купа часу, щоб вчинити вбивство. Я тобі не сказав — я в Мелроузі зустрів його екс-тещу. Вона гадає, що після в’язниці Лейнг поїхав до Ґейтсгеда, а нам відомо, що 2008-го він міг проживати в Корбі... але,— додав Страйк,— вона мені також сказала, що він був хворий.
— Хворий на що?
— Якась форма артриту. Деталей вона не знає. Чи могла недужа людина зробити те, що ми бачили на тих фото? — Страйк узяв меню.— Так. Я вмираю з голоду, а ти вже два дні харчуєшся чипсами.
Страйк замовив сайду з картоплею, Робін — «сніданок орача». Тоді Страйк знову змінив тему.
— Тобі жертва була схожа на двадцятичотирьохрічну?
— Я... в-важко сказати,— відповіла Робін і не зуміла відкинути образ голови з круглими гладенькими щічками й інеєм на білих очах.— Ні,— додала вона по короткій паузі.— Я подумала, що вона... молодша.
— От і я теж.
— Здається, я... до вбиральні,— сказала Робін, підводячись.
— Ти в нормі?
— Треба попісяти — забагато чаю випила.
Страйк подивився їй у спину, тоді допив пінту й обміркував те. про що не казав поки що ані Робін, ані комусь ще.
В Німеччині жінка-детектив показувала йому дитячий твір. Страйк пам’ятав останні рядки, написані акуратним дівочим почерком на блідо-рожевому папері.
«Ти б це хотіла зробити, Британі? — м’яко питала пані детектив на записі, який пізніше дивився Страйк.— Ти б хотіла утекти і зникнути?»
«Це просто оповідання! — наполягала Британі, намагаючись презирливо засміятися. Вона міцно зчепила пальці, перекрутила ноги разом. Тонке світле волосся звисало обабіч блідого веснянкуватого обличчя. Окуляри сиділи на носі криво. Страйкові вона була схожа на жовтого хвилястого папужку.— Я це все просто вигадала!»
Скоро аналіз ДНК покаже, хто ця жінка в холодильнику, а далі поліція почне розкопувати, ким Оксана Волошина — якщо так її звали — була насправді. Страйк не знав, наскільки параноїдально з його боку і далі боятися, що тіло може належати Британі Брокбенк. Чому перший лист до нього підписано іменем
Келсі? Чому голова здавалася такою юною, мала такі дитинні пухкі щоки?
— Я зараз мала б стежити за Платиною,— сумно сказала Робін, глянувши на годинник, коли повернулася за стіл. Одна з офісних працівниць за сусіднім столом, вочевидь, святкувала день народження: під розгнуздане хихотіння подруг вона розгорнула червоно-чорний корсет.
— Про це я б не переймався,— неуважно відповів Страйк. Перед ним поставили рибу з картоплею, перед Робін — її сніданок. Кілька хвилин Страйк мовчки їв, тоді відклав ножа й виделку, дістав записника, дещо перевірив у зроблених в Единбурзі в Гардакра нотатках і потягнувся по телефон.