Джо Аберкромби – Пів світу (страница 17)

Скіфр відкинула стрижену голову назад і розреготалася.

— Ти маєш на увазі те сміховинне тупцяння, яке я бачила? Отець Ярві платить мені за те, щоб я зробила тебе смертельно небезпечною.

Із приголомшливою швидкістю жінка дала Шпичці ляпаса, такого сильного, що та аж упала на бочку.

— Що це було? — запитала вона, потираючи щоку, яка горіла вогнем.

— Твій перший урок. Завжди будь напоготові. Якщо я можу тебе вдарити, отже ти заслуговуєш на те, щоб я тебе вдарила.

— Гадаю, те саме стосується і тебе.

Скіфр розпливлася в широченній усмішці.

— Звісно.

Шпичка кинулася на неї, але вдарила тільки повітря. Вона спіткнулася, її руку раптом викрутило за спину, і ослизлі дошки причалу врізалися їй в обличчя. Її бойовий вигук перетворився на збентежене хрипіння, а потім, коли їй жорстоко викрутили мізинець, — у протяглий зойк болю.

— Ти досі гадаєш, що мені нíчого тебе навчити?

— Ні! Ні! — заскавуліла Шпичка, безпорадно звиваючись від пекучого болю, що проймав кожен суглоб її руки. — Я хочу вчитися!

— Як звучить твій перший урок?

— Якщо мене можна вдарити, отже я заслуговую на те, щоб мене вдарили!

Скіфр відпустила її палець.

— Біль — найкращий учитель, невдовзі ти це збагнеш.

Шпичка важко зіп’ялася на коліна, теліпаючи зболеною рукою, і побачила свого давнього приятеля Бранда, що стояв над нею з клунком за плечима і шкірився.

— Смішно? — вишкірилась у відповідь Скіфр.

— Трохи, — зізнався Бранд.

Жінка ляснула і його по щоці. Він позадкував, наштовхнувся на стовп, упустив клунок собі на ногу та так і лишився стояти, спантеличено кліпаючи.

— Ти й мене збираєшся вчити битися?

— Ні, але не бачу причини, чому б тобі теж не бути завжди напоготові.

— Шпичко? — мати простягнула їй руку, щоб допомогти підвестися. — Що сталося?

Шпичка демонстративно не прийняла допомоги.

— Мабуть, ти знала б, що сталося, якби замість зваблювати стерничого проводжала в дорогу свою доньку.

— О боги, Гільдо, ти нічого не пробачаєш!

— Батько назвав мене Шпичкою, чорт забирай!

— О, твій батько, авжеж. Йому ти багато чого пробачила б…

— Може, тому, що він мертвий?

У материних очах уже стояли сльози. Як завжди.

— Іноді мені здається, що ти була б щасливіша, якби я приєдналася до нього.

— Іноді мені теж так здається!

Шпичка завдала собі на плече скриню з речами, аж забрязкотів усередині батьків меч, і посунула до корабля, гучно тупочучи ногами по причалу.

— Мені подобається цей її гарячий і суперечливий норов, — почула вона за спиною слова Скіфр. — Невдовзі ми спрямуємо його в правильне річище.

Один за одним члени команди піднялися на борт і поставили свої подорожні скрині на визначені місця. Із крайнім невдоволенням Шпичка поглянула на Бранда, що всівся поруч із нею за друге заднє весло. Через те, що борти судна сходилися до корми, їм довелося сидіти мало не одне на одному.

— Тільки не лізь мені під лікоть, — буркнула вона; настрій був мерзенний — далі нікуди.

Бранд утомлено похитав головою.

— Може, мені відразу кинутися в море, га?

— А ти міг би? Це було би пречудово.

— О боги, — пробурмотів Рульф зі свого місця біля стернового весла. — Я що, всю дорогу маю слухати, як ви гризетеся, наче два коти в березні?

— Найімовірніше, так, — сказав отець Ярві й, примружившись, глянув угору. Небо було запнуте товстою завісою хмаровиння, крізь яку невиразною плямою ледве пробивалася Мати Сонце. — Несприятлива погода, щоб прокладати курс.

