Джо Аберкромби – Пів світу (страница 21)
— Мабуть, міністерська голубка на носі віднаджує від нас розбійників, — припустив Бранд, застромлюючи сокиру між скринею і бортом.
Шпичка пирхнула, ховаючи меча до піхов.
— Радше їх віднаджує те, що ми тримаємо зброю напоготові.
— Атож, — погодився Рульф. — Навіть законослухняні люди забувають про закон там, де панує беззаконня. Влада Міністерства має свої межі. А ось влада сталі сягає кожного порту. Добрий у тебе меч, Шпичко.
— Батьків.
Вона завагалась на мить, а тоді простягнула клинок стерничому.
— Твій батько, либонь, був неабиякий воїн.
— Обраний Щит, — відказала Шпичка, надимаючись від гордості. — Це через нього я захотіла стати войовницею.
Рульф схвально оглянув клинок — той, хоч і часто вживаний, був у бездоганному стані, — а тоді здивовано насупився, побачивши на кінці руків’я безформний шматок заліза.
— Не схоже, що це його перший навершник.
Шпичка відвернулася й утупила погляд у густі нетрища за бортом. На обличчі її ходили жовна.
— Він мав кращого, але той навершник тепер висить на Ґром-ґіль-Ґормовому ланцюзі.
Рульф здійняв брови й віддав меча. Запала ніякова мовчанка.
— А як щодо тебе, Бранде? — запитав стерничий. — Твій батько — теж боєць?
Хлопець понуро глянув на чаплю, що ходила на мілководді біля протилежного берега.
— Раз-другий по пиці міг дати.
Рульф надув щоки й зітхнув, очевидно збагнувши, що більше не варто копирсатися в минулому.
— Що ж, тоді за весла!
Шпичка плюнула за борт, узялася за дерев’яний держак, кілька разів стулила-розтулила пальці.
— Як мені це осточортіло! Коли повернуся до Торлбю, присягаюся, ніколи в житті більше не торкнуся весла.
— Колись один мудрий чоловік порадив мені: один змах за раз, — сказав отець Ярві, що стояв просто позаду них.
Місце за останнім веслом мало багато вад, але чи не найгірша була та, що ти ніколи не знаєш, хто в тебе за спиною.
— А ти в нас фахівець із веслування, еге ж? — пробурмотіла Шпичка, нахиляючись для чергового гребка.
— Ей! — Рульф ударив ногою її весло так, що дівчина аж здригнулася. — Молися, щоб тобі ніколи не довелося дізнатися про веслування все те, що знає про нього Ярві!
— Облиш її, — міністр усміхнувся, потираючи зсохлий зап’ясток. — Нелегко бути Шпичкою Бату. А буде ще тяжче.
Річище Дивної звузилося, темний ліс наблизився з обох берегів. Дерева тут були старіші, вищі; вони опускали плутане коріння в тихоплинну воду й низько звішували над нею покручене гілля. Тож поки Скіфр лупила Шпичку веслом, решта команди згорнули вітрило, прибрали щоглу й поклали її на підпірки в проході між скринями. Колл, який більше не міг на неї видиратися, дістав ножика й узявся різьбити. Бранд очікував побачити дитячу дряпанину, але натомість вражено виявив зображення тварин, рослин і воїнів, переплетених у складному й прегарному візерунку, що рівномірно біг по всій щоглі.
— У твого сина хист, — сказав він Сафріт, коли вона розносила воду.
— І то не один, — погодилася комірниця, — але розум — як у метелика-одноденки. Не може спинитися на чомусь одному на довший час.
— Чому взагалі цю річку називають Дивною? — запитав Колл. Наче підтверджуючи материні слова, він покинув різьбити, підвів голову й тепер дивився горіріч, крутячи ножик у пальцях. — Не бачу в ній нічого аж надто дивного.
— Я чув, її назвали так, бо Єдине Божество творило дива на її берегах і поблагословило її води, — прогуркотів Досдувой.
Одда, здивовано здійнявши брову, глянув на темні хащі, які обступили їх з обох боків.
— Тобі ця місцина видається благословенною?
— Ми звемо ці річки Дивною і Денною, — втрутилася Скіфр, яка серед вантажу облаштувала собі щось на кшталт спального місця, — бо наші незграбні людські язики не здатні краще вимовити їхніх справжніх назв, що були відомі тільки ельфам.
На згадку про ельфів хороший настрій наче вивітрився: Досдувой промурмотів молитву до Єдиного Божества, а Бранд накреслив на серці священний знак.
Одда виявився не такий богобоязливий.
— Сцяв я на тих ельфів! — вигукнув він, після чого зіскочив зі своєї скрині, стягнув штани й високою дугою пустив жовтий струмінь через борт. Почувся регіт, але також і обурені крики від тих, хто сидів позаду: через раптовий подмух вітру їм дісталося трохи бризок.
