Джо Аберкромби – Пів світу (страница 9)
Чутки, як виявилося, були надто прихильні до найвеличнішого з людей. На завеликому троні сиділи якісь висхлі рештки людини, а не Верховний король. Зморщена шкіра звисала на кістлявому обличчі, а від бороди зосталися лише кілька сивих пелехів. Тільки очі подавали якісь ознаки життя: блискучі й тверді, як кремінь, вони вп’ялися в ґеттландського міністра.
— На коліна, дурепо! — засичав Рульф і потягнув Шпичку за пояс.
І саме вчасно, адже до них через усю просторінь зали вже йшла стара жінка.
Кругловида, із коротко обтятим білим волоссям і глибокими сміхотливими зморшками довкола очей, у яких танцював пустотливий вогник, вона скидалася на доброзичливу бабусю. Поділ сірого балахона з грубого полотна волочився по підлозі й обшарпався до брудних торочок. На шиї в старої жінки висів прегарний ланцюжок, на який були нанизані шелесткі клаптики паперу, списані рунами.
— До нас дійшла звістка, що королева Лайтлін при надії.
Нехай ця бабуся й не була схожа на героя, але, боги свідки, голос вона мала такий, яким розмовляють герої. Глибокий, м’який і невимушено владний. Голос, який вимагав уваги. Голос, який наказував коритися.
Навіть стоячи навколішках, Ярві примудрився вклонитися ще нижче.
— Боги благословили її лоно, превелебна прамати Вексен.
— Либонь, чекаєте на спадкоємця Чорного престолу?
— Ми можемо тільки сподіватися.
— Переказуй наші сердечні вітання королеві Утілю, — прорипів Верховний король, хоч на його зморщеному обличчі не видно було жодного сліду ані сердечності, ані бажання когось привітати.
— Я з превеликим задоволенням перекажу їх, а король Утіль із превеликим задоволенням їх прийме. Чи можна мені підвестися?
Перша над міністрами всміхнулася щонайтепліше і здійняла долоню. Шпичка побачила на ній витатуйовані кола в колах із крихітних знаків.
— Мені більше до вподоби, коли ти навколішках, — мовила прамати.
— До нас доходять тривожні чутки з півночі, — прокаркав Верховний король і, підібгавши губи, всунув язика в дірку, що зяяла між передніми зубами. — Начебто король Утіль збирається у великий набіг на острів’ян.
— Набіг, мій королю? — здавалося, Ярві щиро вражений тим, про що в Торлбю було відомо кожному. — У набіг на наших любих братів з Островів Потрощеного моря? — він махнув каліченою рукою, рішуче відкидаючи таку можливість. — Король Утіль войовничий на вдачу й часто в Залі Богів каже про набіги на тих чи на тих. Але, запевняю вас, усі ці розмови нічим не закінчуються, бо ж обік нього — я, той, хто торує шлях Батькові Миру, як мати Ґундрінг навчала мене.
Прамати Вексен відкинула голову й дзвінко розсміялася густим і солодким, як меляса, сміхом. Відлуння розкотилося по залі, і в ній неначе захихотіло ціле військо.
— А ти потішний, Ярві.
Вона вдарила його блискавично, як змія. Відкритою долонею, але достатньо сильно, щоб він упав набік. Різкий, наче ляск батога, звук відбився від галерей.
Шпичка витріщила очі й несвідомо скочила на рівні. Чи то пак мало не скочила, бо наче нізвідки з’явилася Рульфова рука, вхопила її за мокру сорочку й потягла назад на коліна. Замість лайки з горла їй вихопився неприємний ґелґіт.
— Не підводься, — тихо прогарчав стерничий.
Зненацька Шпичка почула себе дуже незатишно посеред цього величезного порожнього простору й усвідомила, як багато довкола неї озброєних чоловіків. У роті пересохло, а сечовий міхур навпаки переповнився вологою.
Прамати Вексен скинула на неї поглядом, у якому не було ні страху, ні гніву. Так — ледь-ледь зацікавлено — дивляться на якусь невідому комаху.
— Хто ця… особа?
— Це просто недоумкувате дівча, що присягнуло служити мені, — притискаючи справну руку до закривавленого рота, Ярві підвівся, щоправда, лише знову на коліна. — Пробачте її зухвальство. Вона страждає від браку здорового глузду й надміру відданості.
Прамати Вексен усміхнулася до Шпички променисто й тепло, наче Мати Сонце, але холод у її голосі пройняв дівчину до кісток.
— Відданість може бути великим благословенням або ж страшним прокляттям, дитя моє. Усе залежить від того, кому ти віддана. У світі існує належний порядок речей.
— Я заборонив, — відлунив дідок, і голос його прозвучав як шелест очерету, ледве чутний у неосяжності зали.
