Джо Аберкромби – Пів світу (страница 15)

І королева Ґеттландії величною ходою покинула склад. Раби подалися за нею.

— Мені треба йти шукати команду, — Рульф узяв Бранда попід руку. — А за тобою, певно, вже сумує канава…

— Обійдеться без мене.

Рульф був дужий, але Бранд не ворухнувся з місця. Він пригадав те почуття, коли б’єшся й перемагаєш, і тепер більше, ніж будь-коли, був упевнений у тому, як має вчинити.

— Тобі пощастило, старий, — сказав він. — Можеш шукати на одного менше.

Рульф чмихнув.

— Це не дводенна прогулянка, хлопче, і навіть не набіг на Острови. Ми попливемо вгору річкою Дивною до Горішнього волока, а далі — наниз Денною. Завітаємо до Князя калиївського і спробуємо домогтися зустрічі з Імператрицею Півдня в Першограді. Навіть якби не йшлося про пошуки союзників проти наймогутнішої людини у світі, у цій подорожі на нас чигатиме безліч усіляких небезпек. Ми будемо в дорозі багато місяців. І не знати, чи взагалі повернемося.

Бранд важко ковтнув. Небезпеки, звісно, великі, але й можливості — теж. Багато хто здобув собі славу на річці Дивній. Багато хто здобув собі багатство в землях за нею.

— Вам потрібні веслярі? — запитав він. — Я можу веслувати. Вам потрібно тягати вантажі? Я можу тягати вантажі. Вам потрібні бійці? — Бранд кивнув у бік Шпички, яка вже звелася й, кривлячись, масувала побиті ребра. — Я можу битися. Вам потрібні люди, яким нічого втрачати? Одного такого ви вже знайшли.

Рульф розтулив рота, але отець Ярві його випередив:

— Дорога буде важка, але наша мета — уторувати шлях Батькові Миру. Ми вирушаємо в цю подорож, щоб знайти союзників, — отець Ярві злегка кивнув Брандові. — Нам може стати в пригоді той, хто іноді замислюється над тим, що треба чинити добро. Дай йому ознаку, Рульфе.

Старий воїн почухав сиву бороду.

— У тебе буде найгірше місце, хлопче. Найважча робота за найменшу винагороду. Заднє весло, — кивком голови він вказав на Шпичку. — Навпроти он тої штучки.

Дівчина скинула на Бранда довгим похмурим поглядом і сплюнула, але той лише усміхнувся ширше. Він знову бачив перед собою майбутнє, і йому подобалося те, що він бачив. Особливо якщо порівнювати з роботою вантажником у порту.

— Чекаю не дочекаюсь.

Він схопив із Рульфової долоні дерев’яне кружальце з вирізьбленою на ньому міністерською голубкою і міцно-міцно — аж до болю — стиснув його в кулаці.

Схоже, урешті-решт він таки матиме свою команду, яку йому знайшла Мати Війна. А може, Батько Мир.

2. ДИВНА І ДЕННА

ПЕРШИЙ УРОК

«Південний вітер» гойдався на хвилях, хизуючись новим вітрилом і новими веслами. Свіжопофарбований і споряджений до подорожі, він був стрункий і зграбний, наче хорт. Ніс і корму оздоблювали блискучо-білі міністерські голубки. Це була, поза всяким сумнівом, прегарна лодія. Лодія, на якій звершують славетні діяння і про яку складають пісні.

На жаль, її команда була іншого ґатунку.

— У них… — Шпиччина мати завжди вміла знайти слова, щоб описати будь-що з хорошого боку, але тут навіть вона затнулася, — такий строкатий вигляд.

— Я сказала б радше «грізний», — буркнула Шпичка.

Вона також цілком могла спинитися на словах «бридкий», «порубцьований» чи «шибайголовий». Усі три видавалися відповідними характеристиками для того пропащого наброду, що вештався по «Південному вітру» й по пристані перед ним. Під пильним оком отця Ярві вони переносили мішки й бочки, тягли канати, штовхалися, галасували, сміялися й погрожували.

Це були бійці, авжеж, але радше розбійники, ніж воїни. Чоловіки зі шрамами й без докорів сумління. Чоловіки з бородами, поділеними надвоє, заплетеними в кіски або ж голеними якимись чудернацькими клаптями. Чоловіки з волоссям, яке було пофарбоване і стояло сторчма. Чоловіки, одяг яких був геть подертий, але на м’язистих руках, грубих шиях і вузлуватих пальцях блищали золоті й срібні кільцегроші, повідомляючи всьому світові, яку високу ціну складають собі їхні власники.

«Цікаво, — подумала Шпичка, — скільки людей сукупно порішила вся ця шатія-братія? Либонь, ціла гора трупів нагромадилася б». Утім, вона була не з тих, кого легко залякати. Тим паче коли не було вибору. Вона поставила додолу свою подорожню скриню, у якій було все її добро, зокрема й батьків меч, дбайливо загорнутий у проолієну тканину. Відтак прибрала щонайхоробрішого виразу, підійшла до найбільшого чоловіка серед усіх присутніх і торкнула його за руку.

— Я — Шпичка Бату.

— А я — Досдувой.

