Джо Аберкромби – Пів світу (страница 24)

— Велике дерево падає найгучніше.

Нехай Шпичка й була скалкою в дупі у всього світу, але Бранд не міг не усміхнутися. Хоч які нерівні були сили, вона ніколи не відступала.

— Це дерево може вдарити у відповідь, — сказав Досдувой і приготувався до бою, широко розставивши величезні ноги.

Одда сів, масуючи вдарену руку.

— Якби клинки були гострі, то була б зовсім інша історія, не сумнівайтеся!

— Ага, — притакнув Бранд. — Значно коротша. І закінчилася б вона твоєю смертю.

Сафріт саме підстригала синові волосся, блискучі ножиці клацали раз у раз.

— Не крутися! — сварилася вона на Колла. — Що спокійніше сидітимеш, то швидше я закінчу.

— Волосся треба стригти, — сказав Бранд, поклавши руку хлопчині на плече. — Слухайся матері.

Він мало не додав: «Тобі пощастило, що ти її маєш», — але вчасно прикусив язика. Про деякі речі краще мовчати.

Сафріт помахала ножицями в бік Бранда.

— За твою бороду я теж візьмуся!

— Ось тільки до мене з ножицями не наближайся, — сказав Фрор, намотуючи на палець кіску біля шраму.

— Воїни! — зневажливо пирхнула Сафріт. — Та ви марнотніші за панночок! Авжеж, більшість цих пик не варто показувати світові, але такий вродливець, як ти, не має ховатися за цим заростом.

Бранд запустив п’ятірню в бороду.

— А я й справді заріс за ці кілька тижнів. Уже й свербить трохи, сказати по щирості.

Розляглися схвальні вигуки: поки Досдувой здіймав меча над головою, Шпичка пірнула між його широко розведеними ногами, миттю обернулася й відважила йому такого копняка в дупу, що здоровань аж захитався.

Рульф почухав червоні сліди комариних укусів на шиї.

— Усім нам щось трохи свербить.

— У такій подорожі, як ця, додаткових пасажирів не уникнути, — Одда добряче пошкріб крізь штани між ногами. — Вони, як і ми, лише прагнуть знайти найлегший шлях на південь.

— Мабуть, вони бояться війни з Верховним королем вошей і шукають союзників серед мошок, — сказала Сафріт і плеснула рукою по зашийку, прибивши комашку.

Її син струснув із себе дощ світлих обрізків. Його чуприна, однак, видавалася такою самою розвихреною, як завжди.

— Гадаєте, ми справді знайдемо союзників на півдні?

— Князь калиївський може скликати стільки вершників, що курява, яку здіймуть копита їхніх коней, затьмарить сонце, — сказав Одда.

Фрор кивнув.

— А я чув, що Імператриця Півдня має стільки кораблів, що якби поставити їх один біля одного, то можна було б перейти через усе море, як по мосту.

— Тут річ не в кораблях чи конях, — мовив Бранд, злегка потираючи мозолі на долонях. — Річ у торговому шляху, що проходить Дивною. В один бік везуть рабів і хутра, а в другий — срібло й шовки. А війни виграють не тільки сталлю, але й сріблом, — ураз він збагнув, що всі дивляться на нього, і знітився. — Так мені Ґаден казала… у кузні…

Сафріт усміхнулася, бавлячись із важкáми, що висіли в неї на шиї.

— Пильнувати треба мовчунів.

— Спокійна вода — найглибша, — мовив отець Ярві, уважно дивлячись на Бранда блідо-блакитними очима. — Багатство — це сила. І Верховний король насамперед заздрить багатству королеви Лайтлін. Він може зачинити для наших кораблів Потрощене море. Відрізати Ґеттландію від торгівлі. Якщо Калиївський князь та імператриця його підтримають, він перекриє нам шлях і Дивною. Задушить нас, навіть не добуваючи меча. Якщо ж князь та імператриця будуть на нашому боці, срібло не перестане текти.

— Багатство — це сила, — пробурмотів Колл собі під ніс, немовби вслухаючись у слова, щоб визначити, правда це чи ні. Відтак поглянув на Фрора. — Звідки в тебе цей шрам?

— Я ставив забагато запитань, — усміхнувся ванстерець, дивлячись на багаття.

