Джо Аберкромби – Пів світу (страница 11)

— Час вибирати майбутнє, хлопці, — сказав майстер Гуннан і струсонув полотняною торбою, у якій заторохтіли жеребки.

Юнаки збилися довкола нього, штовхаючись і сопучи, як кнури під час годівлі. Гуннан раз по раз занурював свої вузлуваті пальці до торби, діставав звідти жеребок і вкладав його в нетерпляче наставлену долоню. На дерев’яному кружальці був вирізьблений знак, що відповідав носовій фігурі котрогось із численних кораблів і давав знати кожному хлопцеві — чи то пак чоловікові, — якому капітанові він присягатиме, з якою командою пливтиме, веслуватиме, битиметься.

Ті, хто отримав свої ознаки, здіймали їх угору й радісно вигукували. Хтось уже заводив суперечки, кому дістався кращий корабель чи кращий капітан, а хтось сміявся й обіймався з іншими, виявивши, що ті з ласки Матері Війни стали його товаришами по веслу.

Бранд чекав, витягнувши руку. Серце його несамовито калатало. Його п’янив захват після промови короля, п’янила думка про те, що він ось-ось вирушить у похід, що він уже не хлопчик, що він уже не буде бідним і не буде самотнім. Він захмелів від думки, що чинитиме добро, стоятиме у світлі, а поруч із ним буде його родина бойових побратимів.

Бранд чекав, тимчасом як дедалі більше новобранців отримували жеребки. Хтось подобався йому більше, хтось менше, хтось був добрий боєць, хтось — не дуже. Він чекав, дерев’яних кружалець зоставалося в торбі дедалі менше, і Бранд навіть замислився, чи не лишили його насамкінець, бо йому мало дістатися найбажаніше місце — за веслом королівського корабля. Гуннан раз по раз пропускав його, і він що далі, то більше дозволяв собі мріяти. Хіба він не заробив це місце? Хіба важкою працею не заслужив його? Хіба не чинив так, як належить чинити ґеттландському воїнові?

Раук був передостанній. Коли Гуннан дістав йому з торби дерев’яне, а не срібне кружальце, юнак похнюпився, але витиснув із себе усмішку. Лишився тільки Бранд. Тільки він досі стояв, простягаючи руку з тремтливими пальцями. Усі довкола затихли.

А Гуннан усміхнувся. Бранд іще ніколи не бачив усмішки на обличчі старого й мимоволі всміхнувся у відповідь.

— А це для тебе, — промовив майстер-військовик, поволі-поволі витягуючи з торбини пошрамовану в боях руку. Він видобув її і показав…

Нічого.

Бранд не побачив ані блиску королівського срібла, ані простого дерев’яного кружальця. Лише порожній мішок, вивернуті нутрощі якого були покраяні нерівними стібками.

— Невже ти гадав, що я не дізнаюся? — запитав Гуннан.

Брандова рука опустилася. Погляди всіх тепер були прикуті до нього, і він відчув, як щоки його палають, наче від ляпасу.

— Дізнаєтеся що? — пробурмотів він, хоча пречудово знав відповідь.

— Що ти розбовкав тому каліці, що сталося в мене на бойовищі.

Запала мовчанка, протягом якої Брандові здалося, ніби його шлунок провалився аж у дупу.

— Шпичка — не вбивця, — витиснув він із себе.

— Едвал мертвий, і його вбила вона.

— Ви дали їй випробу, якої вона не могла пройти.

— Я визначаю, яку випробу дати учням, — відказав Гуннан. — Від вас залежить, пройдете ви її чи ні. Ти свою провалив.

— Я вчинив правильно.

Військовик здійняв брови. Не гнівно. Здивовано.

— Кажи собі це скільки завгодно, якщо тобі так легше. Але я теж маю чинити правильно. Правильно щодо тих, кого я вчу битися. На тренувальному бойовищі ви виходили один проти одного, але на полі бою ви всі маєте стояти разом, плече до плеча, а Шпичка завжди б’ється проти всіх. Не один загинув би через те, що вона любить побавитися з мечем. Воїнам Ґеттландії буде краще без неї. І без тебе.

— Мати Війна визначає, хто гідний битися, а хто — ні, — мовив Бранд.

Гуннан лише стенув плечима.

— Що ж, нехай тоді Мати Війна пришле по тебе корабель. Ти добре б’єшся, Бранде, але ти поганий воїн. Добрий воїн твердо стоїть поруч зі своїм оплічником. Добрий воїн тримає стрій.

Можливо, Брандові треба було прогарчати «Це нечесно», як то зробила Шпичка, коли Гуннан розбив її надії. Але Бранд ніколи не був швидкий на язик і не здобувся на відповідь і тої миті. Він не почував злості саме тоді, коли потребував її. Коли Гуннан відвернувся й пішов геть, він навіть не писнув. Навіть не стиснув кулаки, коли хлопці попрямували за своїм майстром-військовиком до моря. Хлопці, з якими він тренувався протягом останніх десяти років.

Деякі дивилися на нього зі зневагою, деякі — зі здивуванням. Один чи двоє, минаючи його, співчутливо поплескали Бранда по плечу. Але всі вони його минули. Минули й пішли до берега, об який розбивався прибій, і до своїх важко зароблених місць на кораблях, що гойдалися на хвилях. Там вони присягнуть на вірність і вирушать у похід, про який Бранд мріяв усе своє життя. Останнім ішов Раук, недбало поклавши долоню на руків’я новенького доброго меча. Обернувшись через плече, він глузливо посміхнувся до Бранда.

