Джо Аберкромби – Пів світу (страница 14)

— Ага.

Її ледь скривлені губи вигнулися в повноцінній презирливій посмішці.

— Хіба ж то не ти торочив весь час, що повернешся багатієм із першого ж свого походу?

Це було боляче.

— Я не поплив.

— Не думала, що ти боягуз.

А це — ще болючіше. Вона завжди добре знала, як дошкульніше його вжалити.

— Мене не взяли, — буркнув він.

Шпичка вибухнула реготом, хизуючись, певна річ, перед королевою. Вона ніколи не втомлювалася повторювати, як захоплюється цією жінкою.

— Отакої! Я тут не знаю, куди подітися від заздрості, чекаю на героя, що дметься з гордощів, а натомість бачу перед собою якогось п’яного жебрака!

Хвиля холодного гніву, що наринула на Бранда, витверезила його краще, ніж крижана вода. У своєму житті йому довелося чимало жебрати, це правда. Але саме правда завжди болить найдужче.

Шпичка й далі хихотіла, задоволена власною дотепністю.

— Ти завжди був телепень. Моє місце в мене вкрав Гуннан, а як же ти позбувся свого?

Бранд хотів би розповісти їй, як позбувся свого місця. Хотів би викрикнути їй в обличчя, але замість слів із його горла вихопилося тільки звірине гарчання. Він гарчав дедалі гучніше й гучніше, доки груди його не задвигтіли, а все приміщення не почало дрижати від гулу. Він вищирив зуби і зціпив їх так сильно, що, здавалось, вони ось-ось розкришаться. Шпичка похмуро дивилася на нього з-понад щита, мовби на божевільного. Може, він і справді збожеволів.

— Почали! — крикнув Рульф.

Бранд кинувся на неї, відбив її меча й ударив своїм із такою силою, що від її щита полетіли скалки. Шпичка швидко вивернулася — вона завжди була швидка й цим смертельно небезпечна. Відскочила, щоб мати місце для замаху, але цього разу Бранд уже не вагався.

Майже не відчувши удару, який припав йому в плече, він заревів і посунув наосліп, змушуючи противницю задкувати. Щити заскреготіли один об одного, і він мало не підняв її над підлогою, коли, перечепившись через линву, вона врізалася спиною в стіну. Дівчина спробувала вивільнити меча, але Бранд притиснув його, а лівою рукою схопив її щит і потягнув донизу. Для зброї було занадто близько, тож він відкинув тренувальний клинок і став гамселити Шпичку кулаком, вкладаючи в удари всю свою лють, все розчарування, мовби вона була Гуннаном, Ярві чи всіма тими начебто друзями, які стільки виграли від того, що промовчали, які вкрали його місце, його майбутнє.

Бранд ударив Шпичку в бік і почув, як вона застогнала. Ударив знову, і вона зігнулась удвоє, вирячивши очі. Він ударив ще раз, і дівчина важко впала додолу, кашляючи й ригаючи під його ногами. Бранд, мабуть, узявся би кóпати її ногами, якби Рульф не затиснув йому шию грубезним ліктем і не відтягнув його.

— Цього досить, гадаю.

— Ага, — пробурмотів Бранд, безвільно опускаючи руки. — Аж задосить.

Він струсив щит із руки, зненацька вражений тим, що вчинив, і аж ніяк цим не пишаючись. Він добре знав, як воно — бути побитим. Можливо, він успадкував від батька не тільки пияцтво. Цієї миті Бранд не почувався, як той, хто стоїть у світлі. Аж ніяк.

Шпичка лежала під стіною, кашляючи й відхаркуючись. Королева Лайтлін важко зітхнула й обернулася на своєму стільці.

— Я все гадала, коли ти нарешті з’явишся.

Лише тепер Бранд помітив ще одного глядача, що стояв у темному кутку, загорнувшись у плащ із клаптиків усіх відтінків сірого.

— Я завжди з’являюся тоді, коли мене найбільше потребують і найменше очікують, — пролунав із-під каптура жіночий голос із чужинським акцентом. — Або коли зголоднію.

— Ти бачила бій? — запитав Ярві.

— Атож, мала це сумнівне задоволення.

— І що скажеш?

— Вона жалюгідна. Сама лише пиха і злість. Занадто самовпевнена, але водночас має замало впевненості в собі. Вона не знає себе.

Жінка відкинула каптур. Немолода, чорношкіра, з обличчям таким вихудлим, наче саме втілення голоду, і йоржиком сивого волосся на голові. Незнайомка запхала довгий палець у ніздрю, уважно оглянула видлубане, а тоді щиглем відкинула вбік.