Сафріт схилилася над Брандом, легенько відтягуючи рукою космики бороди й чикаючи ножицями. Він почувався незвично, коли вона стояла так близько коло нього, цілковито зосереджена, і лагідно торкалася пальцями його обличчя. Він завжди казав Рін, що пам’ятає їхню матір, але в його пам’яті лишилися не справжні спогади, а повторювані раз по раз розповіді, що з плином часу перекручувалися дедалі більше. Волосся йому завжди обтинала Рін, і він торкнувся кинджала, який вона зробила для нього, і раптом відчув тугу за домом. За тою хижкою, заради якої вони так тяжко гарували, за відблисками вогнища на сестриному обличчі. Ураз він занепокоївся про Рін, і почуття це вкололо так боляче, що Бранд аж здригнувся.

Сафріт відсмикнула руку.

— Я тебе порізала?

— Ні, — прохрипів він. — Просто засумував за домом.

— Мабуть, там на тебе чекає мила?

— Ні, тільки родина.

— Щоб у такого вродливого парубка та не було милої? Важко в це повірити.

Досдувой нарешті поклав край Шпиччиним вивертам, схопивши її за довге волосся. Відтак другою рукою взяв її за пояс, підняв угору, наче сніп сіна, і пожбурив у яму.

— Декому не щастить у коханні, як проклятому, — скрушно мовив Рульф. Скіфр тим часом оголосила кінець поєдинку й зазирнула до ями: як там її учениця. — Мене надто довго не було вдома, а коли повернувся, дружна вже вийшла заміж удруге.

— Тобі, може, й не пощастило, — пробурмотіла Сафріт, кидаючи у вогонь жмутик Брандової бороди, — а їй пощастило.

— Дати клятву нікого не кохати взагалі — ось це називається «не пощастило в коханні», — зітхнув отець Ярві. — Що старшим я стаю, то менше ніжна турбота праматері Вексен видається мені рівноцінною заміною справжнього почуття.

— У мене була дружина, — сказав Досдувой, намагаючись сісти біля багаття так, щоб побитим сідницям було менш боляче, — але вона померла.

— Якщо ти розчавив її своєю тушею, то це не означає, що тобі не щастить у коханні, — озвався Одда.

— Не смішно, — відказав здоровань, хоча судячи з хихотіння довкола вогнища, багато хто з ним не погодився.

— А мені женячки не треба, — заявив Одда. — Не вірю я в це діло.

— Сумніваюся, що жінки мають до тебе велику довіру, — мовила Сафріт. — Але мені шкода твою руку, яка весь цей час змушена бути тобі за єдину коханку.

Одда вишкірився, блимнувши підпиляними зубами у світлі вогнища.

— Не треба її шкодувати. Моя рука — ніжна коханка, і ніколи не відмовляє мені.

— І, на відміну від усіх нас, її не відлякує сморід із твого рота, — Сафріт змахнула кілька обрізаних волосин з Брандової коротко підстриженої бороди й оголосила: — Готово.

— Можна позичити в тебе ножиці? — запитала Скіфр.

Сафріт оглянула сивий йоржик на маківці жінки.

— Що ж тут стригти?

— А це не для мене, — стара наставниця кивнула в бік Шпички, що вже вибралася з ями й шкутильгала до них, кривлячись і потираючи зболену голову. Розтріпане волосся стирчало навсібіч. — Схоже, треба постригти ще одне наше ягнятко. Досдувой показав, що ця копиця — її вразливе місце.

— Ні.

Шпичка кинула на землю свою побиту дерев’яну зброю і заправила кілька пасом собі за вухо. Дивно: вона ніколи анітрохи не переймалася тим, який має вигляд.

Скіфр звела брови.

— Не думала, що до твоїх численних вад належить марнотність.

— Я пообіцяла матері, — відказала Шпичка, схопила коржик, брудними пальцями запхала відразу половину до рота й глитнула за одним гамом. Може, вона й не могла здолати трьох чоловіків за раз на полі бою, але за столом — Бранд у цьому не мав жодних сумнівів — взяла б гору над ними завиграшки.

— Я й гадки не мала, що ти так поважаєш думку матері, — зауважила Скіфр.

— Я не поважаю. Вона тільки й знає, що докучати мені. Постійно повчає, як усе слід робити, і це завжди не так, як я хочу, — Шпичка розривала коржик зубами, наче вовк свою здобич. Вона їла й говорила одночасно, розкидаючи крихти. — Постійно непокоїться, що люди про мене подумають, що вони мені заподіють, як мене скривдять чи як їй буде соромно за мене. Їж так, розмовляй сяк, усміхайся так, сци ось так…

Поки вона це казала, Бранд думав про сестру, яка лишилася сама й не мала нікого, хто подбав би про неї. І зненацька його охопив гнів.

— О боги, — пробурчав він. — Чи є таке благословення, яке б ти не вважала за прокляття?

Шпичка насупилася й обернулась до нього зі щоками, напханими їжею.