Джо Аберкромби – Пів світу (страница 12)
— Тобі добре відомо, що мій володар любить тебе і свою племінницю королеву Лайтлін, — сказала вона. — Тобі добре відомо, що він пішов би з вами разом проти половини світу. Але також тобі добре відомо, що він не може піти проти бажання Верховного короля, — із вуст цієї жінки ринула ціла ріка слів, але такі вже були міністри. Отець Ярві теж не належав до тих, хто висловлюється навпрямець. — Тому король послав мене, засмучену до краю, повідомити, що змушений відмовити тобі в зустрічі, але шанобливо пропонує вам їжу, тепло й прихисток під його дахом.
Окрім їжі, ця пропозиція, як на Шпичку, звучала цілком непогано.
Палати короля Фінна звали Лісом через те, що вони містили гущавину величезних стовпів, на яких були гарно вирізьблені й намальовані сцени з історії Тровенландії. Ці стовпи начебто були сплавлені річкою Дивною аж із самого Калиєва. Значно менш гарними видавалися незліченні вартові, що пильно стежили, як повз них суне обшарпана команда
— У Скекенгаузі нас прийняли… не надто тепло, — Ярві нахилився ближче до матері Кюре, і Шпичка почула, як він прошепотів: — Гадаю, мені може загрожувати небезпека.
— Тут тобі нічого не загрожує, отче Ярві, запевняю тебе, — мати Кюре вказала на двох воїнів украй непевного вигляду, що вартували обабіч дверей до загальної зали, у якій стояв затхлий запах диму.
— Ось ваша вода, — вона вказала на бочку так, наче то був невідь-який дарунок. — Раби принесуть вам їжу та ель. Кімнату, де ти й твоя команда можете провести ніч, уже готують. Я певна, що ви забажаєте відплисти з першими променями Матері Сонця, щоб спіймати хвилю та якнайшвидше дістатися з вашими вістями до короля Утіля.
Ярві розчаровано потер зап’ястком скарлюченої руки світле волосся.
— Схоже, ти все передбачила.
— Добра міністерка завжди до всього готова.
Мати Кюре вийшла й зачинила за собою двері. Бракувало тільки повороту ключа в замку, щоб вони остаточно відчули себе в’язнями.
— Як ти й гадав, прийняли нас тепло, нічого й казати, — пробурчав Рульф.
— Фінн та його міністерка передбачувані, як Батько Місяць. Вони поводяться обережно. Урешті-решт, вони живуть у тіні влади Верховного короля.
— Довга то тінь, — зауважив Рульф.
— І що далі, то довшає. Щось ти наче позеленіла, Шпичко Бату.
— Мені зле від думки, що в нас не знайшлося союзників у Тровенландії, — відказала вона.
Отець Ярві ледь-ледь усміхнувся.
— Це ми ще побачимо.
Шпичка різко розплющила очі в темряві, виповненій хропінням і свистом.
Скупана в холодному поті, вона скинула з себе накривало, відчула липку вологу між ніг і просичала лайку.
Поруч із нею Рульф розкотисто хропнув і перевернувся на другий бік. Шпичка чула, як решта її супутників сопе, ворочається й бурмоче щось уві сні. Усі спали один біля одного на брудних матрацах, збившись докупи, наче свіжовиловлені оселедці на прилавку торговця.
Шпичці ніхто не забезпечив жодних особливих умов, та вона нічого й не просила. Нічого й не потребувала. Хіба що якоїсь чистої шматини, щоб запхнути у спіднє.
Вона рушила навпомацки коридором. Волосся сплуталося після сну, а шлунок скрутився в болісний вузол. Пряжка розстібнутого пояса била по стегну. Вона запхала руку в штани, щоб помацати, чи сильно кривавить. Щоб спинити потік насмішок, їй бракувало хіба величезної плями в промежині. Шпичка кляла Того-Хто-Пророщує-Сім’я за те, що наслав на неї це лихо, кляла дурних жінок — а найперше свою дурну матір, — які гадали, ніби це щось таке, що варто святкувати, кляла…
У сутіні загальної зали був чоловік.
Одягнений у чорне, він стояв біля бочки з питною водою. В одній руці чоловік тримав накривку. У другій — невеличку пляшечку. Немовби щойно вилив щось із неї у бочку. Залу освітлювала тільки одна топка свічка, а незнайомець сильно косив оком, але Шпичці щось підказувало, що він дивиться просто на неї.
Обоє стояли нерухомо: він — тримаючи пляшечку над бочкою, вона — запхавши руку в штани, — доки чоловік не запитав:
— Хто ти?
— Хто я? Хто ти?
