Джо Аберкромби – Пів світу (страница 10)
— Тої миті, коли ти не загаялася, ти мало не занапастила нас усіх.
Шпичка знала, що він має рацію, але все одно злостилася.
— До цього, може, б і не дійшло, якби ви сказали їм, що це острів’яни напали на нас, і ванстерці також. Через це нам не лишається вибору, окрім як…
— Вони то все чудово знають. Це прамати Вексен нацькувала острів’ян і ванстерців на нас.
— Звідки ви?..
— Вона сама сказала про це словами, яких не промовила, але які прогриміли гучніше за грім. Прамати збирається знищити нас, і я не можу більше її стримувати.
Шпичка потерла скроні. Міністри, схоже, ніколи не говорили навпрямець.
— Якщо вона наш ворог, то чому просто не наказала вбити нас там, коли ми стояли перед нею навколішках?
— Бо прамати Вексен не хоче вбивати своїх дітей. Вона хоче, щоб вони їй корилися. Спершу вона посилає проти нас острів’ян, потім ванстерців. Вона сподівається підштовхнути нас до необачних дій, і король Утіль піймався на її приманку. Праматері треба час, щоб зібрати сили, але це тому, що в неї їх так багато. Коли буде готова, вона вишле проти нас пів світу. Якщо ми збираємося чинити їй опір, нам потрібні союзники.
— Де ж нам їх знайти?
Отець Ярві всміхнувся.
— Серед наших ворогів — де ж іще?
КОЛЬЧУГА МЕРЦЯ
Усі хлопці зібралися на місці.
«Не хлопці, а
Вони зібралися востаннє з майстром Гуннаном, що навчав їх, випробовував їх і виковував із них воїнів, як Бранд колись виковував зброю із заліза в кузні Ґаден. Вони зібралися на піщаному березі, де раніше так часто тренувалися, однак цього разу їхні мечі не були дерев’яні.
Вони стояли в новому бойовому спорядженні, очі їм блищали, а дух забивало на саму лише думку, що невдовзі вони вирушать у свій перший морський похід. Залишать позаду Батька Мира й віддадуться всім своїм єством його кровожерній дружині, Матері Війні. Здобудуть славу, а з нею і місце за королівським столом та в піснях воїнів.
І, звісно, повернуться додому багатими.
Декотрі були вбрані так, що вже видавалися справдешніми героями. Цим новобранцям пощастило мати родини, які придбали їм гарні кольчуги, добрі мечі й новеньке лискуче спорядження. Бранд мав лише Рін, хоч і вважав, що йому пощастило з нею більше, ніж він заслуговував. Тож йому довелося позичити кольчугу в Ґаден, навзамін пообіцявши десятину того, з чим повернеться. Кольчугу зняли з мерця. Потьмяніла від ужитку, вона була нашвидкуруч припасована до Брандового розміру, але все одно провисала під пахвами. Проте сокира була добра, надійна й гостра, як бритва, а щит, на який він цілий рік складав гроші й на якому Рін намалювала драконячу голову, на вигляд нічим не поступався будь-якому іншому.
— А чому дракон? — запитав Раук, насмішкувато звівши брову.
Бранд лише розсміявся у відповідь.
— А чому б і ні?
Кпинів цього дурня було замало, щоб зіпсувати Брандові цей день. День, коли він мав вирушити у свій перший похід.
І це був не абиякий похід. Це був найбільший морський похід на пам’яті нині живих. Більший навіть, ніж той набіг, що його король Утрік учинив на Саґенмарк. Бранд зіп’явся навшпиньки, щоб укотре окинути поглядом довжелезну лаву воїнів, що простяглася вздовж берега. Залізо виблискувало на сонці, пасма диму від багать слалися по небу. П’ять тисяч війська, сказав Гуннан. Бранд поглянув на пальці долоні, намагаючись уявити, що кожен — це тисяча воїнів. У голові йому запаморочилося, немовби він глянув униз із високої кручі.
П’ять тисяч! О боги, який великий, мабуть, цей світ!
Серед них були ті, кого спорядили всім потрібним купці або крамарі, а були й обшарпані горяни, що трималися свого гурту. Гордовиті воїни зі срібними руків’ями мечів і брудні бідняки з крем’яними вістрями списів. Досвідчені ветерани, покарбовані шрамами, і новачки, які ще ніколи не проливали крові.
Таке видовище побачиш не часто, тож на схилах перед міськими мурами зібралася половина Торлбю. Матері й батьки, дружини й діти прийшли, щоби провести своїх синів і чоловіків та помолитися за їхнє повернення живими й багатими. Поза сумнівом, тут мала бути й Брандова родина. Себто одна Рін. Він стиснув кулаки й наставив обличчя вітрові.
Вона пишатиметься ним. Він поклявся, що зробить усе для цього.
