Джо Аберкромби – Пів світу (страница 22)

Він реготнув, до нього приєдналися інші, і невдовзі вже всі сміялися, плескали одне одного та обіймалися, адже знали, що добре потрудилися плече до плеча, і тепер почувались поєднані спільною працею.

— Із нашої лодії вийшов славний прихисток, справжній палац, — сказав Досдувой, погладивши дошки над головою.

— І я за такої погоди страшенно вдячний за нього, — озвався Одда.

Зовні стояла суцільна стіна дощу, він періщив по дну «Південного вітру» і стікав потоками з бортів, наче з карниза. Десь неподалік ударив грім, а поміж бочками завивав крижаний вітер. Колл притулився щільніше, і Бранд обійняв його рукою, як обіймав Рін, коли вони були ще дітьми й не мали даху над головою. Він відчув, що з іншого боку до нього твердим, як дерево, плечем притиснулася Шпичка, відчув, як вона ледь рухається в ритмі свого дихання. Йому закортіло обійняти і її, але він боявся дістати кулаком в обличчя.

Мабуть, слід було скористатися нагодою і сказати їй, що це він розповів усе отцеві Ярві. Що через це втратив своє місце в королівському поході. Може, тоді вона двічі подумала б, перш ніж знову допікати йому штурханиною чи образами.

Але, бачать боги, він — не з тих, хто легко дає собі раду зі словами, а ще краще вони бачать, що Шпичка — не з тих, кому легко щось сказати. І що більше часу минало, то важче це ставало зробити. Хіба ж це буде добрий учинок, якщо Бранд змусить її почуватися в боргу перед ним?

Тому він промовчав, дозволивши їй впиратися в нього плечем, а тоді раптом відчув, як вона здригнулася, коли по корпусу лодії вдарило щось важке.

— Град, — прошепотіла Скіфр.

Стукіт дедалі посилювався, гучнішав, доки не почав скидатися на удари сокирою по щиту. Дехто з острахом зводив погляд угору, дехто щулився й припадав до землі, дехто мимоволі затуляв руками голову.

— Погляньте на це.

Фрор показав градину, що закотилася під човен, — нерівна, із гострими краями, грудка льоду завбільшки з кулак. Бранд бачив, як зовні в півмороці такі самі градини луплять по розмоклій землі, підстрибують і перекочуються.

— Як гадаєте, це боги розгнівалися на нас? — запитав Колл.

— Це лише замерзлий дощ, — відказав отець Ярві. — Боги ненавидять тих, хто погано планує, і допомагають тим, у кого є добрі друзі, гострі мечі й здоровий глузд. Ось тобі моя порада: менше переймайся тим, що можуть зробити боги, і більше — тим, що можеш зробити ти сам.

Утім, багато хто довкола став молитися. Бранд і сам удався б до молитви, але він ніколи не вмів вибирати правильних богів.

Поруч Скіфр жебоніла щонайменше трьома мовами, жодної з яких він не розумів.

— Ти молишся Єдиному Божеству чи багатьом богам? — запитав він.

— Усім. І богу-рибі баньїв, і шендським духам дерев, і величезному восьмирукому Топалу, що, на думку альюків, зжере весь світ наприкінці часів. Друзів забагато не буває, еге ж, хлопче?

— Е-е… мабуть…

Досдувой сумовито визирнув з-під лодії на зливу.

— Я став шанувати Єдине Божество, бо його жерці сказали, що мені більше щаститиме.

— І як? Щастить? — запитав Колл.

— Поки що не дуже, — зізнався здоровань. — Але, може, я недостатньо ревно шаную його.

Одда сплюнув.

— Які поклони не бий Єдиному Божеству, воно хотітиме ще нижчих.

— І в цьому вельми скидається на матір Вексен, — пробурмотів Ярві.

— А ти кому молишся? — стиха запитав Бранд Шпичку, коли побачив, що її губи безгучно ворушаться, а рука стискає капшучок, який дівчина носила на шиї.

Він побачив, як блиснули її очі, коли вона обернулася до нього.

— Я не молюся.

— Чому?

Якусь хвилю Шпичка мовчала.

— Колись я молилася за батька, — нарешті відказала дівчина. — Щоранку і щоночі, усім богам, чиї імена я тільки могла запам’ятати. Десяткам цих виблядків. А він усе одно загинув.

Шпичка обернулася до нього спиною і відсунулася, лишивши між ними темряву.

Зовні й далі шаленіла буря.

ГОТОВА АБО МЕРТВА

— Святі боги! — прошепотів Бранд.

На обидвох берегах річки громадилися ельфійські руїни: височезні вежі, кам’яні блоки й кубічні споруди. Уламки ельфійського скла іскрилися, коли на них падало проміння сонця, запнутого водянистою пеленою.

Дивна розливалася тут так широко, що здавалася озером. Обламані кам’яні зуби й мертві пальці металу стирчали на мілководді. Усе було обсноване в’юнкими рослинами, наїжачене паростю молодих дерев, заглушене густими хащами старезної ожини. Тут не чути було пташиного співу, і навіть комахи не дзижчали над гладенькою, як чорне скло, поверхнею річки, тільки легенькі брижі розходилися водою там, де в неї плавно занурювалися лопаті весел. І попри це, Шпичці здавалося, ніби з кожного порожнього вікна за ними стежать, і від цього відчуття в неї на шкірі виступали сироти.