«Завжди треба знати, де лежить найближча зброя», — часто казав їй батько. Її очі метнулися до столу, на якому лишилися розкидані недоїдки від їхньої вечері. У дерев’яну стільницю був застромлений столовий ніж. Коротке лезо тьмяно блищало. Навряд чи то був клинок, гідний героя, але коли тебе заскочать уночі з розстібнутими штанами, перебирати не доводиться.
Шпичка поволі дістала руку зі штанів, поволі посунулася в напрямку до стола й ножа. Чоловік поволі прибрав пляшечку, не зводячи зі Шпички очей — чи то, може, з якогось місця поруч із нею.
— Тебе тут не мало бути, — сказав він.
—
— Що ти збираєшся робити з цим ножем?
Шпичка висмикнула ніж зі стільниці й виставила перед себе. Рука її дещо тремтіла, а голос прозвучав трохи пискляво:
— Це отрута?
Чоловік кинув накривку й підступив до Шпички.
— Не роби дурниць, дівчинко.
Тепер, коли незнайомець обернувся, вона побачила, що на поясі в нього висить меч, а права рука тягнеться до руків’я.
Можливо, тої миті Шпичка піддалася паніці. А можливо, міркувала ясніше, ніж будь-коли. Перш ніж усвідомила, що робить, вона кинулася на чоловіка, одною рукою схопила його за зап’ясток, а другою встромила ножа в груди.
Зробити це виявилося неважко. Куди легше, ніж може видатися.
Незнайомець не встиг видобути меча навіть до половини. Він зі свистом втягнув повітря, схопив Шпичку рукою за плече. Очі його скосилися ще більше.
— Ти… — прохрипів він і повалився навзнак, потягнувши дівчину за собою.
Шпичка скинула з плеча його безживну руку й важко звелася на ноги. Чорний одяг убитого зробився ще чорнішим, коли просякнув кров’ю. Із грудей стирчав столовий ніж, вбитий у серце аж по колодку.
Дівчина міцно заплющила очі, але коли розплющила їх, убитий чоловік нікуди не щез.
То був не сон.
— О боги, — прошепотіла Шпичка.
— Вони рідко приходять на допомогу, — у дверях, суплячись, стояв отець Ярві. — Що тут сталося?
— У нього була отрута, — пробурмотіла Шпичка, кволим рухом вказуючи на пляшечку, що валялася на підлозі. — Тобто… мені здалося, що він…
Міністр присів навпочіпки біля мерця.
— Ти взяла собі за звичку вбивати людей, Шпичко Бату.
— Кепська звичка, — ледь-ледь чутним голосом відказала вона.
— Залежить від того, кого вбивати, — Ярві поволі підвівся, роззирнувся довкола й підійшов до Шпички, придивляючись до її обличчя. — Він тебе вдарив?
— Та ні…
— Ударив, — він зацідив їй у щелепу так, що Шпичка впала на стіл. Перш ніж вона отямилася, міністр уже широко розчахнув двері й заволав: — Убивство в палатах короля Фінна! До зброї! До зброї!
Першим нагодився Рульф, який здивовано витріщився на труп, а тоді тихо сказав:
— Це мало б спрацювати.
Потім надбігли вартові, які теж витріщилися на труп і схопилися за зброю.
Після них з’явилася команда
Аж урешті прийшов сам король Фінн.
Відтоді як вона вбила Едвала, Шпичка стала обертатися у високих колах. Вона побачила п’ятьох міністрів і трьох королів, зокрема й Верховного, але враження на неї справив тільки той, хто вбив її батька. Нехай Фінн і славився своєю гнівливою вдачею, але перше, що впало Шпичці в очі й неабияк здивувало її, — це безформна постать володаря Тровенландії. Його підборіддя зливалося з шиєю, шия — з плечима, а плечі — з черевом. Рідкі жмутики сивого волосся були розкошлані після сну в королівському ліжку.
— Ти так і не второпала, коли ставати навколішки, еге ж? — просичав Рульф, опускаючись разом з усіма присутніми й тягнучи Шпичку за собою. — І, заради богів, застібни свій клятий пояс!
— Що тут сталося? — загорлав король, запльовуючи слиною переляканих вартових.
Шпичка втупила очі в підлогу, пораючись із пряжкою. Каменування тепер видавалося неминучим. Щонайменше для неї. Можливо, і для решти команди. Вона бачила вирази на їхніх обличчях. «Ось що трапляється, коли дати дівчині клинок. Навіть якщо це маленький столовий ножик».
Мати Кюре, бездоганна навіть у нічній сорочці, узяла пляшечку двома пальцями, понюхала і зморщила ніс.
— Фу! Це отрута, мій королю.
— Святі боги! — Ярві поклав руку Шпичці на плече. Ту саму, якою щойно добряче врізав їй. — Якби ця дівчина швидко не похопилася, я та моя команда пройшли б крізь Останні Двері ще до світанку.