Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 34)
Над Гастингс-роуд розсіювалися останні пасемця туману, коли зі свого помешкання виходила Робін — спантеличена, напівсонна, з пакетом їжі в одній руці й дорожньою сумкою з чистим одягом у другій. Відчинивши багажник старого сірого «лендровера», вона закинула туди сумку, а сама хутко рушила до водійського сидіння з їжею у руках.
Щойно в коридорі Метью намагався її обійняти, але вона випручалася, впершись обома руками в його гладенькі теплі груди, відштовхнула, накричала, щоб не ліз. На ньому були тільки труси-боксерки. Робін боялася, що він зараз натягає на себе якийсь одяг, щоб вибігти за нею на вулицю. Робін ляснула дверцятами і застебнула пасок безпеки, поспішаючи поїхати геть. Щойно увімкнула запалювання, Метью вибіг з будинку — босий, у футболці й спортивних штанях. Вона ще ніколи не бачила в нього такого відкритого й вразливого обличчя.
— Робін! — кричав він, а вона вдарила по газах і зрушила з місця.— Я тебе кохаю! Я тебе кохаю!
Робін крутнула кермо й небезпечно рвонула з паркомісця, мало не зачепивши сусідську «хонду». У дзеркалі заднього огляду вона бачила Метью; чоловік, чиє самовладання зазвичай було абсолютним, на повний голос кричав про своє кохання, ризикуючи наразитися на цікавість із боку сусідів, на презирство й посміх.
Серце боляче загупало у грудях. Чверть по сьомій; Страйка на станції ще немає. В кінці вулиці вона звернула ліворуч, прагнучи прокласти якомога більшу відстань між собою та Метью.
Той прокинувся на світанку, коли вона пакувала речі, намагаючись його не збудити.
«Ти куди?»
«Допомагаю Страйкові з розслідуванням».
«Ночуватимеш не вдома?»
«Мабуть що так».
«А де?»
«Ще точно не знаю».
Робін не хотіла казати Метью, куди їде, щоб той бува не вирушив слідом. Те, як він поводився, коли вчора Робін прийшла додому, глибоко її вразило. Метью плакав, просив. Вона ще ніколи не бачила його таким — навіть коли померла його мама.
«Робін, нам треба поговорити».
«Ми вже достатньо поговорили».
«А твоя мама знає, куди ти їдеш?»
«Так».
Тут Робін збрехала. Поки що вона не казала матері ні про розірвання заручин, ні про те, що їде на північ зі Страйком. Вона, врешті-решт, має двадцять шість років; матері те все не стосується, Метью, власне, питав про те, чи повідомила Робін матері про скасування весілля, бо вона б не сідала у «лендровер», збираючись їхати зі Страйком невідомо куди, якби заручини не було розірвано. Каблучка з сапфіром лежала точно там, де Робін її залишила — на полиці, заставленій Меттовими старими підручниками з бухгалтерського обліку.
— Ох чорт,— прошепотіла Робін, зморгуючи сльози. Вона безцільно кружляла вулицями, намагаючись не думати про свій палець без обручки і не згадувати розпач на обличчі Метью.
Страйк небагато пройшов, але опинився на віддалі, яка значно перевищувала фізичну дистанцію. Такий уже Лондон, подумав він, закурюючи першу за день цигарку: починаєш серед тихих симетричних будинків, спроектованих ще Джоном Нешем і схожих на скульптуру з ванільного морозива. Сусід Елін, росіянин у костюмі в тонку смужку, сідав у свою «ауді» й відповів на Страйкове вітання коротким кивком. Проминувши силуети Шерлока Голмса біля станції «Бейкер-Стріт», Страйк проїхався у брудному вагоні метро в товаристві балакучих поляків робітників, які о сьомій ранку мали діловий і свіжий вигляд. Далі — переповнена станція «Паддингтон», де з сумкою на плечі довелося пробиватися крізь ранковий натовп біля щільних рядів кав’ярень. І нарешті — кілька станцій вздовж лінії «Гітроу-Коннект» у товаристві великої родини з півдня країни: вбрані ніби для флоридської спеки, хоч ранок був прохолодний. Південці виглядали назви станцій, мовби зграйка знервованих сурикатів, міцно стискаючи ручки валіз — наче боялися, що їх просто тут і пограбують.
На станцію «Вест-Ілінг» Страйк приїхав на п’ятнадцять хвилин раніше і конче потребуючи закурити. Кинувши сумку під ноги, він підпалив цигарку, сподіваючись, що Робін не приїде надто рано, бо навряд чи вона дозволить йому курити в машині. Він встиг зо два рази затягнутися, коли з-за рогу виїхала схожа на коробочку машина. Крізь лобове скло виднілася золотаво-руда голівка Робін.
— Та кури,— сказала вона, перекрикуючи гарчання двигуна, коли Страйк підхопив сумку і зібрався тушити цигарку,— тільки вікно відчини.
Страйк сів у машину, закинув сумку на заднє сидіння і ляснув дверцятами.