— Не пощастило на погоду, — пожалівся Досдувой зі свого місця десь посередині лодії. — Ой як не пощастило.

Рульф надув зарослі сивуватою бородою щоки й зітхнув.

— У такі дні я шкодую, що Сумаель не з нами.

— І не тільки в такі, — важко зітхнув отець Ярві.

— Хто такий Сумаель? — пробурмотів Бранд.

Шпичка стенула плечима.

— Звідки мені знати? Хіба мені хтось щось розповідає?

Королева Лайтлін, тримаючи руку на округлому череві, дивилася, як вони відчалюють. Вона стримано кивнула отцеві Ярві, обернулася й рушила до міста; метушлива зграя рабів і слуг поквапилася за нею. Команда «Південного вітру» складалася з тих, хто, наче вітер, мандрував з місця на місце, тож проводжати їх лишилася жалюгідна жменька людей. Шпиччина мати стояла серед них, по її щоках текли сльози, і вона махала на прощання, доки причал не перетворився на далеку цятку. Невдовзі цитадель Торлбю змаліла до гострого визубня ген на обрії, а згодом і вся Ґеттландія розтанула в сірій далечині над сірою лінією Матері Моря.

Веслуючи, ти сидиш обличчям до корми. Повсякчас дивишся назад, у минуле, і ніколи — в майбутнє. Повсякчас бачиш те, що втрачаєш, а не те, що можеш здобути.

Шпичка, як завжди, робила хоробре обличчя, але часом і така маска буває крихкою. Рульф, примруживши очі, пильно вдивлявся в обрій попереду. Бранд зосереджено веслував. Якщо вони й бачили, як дівчина потай змахнула рукавом сльози з очей, то не мали що на це сказати.

ДРУГИЙ УРОК

Ройсток виявився смердючою купою згромаджених одна на одну дерев’яних яток, що тиснулися на гнилому острові в гирлі річки Дивної. Тут аж роїлося від скімливих жебраків і пихатих морських розбійників, портовиків зі шкарубкими руками й торговців із солодкими голосами. Хисткі причали були забиті дивними чужинськими кораблями з дивними чужинськими командами і ще дивнішими чужинськими товарами. Вони поповнювали запаси харчів і води, продавали товари й невільників.

— Клянуся богами, мені треба випити, — прогарчав Одда, коли «Південний вітер» тернувся бортом об свій причал, а Колл зістрибнув на берег, щоб закріпити носову линву.

— Мабуть, приєднаюся до тебе, — мовив Досдувой. — Але про гру в кості не може бути й мови. Мені не щастить у костях.

Бранд ладен був присягнутися, що «Південний вітер» піднявся на кілька пальців із води, коли здоровань зійшов на пристань.

— Підеш із нами, хлопче?

Після важкої праці й важких слів, кепської погоди й кепського настрою, що супроводжували їх протягом плавання через Потрощене море, це була неабияка спокуса. Брандові сподівання на дивовижну мандрівку анітрохи не справдилися в тому, що стосується дивовижності, а команда скидалася не на родину, міцно поєднану спільною метою, а радше на мішок зі зміями, що плювалися одна в одну отрутою, мовби їхня подорож — це битва, у якій міг бути тільки один переможець.

Бранд облизав губи, пригадавши смак елю, що тече в горло. Але побачивши несхвальне Рульфове обличчя, він пригадав смак елю, що вертається горлом угору, і вирішив стояти у світлі.

— Мені не варто.

Одда сплюнув з огидою.

— Один кухоль іще ніколи нікому не зашкодив!

— Один — ні, — погодився Рульф.

— Біда в тому, що мені важко спинитися на одному, — зізнався Бранд.

— До того ж я маю для нього краще заняття, — Скіфр втиснулася між Брандом і Шпичкою, довгими руками обхопивши їх за шиї. — До зброї, мої пташата! Настав час братися до науки!

Бранд застогнав. Він не мав ані найменшого бажання битися. Тим паче битися зі Шпичкою. Відтоді як вони покинули Торлбю, дівчина штовхала його під час кожного змаху веслом і брала на кпини кожне слово, вочевидь прагнучи порахуватися за останню поразку. Серед усіх змій на борту Шпичка була найотруйніша.