— Дівчисько — дурне як пень. Ба навіть дурніше. Більшості пнів вистачає гідності стояти собі спокійно і гнити помалу, нікого не ображаючи.

— Агов! Я тут, — спромоглася просичати Шпичка, рачкуючи.

— Саме там, де тебе поклав п’яний хлопчина, — жінка блимнула до Бранда усмішкою, яка видалася йому аж надто зубатою. — А ось він мені до вподоби: привабливий і відчайдушний. Моє улюблене поєднання.

— З нею можна щось зробити? — запитав Ярві.

— Завжди можна щось зробити, якщо докласти достатньо зусиль.

Незнайомка нарешті відклеїлася від стіни. Хода її була вкрай дивна — жінка вигиналася, смикалася й виступала так, наче танцювала під музику, яку чути було тільки їй.

— Скільки моїх зусиль, які я витрачу на цю нікчему, ти готовий оплатити? Ось у чому питання. Крім того, ти мені вже винен.

З-під плаща, наче змія, висунулася довга рука.

У руці була скринька завбільшки десь із дитячу голівку — темна, квадратова, без жодного ґанджу, із золотими літерами, викарбуваними на вічку. Бранд мимоволі прикипів очима до неї. Він ледве стримався, щоб не підійти ближче й не придивитися. Шпичка теж витріщалася на скриньку. І Рульф. І королевині невільники. Усі видавалися завороженими й наляканими водночас, мовби споглядали якусь жахливу рану. Звісно, жоден із них не вмів читати, але не конче бути міністром, щоб здогадатися: літери на скриньці були ельфійські. Літери, написані до Божого Розламу.

Отець Ярві нервово ковтнув слину й пальцем каліченої руки обережно підняв вічко. Те, що було всередині, випромінювало бліде світло. Воно вихопило з темряви запалі щоки міністра і його роззявлений рот, відбилося у великих від зачудовання очах королеви Лайтлін, хоча ще хвилю тому Бранд гадав, що цю жінку ніщо не може здивувати.

— Святі боги! — прошепотіла вона. — Ти таки добула його.

Незнайомка вклонилася з робленою поштивістю, полою плаща замітаючи з підлоги солом’яну потерть.

— Я завжди дістаю те, що обіцяла, о найзолотіша з королев.

— То він досі працює?

— Увімкнути його?

— Ні, — відказав отець Ярві. — Увімкнеш його перед Імператрицею Півдня, не раніше.

— Лишається ще питання щодо…

Не відриваючи очей від скриньки, королева Лайтлін простягнула їй складений аркуш паперу.

— Усі твої борги списано.

— Саме це питання я й мала на думці, — чорношкіра жінка взяла папірець двома пальцями й, насупивши чоло, глянула на нього. — Мене часом називають відьмою, але ось де справжні чари — ув’язнити таку силу-силенну золота в цьому клаптику паперу.

— Ми живемо в часи змін, — пробурмотів отець Ярві й затріснув вічко скриньки. Світло згасло. Лише тоді Бранд усвідомив, що весь цей час тамував віддих, і поволі випустив повітря з легень. — Збирай команду, Рульфе. Ти знаєш, які люди нам потрібні.

— Міцні й затяті, гадаю, — сказав старий воїн.

— Веслярі й бійці. Вигнанці й відчайдухи. Чоловіки, які не мліють, коли думають про кров або бачать її. Подорож буде довга, і ставки — щонайвищі. Мені потрібні ті, кому нічого втрачати.

— Така команда саме для мене! — чорношкіра ляснула себе по стегну. — Записуй мене першою!

Вона ковзнула поміж стільцями і своєю танцівливою ходою наблизилася до Бранда. На якусь мить поли її клаптикового плаща розгорнулися, і під ними зблиснула сталь.

— Пригостити тебе кухликом елю, молодий чоловіче?

— Гадаю, хлопцеві вже досить, — сірі очі королеви Лайтлін дивилися просто на нього, очі її чотирьох рабів — так само. Бранд нервово ковтнув; у роті, в якому ще стояв присмак блювотиння, зненацька пересохло. — Хоча мій перший чоловік і дав мені двох синів, за що я завжди буду вдячна, але пив він забагато. Погану людину пияцтво псує до останку, а хорошу — руйнує.

— Я… вирішив кинути, моя королево, — промимрив Бранд.

Він знав, що не повернеться до колишнього життя. Ні до елю, ні до жебрацтва, ні до роботи вантажником у порту.

Чорношкіра розчаровано пхикнула й попрямувала до дверей.

— Теперішній молоді бракує амбіцій.

Лайтлін пустила повз вуха її слова.

— Те, як ти б’єшся, нагадало мені давнього приятеля.

— Дякую…

— Не дякуй. Зрештою мені довелося його вбити.