— Смердіти гірше, ніж уже смердить, тут не почне,— мовила Робін, зі звичною вправністю рухаючи жорсткий важіль передач.— Тут чисто собаче царство.
Машина від’їхала від тротуару, Страйк застебнув пасок безпеки, роззираючись. Салон був потертий, сильно тхнуло гумовими чоботами та псиною. Страйк пригадав армійські авта, в яких по дорогах і бездоріжжю їздив у Боснії та Афганістані. Водночас доповнилося його уявлення про життя Робін. «Лендровер» розповідав про грязюку на ґрунтівках і зорані поля. Страйк пригадав, що Робін щось казала про дядькову ферму.
— А поні ти часом не мала?
Робін здивовано глянула на Страйка. Побачивши її обличчя анфас, хай мимохідь, той розгледів набряклі повіки, блідість. Вона явно спала недовго.
— А навіщо тобі це знати?
— На такій машині якраз на сільські перегони на кониках їздити.
Робін озвалася з тінню зухвалості:
— Ну, мала.
Страйк розсміявся, опустив скло наскільки зміг і поклав на вікно ліву руку з цигаркою.
— А що смішного?
— Та не знаю. А як поні звали?
— Ангус,— відповіла Робін, закладаючи поворот ліворуч.— Дуже вередливий. Вічно як понесе!
— Я коням не довіряю,— сказав Страйк, затягуючись цигаркою.
— А ти хоч раз сидів верхи?
Тепер усміхалася вже Робін. Вона подумала, що спина коня — то одне з небагатьох місць, де Страйкові буде дійсно не по собі.
— Ні,— відповів Страйк.— І маю намір продовжувати у тому ж дусі.
— У мого дядька є кінь, який навіть тебе витримає,— сказала Робін.— Клайдесдельська порода. Здоровезний.
— Натяк зрозумів,— сухо озвався Страйк, і Робін засміялася.
Вона зосередилася на маневруванні ранковими вулицями, де рух ставав чимдалі інтенсивніший, а Страйк мовчки курив і відзначив, як йому подобається її смішити. Розумів він і те, наскільки радісніше й затишніше йому було сидіти в цьому пошарпаному «лендровері» і теревенити з Робін про дурниці, аніж вчора за вечерею розмовляти з Елін.
Страйк не мав звички розповідати собі втішну брехню. Можна було б сказати, що Робін — то невимушеність дружби, а Елін — складнощі й радощі сексуальних стосунків. Але він розумів, що правда не така проста, і все навіть сильніше ускладнилося, коли з пальця Робін зникла заручна каблучка з сапфіром. Майже з першої миті знайомства Страйк зрозумів, що Робін становить небезпеку для його душевного спокою, але поставити під загрозу найкращі робочі стосунки за все життя — це буде акт самосаботажу з чистої примхи. Після багатьох років нестабільних стосунків, після всіх жертв, що він приніс на вівтар своєї справи, Страйк не хотів, щоб таке сталося. І не дозволить цього.
— Ти мене навмисно ігноруєш?
— Що?
Цілком нормально було її не почути за гарчанням старого двигуна.
Раніше Робін не ставила йому прямих питань про особисте життя. Страйк вирішив, що позавчорашня відвертість додала до їхніх стосунків новий вимір близькості. Якби можливо було, він би цього не допустив.
— Нормально,— вичерпно озвався він, викинув недопалок і підняв скло. Стало трішки тихіше.
— Вона тобі пробачила?
— За що?
— Що ти цілковито забув про своє побачення! — відповіла Робін.
— А, це. Так. Ну, ні — але потім так.
Звертаючи на трасу А40, Робін (після двозначної Страйкової відповіді) раптом дуже живо уявила собі: Страйк, великий, волохатий, без половини ноги, сплітається з біляво-мармуровою Елін на білосніжних простирадлах... Робін була певна, що постільна білизна в Елін біла, нордична, чиста. Мабуть, пере її хтось інший. Елін була з верхніх прошарків середнього класу — надто багата, щоб самій прасувати простирадла перед телевізором у тісній віталеньці в Ілінгу.
— А що Метью? — спитав Страйк, коли машина виїхала на трасу.— Як усе пройшло?
— Нормально,— відповіла Робін.
— Брешеш,— сказав Страйк.
Робін знову засміялася, але була трохи обурена тим, що він отак розпитує, коли сам їй так мало розповів про Елін.
— Ну, він хоче помиритися.
— Та звісно,— озвався Страйк.
— Чому «та звісно»?
— Якщо ти мені не відповідаєш, я тобі теж не буду.
Робін не знала, як на це реагувати, але стало тепліше на душі. Мабуть, це вперше Страйк показав, що сприймає її як жінку, і вона мовчки відійшла від теми, щоб обміркувати це пізніше, на самоті.
— Він вибачався, все просив мене знову надягнути каблучку,— сказала Робін. Непозбувна відданість Метью не дозволила розповісти про сльози та вмовляння.— Але я...
Тут вона замовкла, і хоча Страйк хотів почути більше, він не ставив нових питань, а просто опустив скло і знову закурив.