Вона мимоволі витріщилася на його голову — одну з найбільших голів, яку будь-коли бачила. Дрібні риси широченного одутлого обличчя скупчилися всі посередині, а їхній власник здіймався над Шпичкою так високо, що їй спершу здалося, ніби він стоїть на ящику.

— Яке нещастя принесло тебе сюди, дівчино? — запитав він голосом, у якому ледь чутно бриніли трагічні нотки.

— Я пливу з вами, — кинула вона у відповідь, хоч і шкодувала, що це правда.

Здоровань насупився; його очиці, ніс і рот збіглися ще тісніше на обличчі.

— Річкою Дивною? До Калиєва і далі?

Шпичка своїм звичаєм виклично випнула до нього підборіддя.

— Атож. Якщо тільки лодія не затоне з такою тушею на борту.

— Мабуть, доведеться врівноважити її дрібнотою, — сказав невеличкий міцний чоловічок, цілковита протилежність здоровенного й м’якотілого Досдувоя. Чоловічок мав шпичасту кучму рудого волосся і яскраво-блакитні божевільні до краю очі, що волого блищали в темних запалих очницях. — Мене звати Одда, і слава моя лине по всьому Потрощеному морю.

— Чим же ти так прославився?

— Усім потрошку, — він блимнув вовчою посмішкою, і Шпичка побачила, що його жовті зуби мають випиляні спереду жолобки — ознаку вбивці. — Я радий, що ми попливемо разом.

— Навзаєм, — витиснула Шпичка, мимохіть позадкувала й мало не перечепилася через когось.

Чоловік звів голову саме тоді, коли вона обернулась, і Шпичка, забувши про своє хоробре обличчя, сахнулася тепер уже в інший бік. У кутку його ока, понівеченого так, що видно було рожевий внутрішній бік нижньої повіки, починався величезний шрам, який перетинав навскоси щоку, зарослу щетиною, і обидві губи. Ба гірше: поглянувши на його волосся — довге й заплетене в кіски, що спадали назад, — вона усвідомила, що пливтиме разом із ванстерцем.

Шпичка витріщалася на нього з погано прихованим жахом, а він у відповідь глянув на неї з порожнім виразом каліченого обличчя, страшнішим за найлютіший вищир, і м’яко сказав:

— Я — Фрор.

Ти або вдаєш хоробру, або тебе вважатимуть слабкою, і для Шпички питання такого вибору взагалі не стояло Тож вона надулася й гарикнула:

— Звідки в тебе цей шрам?

— А в тебе звідки цей шрам?

— Який шрам? — насупилася Шпичка.

— То це такою мармизою тебе боги наділили? — і, ледь усміхаючись, ванстерець знову взявся змотувати линву.

— Нехай Батько мир боронить нас, — писнула Шпиччина мати, обережно минаючи ванстерця. — «Грізні» — це слово, яке їм пасує.

— Невдовзі вони мене боятимуться, — пообіцяла Шпичка, і вже не вперше пошкодувала, що впевнено сказати якусь річ недостатньо, щоб вона справдилася.

— Хіба це добре? — мати дивилася на чоловіка з голеною головою і витатуйованими на обличчі рунами, що позначали скоєні злочини. Чоловік раз по раз вибухав різким реготом разом зі співрозмовником, кістлявим типом, що мав руки, вкриті виразками, довкола яких лущилася шкіра. — Хіба це добре, коли тебе боятимуться такі чоловіки?

— Краще завдавати страху, ніж боятися самій.

Це були батькові слова, але мати, як завжди, мала на них готову відповідь.

— Невже у житті нема іншого вибору?

— У житті воїна — нема.

Коли вони з матір’ю обмінювалися більш ніж десятьма словами, невідь-чому все щоразу закінчувалося тим, що Шпичці доводилося захищати програшну позицію. Вона знала, яке буде наступне запитання. «Навіщо тоді так затято битися за право бути воїном, якщо все, що ти здобудеш, — це чужий страх?» Але мати стулила рот, бліда й налякана, і до гніву, що закипав усередині Шпички, долучилося почуття провини. Як завжди.

— Чого ти взагалі тут стовбичиш? Іди собі додому, — гиркнула дівчина.

— Я хочу провести в дорогу мою єдину дитину. Невже ти не можеш мені дозволити хоча б це? Отець Ярві сказав, що ви повернетеся аж за рік. Якщо взагалі повернетеся… — материн голос затремтів, і це розлютило ще дужче.

— Не майте страху, моя голубко!

Шпичка аж підстрибнула, коли хтось несподівано обхопив рукою її за плечі. Та сама дивна жінка, що кілька днів тому спостерігала за їхнім із Брандом поєдинком, всунула свою коротко стрижену сиву голову між дівчиною та її матір’ю.

— Бо ж велемудрий отець Ярві віддав освіту вашої донечки у мої вправні руки.

Шпичка помилково гадала, що її настрій гіршим уже не стане, але боги відшукали спосіб зіпсувати його ще більше.

— Яку ще освіту?

Жінка обійняла їх міцніше, від неї тхнуло паморочливою сумішшю поту, ладану, ароматичних трав і сечі.

— А таку: я тебе вчитиму, а ти всотуватимеш у себе знання.

— А хто… — Шпиччина мати скинула на обшарпанку занепокоєним поглядом, — хто ви така?