— Якщо ви підете війною на острів’ян, ви підете війною на Верховного короля та його Міністерство, — сказала прамати Вексен. — А війна з Верховним королем — це війна з інглінгами, нижньоземцями, тровенландцями й ванстерцями. Війна з Ґром-ґіль-Ґормом Мечоламом, якому провіщено, що жоден чоловік не здолає його вбити, — вона вказала на вбивцю Шпиччиного батька. Ґорм не видавався надто задоволеним із того, що йому доводилося стояти біля дверей на одному велетенському коліні. — Вам доведеться воювати навіть з Імператрицею Півдня, яка нещодавно уклала з нами союз, — прамати Вексен широко розвела руки, немовби прагнула охопити всю величезну залу й присутніх тут численних воїнів. Проти них отець Ярві та його обшарпана ватага далебі видавалися жалюгідною купкою. — Невже ви збираєтеся воювати з половиною світу, ґеттландці?
Отець Ярві вишкірився, наче дурник.
— Ми вірні слуги Верховного короля, тож те, що він має багато могутніх друзів, лише тішить нас.
— У такому разі перекажи своєму дядькові, щоб він перестав брязкати мечем. Якщо він добуде його з піхов без дозволу Верховного короля…
— Моєю відповіддю буде сталь, — прокаркав дідок, вибалушуючи водянисті очі.
— І відплата буде така, якої ще не бачено з часів Світового Розламу, — голос праматері Вексен забринів таким гострим тоном, що волосся на Шпиччиному карку стало дибки.
Ярві вклонився так низько, що трохи-трохи не торкнувся носом підлоги.
— О найвища та найласкавіша! Хто бажав би накликати на себе такий гнів? Чи можна мені тепер підвестися?
— Є ще дещо, — почувся позаду м’який голос.
Швидкою ходою до них наблизилася молода жінка, худенька, з волоссям пшеничного кольору й холодною посмішкою.
— Здається, ти знайомий із сестрою Ісріун, чи не так? — мовила прамати Вексен.
Уперше Шпичка побачила, як Ярві забракло слів.
— Я… ти… ти вступила до Міністерства?
— Це добре місце для знедолених і позбавлених усього. Кому ж як не тобі це знати? — Ісріун дістала хустинку й лагідно торкнулася кутика міністрових губ, щоб витерти кров. У погляді її, однак, не було й натяку на лагідність. — Тепер ми знову одна родина.
— Ісріун склала іспити три місяці тому. Жодної хибної відповіді, — сказала прамати Вексен. — І вже стала неабиякою фахівчинею у царині ельфійських реліквій.
Ярві натужно ковтнув.
— Хто б міг подумати?
— Оберігати їх — священний обов’язок Міністерства, — мовила Ісріун. — Оберігати їх і захищати світ від другого Розламу, — її тонкі пальці спліталися один з одним і розпліталися. — Тобі відома крадійка й убивця на ім’я Скіфр?
Ярві здивовано закліпав, мовби не зрозумів запитання.
— Здається, я десь чув це ім’я…
— Її розшукує Міністерство, — вираз на обличчі Ісріун став жорстокішим. — Вона пробралася до ельфійських руїн Строкома й винесла звідти реліквії.
Зала охнула, і наляканий шепіт луною розійшовся по галереях. Люди стали креслити на грудях святі знаки, забурмотіли молитви, захитали нажахано головами.
— Що ж це за часи такі настали? — скрушно зітхнув отець Ярві. — Даю тобі слово: щойно я почую бодай щось про цю Скіфр, мої голуби негайно повідомлять тебе.
— Знати це — неабияка втіха для мене, — мовила Ісріун. — Адже той, хто матиме з нею справи, буде спалений живцем, — вона сплела пальці й стиснула їх так сильно, аж побіліли кісточки. — А ти ж знаєш, як мені б не хотілося побачити тебе на вогнищі.
— Отже, у цьому наші з тобою бажання збігаються, — відказав Ярві. — Чи можу я йти, о найвеличніший з людей?
Верховний король начебто кивнув, схиливши голову набік, хоча цілком можливо, просто закуняв.
— Як я розумію, це означає «так».
Ярві випростався, а за ним — Рульф та вся ватага. Шпичка важко підвелася останньою. Схоже, вона постійно опускалася на коліна, коли слід було стояти, і стояла, коли слід було падати навколішки.
— Ще не пізно кулак перетворити на долоню, отче Ярві, — прамати Вексен сумовито похитала головою. — Колись я покладала на тебе великі надії.
— На жаль, я часто прикро розчаровую інших. Це вам засвідчить сестра Ісріун, — голос Ярві ледь-ледь забринів залізом, коли міністр обернувся до виходу. — Але я щодня працюю над собою.
Надворі періщив дощ, і за його пеленою будівлі Скекенгауза й далі здавалися сірими примарами.
— Хто вона така, ця Ісріун? — запитала Шпичка, наздоганяючи Ярві.
— Колись вона була моєю кузиною, — на худому обличчі міністра заходили жовна. — Потім ми були заручені. А потім вона поклялася домогтися моєї смерті.
Шпичка здивовано здійняла брови.
— А ви, либонь, іще той коханець!
— Не всім же бути такими лагідними й тактовними, як ти, — він скоса зиркнув на неї. — Наступного разу подумай двічі, перш ніж кидатися на мій захист.
— Та мить, коли ти загаєшся, буде миттю, коли ти помреш, — пробурмотіла вона.