Джо Аберкромби – Пів світу (страница 19)
Бранд спробував турнути її з розгону, але з таким самим успіхом він міг пробувати турнути вітер. Невідь-як Скіфр ухилилася, ковзнула повз нього, і за мить її пальці тицьнули його під вухо, від чого болем запульсував увесь бік.
— Мертвий.
Коли Бранд хотів обернутися, вона рубонула його ребром долоні по нирках.
— Іще раз мертвий.
Вищиривши зуби, він розвернувся й махнув мечем на рівні шиї противниці, але меч розітнув лише повітря. Щось схопило Бранда за ногу, і його бойовий вигук перетворився на збентежений булькіт. Його крутнуло далі, він втратив рівновагу, нахилився над краєм причалу…
…і завис у повітрі, задихаючись, бо щось стиснуло йому горло.
— Ти мертвіший за всіх мерців у Ройстоку.
Однією ногою Скіфр притримувала Брандову п’ятку, а «бородою» сокири зачепила його комір, сильно відхилившись назад для противаги. Хлопець безпорадно висів над холодним морем. Глядьки німували, ошелешені побаченим мало не так само, як Бранд.
— Змагатися силою з сильнішим за тебе — це однаково, що мені змагатися з тобою молодістю, — кинула Скіфр Шпичці. — Ти мусиш атакувати швидше за противника і швидше рухатися, коли атакуєш. Ти мусиш бути міцнішою і кмітливішою за нього. Ти мусиш завжди шукати способу завдати удару, мусиш битися без честі, без сумління і без жалю. Утямила?
Шпичка поволі кивнула. Серед усіх учнів на бойовищі вона найбільше ненавиділа, коли її чогось учили. Але водночас найшвидше за всіх схоплювала науку.
— Що тут діється? — запитав Досдувой, що надійшов був раніше й тепер дивився на Бранда, який хрипів, звисаючи над водою.
— Тренуються, — відповів йому Колл. Відхилившись від щогли, хлопчина бавився мідяком, спритно перекидаючи його між кісточками пальців. — А ти чому так рано повернувся?
— Програв усе в кості, — здоровань зі скрушним виразом потер грубезне передпліччя, з якого щезли кілька срібних браслетів. — Не пощастило.
Скіфр зневажливо пирснула.
— Ті, кому бракує щастя, мали би бодай намагатися компенсувати це здоровим глуздом, — вона ворухнула зап’ястком. Лезо топірця розірвало комір Брандової сорочки, і настала його черга, розпачливо махаючи руками, шубовснути в холодну воду. Його черга вилазити драбиною на причал. Його черга стояти, стікаючи водою, під презирливими поглядами юрби.
Як виявилося, задоволення від цього Бранд дістав ще менше, ніж тоді, коли спостерігав, як це робить Шпичка.
Ванстерець кинув Скіфр її клаптиковий плащ і мовив:
— Вражає.
— Просто магія! — вторував йому Колл. Хлопчина високо підкинув монетку, але не зміг її спіймати, і мідяк полетів униз, до моря.
— Магія? — стара наставниця блискавично викинула руку й зловила монету двома пальцями. — Ні, то були тренування, досвід і самоконтроль. Можливо, колись я ще покажу тобі магію, але сподіваймося, що цей день ніколи не настане, — вона щиглем підкинула мідяк високо в повітря, і Колл зі сміхом спіймав його. — Магія має дорогу ціну.
Рвучко, аж почувся тріск матерії, Скіфр накинула плащ собі на плечі.
— Той стиль бою, якого тебе вчили, — стояти у строю в кольчузі з важким мечем і щитом — тобі не підходить. Він не для тебе, — сказала вона Шпичці, відтак стягнула з її руки щита й пожбурила його на палубу
— А як я стоятиму в стіні щитів без щита?
— Стоятимеш? — Скіфр зробила великі, як блюдця, очі. — Ти вбивця, дівчинко! Ти буря — весь час у русі! Ти кидаєшся назустріч ворогові або хитрощами заманюєш його туди, куди тобі потрібно! І там ти
— Мій батько був великий воїн, і він завжди казав…
— Де тепер твій батько?
Спохмурнівши, Шпичка завмерла на мить із напіврозтуленим ротом, а тоді торкнулася якогось капшучка під мокрою сорочкою і поволі стиснула довкола нього пальці.
— Мертвий.