Досить комусь одному справити потребу, як припікає іншим. Невдовзі Рульф наказав утримувати лодію посеред річки, тимчасом як половина команди вишикувалася вздовж борту, світячи волохатими задами. Шпичка втягнула весло — себто кинула його Брандові на коліна — і, спустивши штани, заголила м’язисте біле стегно. Дивитися навряд чи було добрим учинком, але відвести погляд виявилося непросто, тож Бранд краєм ока підгледів, як дівчина вилазить і сідає, звісивши дупу за борт.
— Я вражений! — вигукнув до неї Одда, повернувшись на своє місце.
— Тим, що я сцю?
— Тим, що ти сциш сидячи. Я був певен, що ти десь там ховаєш прутня.
Кілька веслярів захихотіли.
— Я думала про тебе те саме, Оддо, — Шпичка підтягнула штани й застібнула пояс. — Схоже, ми обоє лишилися розчаровані.
Цього разу лодію накрило хвилею реготу. Колл гиготів, аж захлинався, а Рульф схвально пристукував долонею по кормовій фігурі голубки. Одда реготав гучніше за всіх, закинувши голову назад і демонструючи разок підпиляних зубів. Сафріт поплескала дівчину по спині, коли та, шкірячись, гепнулася на своє місце, а Бранд подумав, що Рульф мав рацію. У Шпичці не було нічого відразливого, коли вона всміхалася.
Той порив вітру, що забризкав Оддиних сусідів, виявився першим із багатьох. Небо потемніло, і Та-Хто-Виспівує-Вітер завихорила довкола лодії холодною піснею, здіймаючи брижі на спокійному плесі Дивної і метляючи Брандовим волоссям. Хмарка невеликих білих пташин, залопотівши крилами, знялася в повітря. А на тлі зсинілого неба кружляли й вирували вже незліченні зграї.
Скіфр сягнула рукою під свій клаптиковий плащ і взялася перебирати численні руни, обереги й священні символи, що їх носила на шиї.
— Це таки лихе знамення.
— Схоже, буря насуває, — пробурмотів Рульф.
— Я бачила, як із такого неба падає град завбільшки з голову дитини.
— Може, слід витягнути човен на берег? — запитав отець Ярві.
— Перевернути догори дном і сховатися під нього, — Скіфр не відривала очей від хмар, наче полководець, що спостерігає за ворожим військом, яке наступає. — І варто поквапитися.
Щойно діставшись смужки галькового берега, вони причалили. Бранд морщився: вітер віяв чимраз холодніший, перші великі краплини дощу починали сікти по обличчю.
Спершу вони прибрали з палуби щоглу й вітрило, потім припаси, скрині, зброю і щити. Рульф із Брандовою допомогою клинцями й киянкою зняв носову й кормову фігури, після чого дбайливо загорнув їх у проолієну шматину. Колл тим часом допомагав Шпичці заклинити весла в кочетах, щоб, піднімаючи лодію, за них можна було взятися як за держаки. Отець Ярві відімкнув ланцюг, що тримав окуту залізом скриню. Коли Досдувой завдав її собі на плече, жили на його грубезній шиї напнулися. Прикотили шість чималих бочок і розмістили їх за Рульфовою вказівкою довкола зваленого гамузом спорядження. Одда, із дивовижною вправністю орудуючи лопатою, викопав ями, у які мали стати носовий і кормовий виступи судна.
— Витягуйте лодію на берег! — проревів Рульф, і Шпичка всміхнулася, перестрибуючи через борт.
— Ти наче рада з цього всього, — сказав Бранд і аж охнув, коли сповз у холодну воду.
— Я радше десять лодій перенесу, ніж тренуватимуся зі Скіфр.
Дощ посилився, і вже не мало значення, у річці ти чи не в річці — усі однаково були мокрі як хлющ. Волосся й бороди позлипалися, одяг приставав до тіла, а по напружених обличчях струмками стікала вода.
— Ніколи не плавай на кораблі, який не здужаєш перенести, — пробурчав Рульф крізь зціплені зуби. — Раз-два — взяли! Раз-два — взяли!
На кожен його вигук озивалися багатоголосе кректання, стогони й гарчання. Усі — і чоловіки, і жінки — напружували сили: на шиї Сафріт різко виступили жили, Одда щирив жолобчасті зуби, наче дикий звір, і навіть отець Ярві працював справною рукою.
— Тепер перекидаймо! — проревів Рульф, коли вони нарешті витягли лодію з води. — Та ніжно! Як коханку, а не як борця!
— Якщо я перекину її як коханку, то дістану поцілунок? — запитав Одда.
— Я тебе поцілую кулаком, — прошипіла Шпичка крізь зціплені зуби.
Стало темно, як у присмерку, і віддалік прогуркотів Той-Хто-Розмовляє-Громом, коли вони перевернули
— Помалу! Помалу! — кричав отець Ярві. — Обережно! Ще трохи до мене! Ось так! Опускайте!
Вони опустили лодію на бочки. Одда вереснув і несамовито замахав рукою, яку придавило, але, крім нього, ніхто більше ушкоджень не дістав, а
— Добра робота, — промовив Рульф, і голос його незвично відлунив. — Може, ми ще зробимо з вас, телепнів, справжню команду.