— До зустрічі після нашого повернення.

Бранд довго нерухомо стояв на місці. Стояв сам-один, у позиченій кольчузі, і слухав, як квилять мартини над широкою і порожньою піщаною смугою, стоптаною чобітьми тих, кого він вважав своїми братами. Стояв іще довго після того, як останній корабель відштовхнувся від берега й вирушив у море, забираючи з собою всі Брандові сподівання.

Зі сподіваннями таке часто буває.

ОТРУТА

Та-Хто-Виспівує-Вітер виспівала їм такий вітрисько на шляху зі Скекенгауза, що їх віднесло далеко від курсу.

Вони веслували як навіжені, тимчасом як Рульф ревів і лаявся на них, доки не захрип. Зрештою весла позачіплювалися одне за одне, а веслярі ледве дихали, хапаючи ротами повітря, як риби, змоклі до рубця від солоних бризок Матері Моря. Шпичка перелякалася страшенно, але робила хоробре обличчя. Інакшого вона не вміла робити, але тепер воно було ще й зелене, адже лодія кидалася, мов неприборкана лошиця, і невдовзі Шпичці стало так зле, як не було зроду-віку. Вона мала таке враження, ніби все, що вона з’їла за своє життя, вивергнулося назовні за борт, на весло, на її коліна, і половина того всього — через ніс.

У її голові теж вирувала чимала буря. Хвиля п’янкої вдячності за те, що їй дарували життя, швидко відринула, і Шпичка лишилася сам на сам із гіркою правдою: вона проміняла майбутнє гордої войовниці на долю міністрової рабині, сама себе закувавши в кайдани занадто поспішної клятви, тоді як отець Ярві не виявляв наміру повідомити свої плани щодо неї.

Ба гірше: вона відчувала, що в неї починаються місячні. Нутрощі, наче кинджалом, проймало болем, у грудях нило, і вона злостилася навіть більше, ніж зазвичай. Веслярі реготали, потішаючись над її блюванням, і Шпичка, либонь, убила б когось за це, якби лише змогла відірвати від весла пальці, які вчепилися в нього смертельною хваткою.

Тим-то на пристань у Ялетофті вона сходила на хитких ногах. Бруківка столиці Тровенландії після нічного шторму була рясно помережена калюжами, у яких весело мерехтіло ранкове сонце. Шпичка сунула крізь натовп, втягнувши голову в плечі аж по вуха, і кожен вереск вуличного торговця, кожен зойк мартина, кожен гуркіт коліс і стукіт бочівок гострими ножами впиналися в неї, а надміру сердечні поплескування по спині та єхидні смішки від тих, хто мав би бути їй за побратимів, ранили навіть ще глибше.

Шпичка знала, що вони думають. «Чого ж іще чекати від дівчини, яка зайняла чоловіче місце?» Вона бурмотіла прокльони й клялася жорстоко помститися, але не наважувалася підвести голови, щоб не блювонути знову.

Ото була б помста.

— Гляди, щоб тебе не знудило перед королем Фінном, — остеріг її Рульф, коли вони підійшли до високого палацу з напрочуд майстерно різьбленими й позолоченими могутніми балками. — Він відомий тим, що швидко впадає в гнів.

Але замість короля Фінна їх зустріла на сходах його міністерка, мати Кюре. Сходин було дванадцять, кожна витесана з мармуру іншого кольору. Міністерка була вродлива, висока й струнка, з приготованою усмішкою, яка, щоправда, не поширювалася на її очі. Вона здалася Шпичці схожою на її матір, і це вже від початку говорило проти неї. Шпичка мало кому довіряла, але серед цих небагатьох майже ні в кого не було приготованої усмішки й уже напевне ніхто з них не скидався на її матір.

— Вітаю, отче Ярві, — мовила вродлива міністерка короля Фінна. — Тобі завжди раді в Ялетофті, але, боюся, король не зможе прийняти тебе особисто.

— А я боюся, що це ти порадила не приймати мене, — відказав отець Ярві, ступаючи мокрим чоботом на найнижчу сходину. Мати Кюре не стала заперечувати його слів. — Чи можу я хоча б зустрітися з королівною Скарою? Коли ми востаннє бачилися, вона мала років десять, не більше. Ми тоді ще були родичами, поки я не склав іспиту на міністра…

— Але ти його склав, — мовила мати Кюре, — і відкинув свою родину, як і я. Тепер за родину нам стало Міністерство. Але в будь-якому разі королівна у від’їзді.

— Боюся, це ти порадила їй від’їхати, коли дістала звістку про моє прибуття.

Міністерка не заперечила й цього.

— Прамати Вексен послала до мене орла, і мені відомо, чому ви тут. Певною мірою я вам співчуваю.

— Твоє співчуття приємне, мати Кюре, але значно приємнішою була б допомога короля Фінна. Можливо, вона навіть запобігла б тим негараздам, що насувають на нас.

Міністерка скривилася як той, хто не має жодного бажання допомагати. Як кривилася Шпиччина мати, коли донька розповідала їй про свої мрії стати великою войовницею.