Усе життя її остерігали: тримайся щонайдалі від ельфійських руїн. У цьому погоджувалися навіть батько з матір’ю. Мореплавці щодня наражалися на небезпеку кораблетрощі, притискаючись до ґеттландського узбережжя, аби лише оминути здалеку проклятий острів Строком, куди Міністерство заборонило ступати. На людей там чигали хвороби, Смерть і речі, навіть гірші за Смерть, бо ж ельфи володіли магією такою могутньою, що розламали Бога і знищили світ.

І ось вони тут, чотири десятки жалюгідних людинок, пливуть у дерев’яній шкаралупці посеред ельфійських руїн, нічого величнішого за які Шпичка зроду-віку не бачила.

— Святі боги! — видихнув знову Бранд, вивертаючись, щоб поглянути через плече.

Попереду був міст, якщо тільки конструкцію таких величезних розмірів можна було назвати мостом. Колись вона, мабуть, перетинала річку одним паморочливим прогоном, доладним шляхопроводом, що висів, поєднуючи дві могутні вежі, проти яких найвища башта цитаделі в Торлбю видавалася крихітною. Але міст обвалився багато століть тому, і лише кам’яні брили завбільшки з будинок звисали на сплутаних металевих тросах. Один такий уламок, тихо порипуючи, легенько гойдався, коли вони пропливали під ним.

Вчепившись у стернове весло й задерши голову, Рульф із роззявленим ротом витріщався на вежу, що нахилилася над ними. Стерничий мимоволі зіщулився, наче боявся, що ця величенна споруда завалиться, розчавить крихітний кораблик і відправить у небуття його команду з людей-мурашок.

— Це місце чудово підходить, щоб нагадати людині, яка вона маленька — пробурмотів він.

— Це ж цілісіньке місто, — стиха промовила Шпичка.

— Ельфійське місто Смолод, — Скіфр ліниво розвалилася на кормовому підвищенні й розглядала свої нігті так, мовби колосальні ельфійські руїни не були варті її уваги. — У часи перед Божим Розламом тут жили тисячі. Тисячі тисяч. Тут усе сяяло світлом їхньої магії, а повітря було виповнене музикою їхніх машин і димом могутніх печей, — вона протягло зітхнула. — Усе щезло. Усе минулося. Але так відбувається з усім. Величне чи мале, певним можна бути лише в тому, що наприкінці чекають Останні Двері.

Погнутий металевий лист на іржавих палях здіймався над водою, на ньому видно було стріли, намальовані фарбою, яка лущилася, і якісь слова, написані великими незбагненними ельфійськими літерами. Шпичка не могла позбутися неприємного відчуття, що це осторога перед чимось. Ось тільки перед чим саме, вона не знала.

Рульф кинув гілочку за борт, протягом якоїсь хвилі спостерігав, як вона віддаляється, а тоді, оцінивши їхню власну швидкість, кивнув зі стриманим схваленням. Чи не вперше йому не потрібно було заохочувати веслярів — а точніше обкладати їх лайкою, — щоб «Південний вітер» рухався жвавим ходом. Здавалося, лодія сама заговорила, виповнена молитвами, божінням і замовляннями, що їх шепотіли кільканадцятьма мовами. Одначе Скіфр, яка мала що сказати кожному богові за кожної нагоди, цього разу дала небесам спокій.

— Залиште свої молитви на потім, — порадила вона. — Тут вам нічого не загрожує.

— Нічого не загрожує? — пискляво перепитав Досдувой, незграбно креслячи на грудях священний знак і веслом чіпляючи весло сусіда попереду.

— Я чимало часу провела в ельфійських руїнах. Їхнє дослідження — це ще один із моїх численних фахів.

— Дехто назвав би такий фах єрессю, — зауважив отець Ярві, глянувши на неї з-під брів.

Скіфр усміхнулася.

— Єресь і прогрес часто подібні одне до одного. У нас на Півдні немає Міністерства, яке лізло б у ці справи. Тамтешні багатії добре платять за ельфійські реліквії. Імператриця Теофора сама має чималеньку колекцію. Але через це з південних руїн вигребли все дочиста. А ось ті, що в районі Потрощеного моря, таять у собі значно більше. Деякі стоять неторкнуті від самого Божого Розламу. А те, що там можна знайти…

Вона перевела погляд на оббиту залізом скриню, що стояла прикріплена ланцюгами біля гнізда щогли, і Шпичка подумала про ту меншу скриньку, що світилася зсередини. Де її роздобули? Чи не в надрах такого самого забороненого місця, як це? Чи ховає вона в собі магію, здатну розламати світ? На саму лише думку про це Шпичку пройняв дрож.

Але Скіфр тільки ширше всміхнулася.

— Якщо підготуватися як слід, то в ельфійських містах безпечніше, ніж у людських.

— Люди кажуть, ти відьма, — Колл здмухнув стружку з ділянки, яку завершив різьбити, і звів голову.

— Справді? Про мене таке кажуть? — Скіфр зробила такі великі очі, що білок повністю оточив райдужку. — Брехню і правду часом буває важко відділити одну від одної — так сильно вони переплітаються в тому, що люди кажуть.