— І чого варта його думка? — Скіфр кинула їй свого довгого топірця, і Шпичка зловила його. Зважила в руці й обережно махнула в один бік, потім у другий.
— Що кажуть літери на лезі?
— Там написано п’ятьма мовами: «У руках воїна будь-що може бути зброєю». Добра порада, якщо ти достатньо розумна, щоб скористатися нею.
Шпичка, насупившись, кивнула.
— Я — буря.
— Поки що радше дрібна мжичка, — відказала Скіфр. — Але ми тільки почали.
ТРЕТІЙ УРОК
Річка Дивна.
Шпичка пам’ятала, як у дитинстві заворожено слухала батькових оповідей про подорожі нею і її сестрою, річкою Денною. Очі йому горіли, коли він упівголоса розповідав про запеклі сутички з дивними племенами, про шляхетне побратимство, що кувалося в горні небезпечних випробувань, про незліченні скарби, що чекали на того, хто їх здобуде. Відтоді ж вона запалилася мрією і собі здійснити колись таку подорож, а назви тих далеких місць — Горішній волок, Калиїв, Першоград — звучали для неї як слова магічного заклинання, сповнені таємничості й сили.
Як не дивно, в цих мріях нічого не було ні про веслування до кривавих мозолів на руках і на дупі, ні про нескінченні хмарища кусючої мушви, ні про туман, такий густий, що казкові землі лише коли-не-коли прозирали крізь нього на коротку хвилю — головно смердючі мочарі й непролазні нетрі, виглядом яких можна було тішити очі досхочу і в Ґеттландії.
— Я сподівалася на щось веселіше, — буркнула Шпичка.
— Зі сподіваннями таке часто буває, — пробурмотів Бранд.
Вона йому й близько не пробачила того приниження, якого він завдав їй перед очима королеви Лайтлін, ані всіх тих купелей у холодній воді ройстоцької гавані, але цього разу понуро чмихнула на знак згоди.
— Ви ще матимете вдосталь веселощів, перш ніж ми вертатимемося цим шляхом, — сказав Рульф, легенько ворухнувши стерном. — Стільки, що ви благатимете, щоб стало нудніше. Якщо лишитеся живими.
Мати Сонце сідала за нерівними верхівками дерев, коли отець Ярві наказав ставати на ніч, і Шпичка нарешті втягнула весло на борт. Вона кинула його недбало Брандові на коліна і заходилася розтирати вкриті пухирями руки.
Команда взялася за носову линву й, спотикаючись та надсаджуючись, гуртом витягла лодію з води. Ґрунт був такий багнистий, що годі було сказати, де закінчується річка, а де починається берег.
— Зберіть якогось дерева на багаття, — крикнула Сафріт.
— Сухого? — запитав Колл, кóпаючи ногою гниле дерев’яччя, яке вода винесла на берег.
— Сухе зазвичай краще горить.
— Ти, Шпичко, лишися, — Скіфр стояла спершись на запасне весло, лопать якого високо здіймалася над її головою. — Удень ти належиш Рульфові, але вранці й надвечір — ти моя. Поки є світло, ми маємо використовувати кожну нагоду для тренувань.
Шпичка кинула погляд на хмуре небо, що низько нависло над хмурою землею.
— Це ти називаєш світлом?
— А ти гадаєш, вороги зачекають до ранку, якщо матимуть змогу вбити тебе в темряві?
— Які вороги?
Скіфр із прижмурцем глянула на неї.
— Справжня войовниця повинна всіх вважати своїми ворогами.
Щось на кшталт цього Шпичка не раз легковажно заявляла в розмовах із матір’ю. У чужих вустах слова ці подобалися їй значно менше.
— Коли ж мені тоді відпочивати?
— У піснях про великих героїв часто співають про відпочинок?
Сафріт саме роздавала хлібні коржики, і рот Шпичці наповнився слиною.
— Часом там співають про їжу.
— Тренуватися на повний шлунок — до невдачі.
Після того як Шпичка цілісінький день веслувала, змагаючись із Брандом, навіть у неї залишилося вкрай мало охоти до бійки. Але, подумала вона, що швидше вони почнуть, то швидше закінчать.
— То як ми тренуватимемось?
— Я намагатимусь тебе вдарити. Ти намагатимешся уникнути удару.
— Ти битимеш мене веслом?!
— Чому б ні? У цьому вся суть бою — завдавати ударів і уникати їх.