Загальний настрій більше скидався на той, що панує на весільній учті, ніж на війні. Повітря було виповнене димом, захопленими вигуками, звуками пісень, жартами й суперечками. У юрбі сновигали молитвопряди, за плату промовляючи благословення. Не бракувало й торговців, які брехливо переконували, що всі великі бійці беруть на війну запасний пояс. Вочевидь не тільки воїни прагнули збагатитися на поході короля Утіля.
— За мідяк матимеш щастя в бою, — намовляла жебрачка, що продавала поцілунки на удачу, — а за другий — ще й на погоду. А за третій…
— Замовкни, — різко обірвав її майстер Гуннан. — Король говоритиме.
Розлігся брязкіт обладунків, коли всі розвернулися на захід, у той бік, де на березі здіймалися кургани давно померлих правителів. Пагорби низкою тяглися на північ, щораз меншаючи, доки не перетворювалися на загладжені вітром горбики.
На піщаній дюні перед воїнами стояв король Утіль, високий, випростаний. Довгі стебла трави посмикувалися під його ногами, а до грудей лагідно, немов хворе немовля, король притискав меча з простої сірої сталі. Йому не потрібні були оздоби: обличчя його прикрашали шрами від незчисленних битв. Не потрібні були й самоцвіти: очі його палали яскравим несамовитим блиском. То був чоловік, що не відав ні страху, ні жалю. То був король, за яким кожен воїн матиме за честь вирушити аж до порогу Останніх Дверей і далі.
Обік нього, тримаючи руки на округлому череві, стояла королева Лайтлін. На шиї в неї висів золотий ключ, а золоте волосся маяло на вітрі, наче стяг. Королева виявляла не більше страху чи жалю, ніж її чоловік. Подейкували, що то її золото купило половину цих людей і більшість кораблів, а вона була з тих, хто пильнує вкладені кошти.
Король повагом ступив два кроки. Почекав, поки всі, затамувавши віддих, замовкнуть. У напруженій тиші наростало збудження, аж доки Бранд не почув, як у його вухах бурхає кров.
— Кого я бачу перед собою? Чи не славних мужів Ґеттландії? — проревів король.
Брандові та його невеличкому гуртику новачків пощастило: вони були достатньо близько, щоб чути все на власні вуха. Тим, хто стояв далі, промову короля переказували капітани їхніх кораблів. Шарпані вітром слова, наче брижі на воді, розходилися луною вздовж довгого берега.
Юрмище воїнів вибухнуло несамовитим гуком, здійнявши догори, до Матері Сонця, блискучий ліс зброї. Усі — як єдине ціле. Кожен готовий померти за свого оплічника. Бранд мав лише одну сестру, але разом із ним тут, на піску, стояли п’ять тисяч братів. Від солодкої суміші шалу й любові на очі йому накотили сльози, а серце огорнула теплота. Тої миті йому здавалося, що заради цього почуття варто померти.
Король Утіль підняв руку, закликаючи до тиші.
— Моє серце радіє бачити тут стількох моїх братів! Досвідчених старих воїнів, що пройшли через багато випробувань на полі бою, і відважних юнаків, які лише нещодавно пройшли свою випробу на бойовищі. Усі ви зібралися тут задля правого діла перед очима богів, перед очима моїх пращурів, — він розпростер руки в напрямку давніх курганів. — Чи ж бачили вони коли-небудь таке могутнє військо?
— Ні! — крикнув хтось.
Пролунав сміх, а тоді долучилися й інші, несамовито вигукуючи: «Ні! Ні!» — доки король знову не здійняв руку, даючи знак замовкнути.
— Острів’яни послали на нас свої кораблі. Вони грабували нас, забирали в неволю наших дітей, проливали нашу кров на нашу ж добру землю.
Здійнявся гнівний гомін.
— Це вони обернулися спиною до Батька Мира, це вони відчинили двері Матері Війні й запросили її до нашого дому.
Гомін наростав, дужчав, перетворювався на тваринне гарчання, що врешті вихопилося і з Брандового горла.
— Але Верховний король каже, що ми, ґеттландці, не можемо гостинно вітати в себе Матір Ворон! Верховний король каже, що
Єдиним оглушливим ревом із п’яти тисяч горлянок вилетіло слово, і Бранд теж кричав хрипким голосом:
— Сталь!
— Саме так, — Утіль притулив меча ще ближче до себе, притиснувши просте руків’я, немовби обличчя коханої, до поораної зморшками щоки. — Сталь має бути відповіддю! Тож улаштуймо острів’янам кривавий день, браття. День, про який вони згадуватимуть із великим плачем!
Мовивши це, величною ходою він рушив до Матері Моря. Одразу за ним ішли його найближчі капітани й особиста варта — славетні воїни, чиї імена були в усіх на вустах. Бранд мріяв одного дня долучитися до них. Люди, імена яких поки ще були невідомі бардам, юрмилися вздовж стежки, щоб бодай мигцем побачити короля, торкнутися його плаща, опинитися на якусь мить перед поглядом його сірих очей. Залунали вигуки «Залізний король!» і «Утіль!». До них приєднувалися голоси, аж доки всі не скандували «Утіль! Утіль!», ударяючи в лад сталлю об сталь.