Джо Аберкромби – Пів світу (страница 26)

Та хоч мали вони різне вбрання й різні традиції, а також набули неабиякого вміння витягувати монети з подорожніх, у жилах отця Ярві недарма текла кров Золотої королеви: він добре знав, як щонайкраще обскубти їх. Із кожним він торгувався його рідною мовою, збивав із пантелику то чарівливою усмішкою, то кам’яною байдужістю, доки продавці не починали сперечатися між собою за можливість запропонувати йому найнижчу ціну. Коли нарешті він винайняв вісім могутніх волохатих волів у голови селища, то жінці лишилося тільки збентежено кліпати, дивлячись на кілька монет у своїй долоні.

— А отець Ярві не дурень, — зауважив Бранд, коли вони спостерігали, як міністр творить свою буденну магію.

— Він найспритніший чоловік з усіх, кого я зустрічав, — відказав йому Рульф.

Біля річки було звалище деревини: котки, полоззя, поламані щогли й весла, і навіть старий пожолоблений кіль із залишками каркаса — кістяк корабля, який, скотившись зі схилу, мабуть, сильно пошкодився і його розібрали на частини. Узявши до рук сокири й долота, команда стала до праці, і коли Батько Місяць визирнув на небі, «Південний вітер» уже стояв на двох добрих повздовжніх полозах, а весь вантаж перемістився до двох винайнятих возів.

— Будемо сьогодні тренуватися? — запитала Шпичка, дивлячись, як товариство розсідається довкола вогнища й починає свої щовечірні веселощі. Раз по раз чулися вибухи реготу: це Колл мавпував Одду, переказуючи котрусь із його байок.

Скіфр глянула на неї, зблиснувши оком у тьмяному світлі.

— Уже пізно, а завтра на нас чекає тяжка робота. Ти точно хочеш сьогодні тренуватися?

Шпичка розгорнула носаком чобота купку деревної стружки.

— Може, трохи?

— Ми ще зробимо з тебе справжню вбивцю. Неси зброю.

Щойно зайнялося на світ, Рульф копняками розбуркав команду, що невдоволено бурчала у своїх постелях. Його дихання вихоплювалося парою у вологому повітрі.

— Вставайте, шматки лайна! Попереду найважчий день вашого життя!

Відтоді як вони відчалили з Торлбю, легких днів у їхньому житті не було, але стерничий не збрехав. Волочити корабель через пагорби виявилося так тяжко, як і гадалося.

Зі стогонами вони смикали за линви; з гарчанням навалювалися на весла, які обернули лопатями досередини, щоб утворити держаки; підважували плечима кіль, коли полози чіплялися за щось; надсаджувалися й тягли одне за одного, сплітаючись в один смердючий і лайливий клубок. Попри те що в лодію були запряжені четверо волів, уся команда невдовзі мала синці від падінь, руки були стерті до крові мотузками, а по всьому тілу було повно скалок і слідів від ударів галузками.

Сафріт ішла попереду й прибирала з дороги гілки. Колл раз по раз шмигав під кіль із відром дьогтю навпереміш зі смальцем, щоб змастити полози. Отець Ярві кричав погоничам їхньою мовою, ті ж ніколи не штрикали волів рожном, лише впівголоса щось лагідно мурмотіли до них.

Під гору, увесь час під гору. Дорога — погано вторована, саме каменюччя й коріння. Частина команди зі зброєю ішла поміж деревами трохи осторонь, видивляючись розбійників, які могли влаштувати засідку, щоб напасти на них, пограбувати й продати в рабство.

— Значно вигідніше торгувати командою корабля, ніж торгувати з командою корабля, це вже напевне, — Одді вочевидь це було відомо з власного досвіду, про що засвідчило його зітхання.

— Або ніж волочити корабель через ліс, — прокректав Досдувой.

— Не марнуйте сил на розмову, — витиснув Рульф крізь зціплені зуби. — Вони вам ще знадобляться.

Ранок добігав кінця, і Мати Сонце починала немилосердно пражити. Зморених волів і зморених людей, що важко сунули вгору, хмарою обсіли жирні мухи. Піт дзюрком збігав обстриженою половиною Шпиччиної голови і скрапував з брів. Сорочка просякла ним наскрізь і боляче муляла пипки. Багато хто роздягнувся до пояса, а деякі пішли навіть далі. Одда працював у самих лише чоботах, світячи щонайволохатішим задом, яким тільки могла похизуватися людина чи тварина.

Шпичка мала б дивитися собі під ноги, але мимоволі косувала поглядом на Бранда по той бік лодії. Поки інші бурчали, спотикалися й сипали прокльонами, він просто йшов, уп’явши очі перед себе. Мокре волосся обліпило йому обличчя зі зціпленими щелепами, а грубі м’язи на вкритих краплинами поту плечах напиналися, коли хлопець без жодного слова скарги двигав цей важезний тягар. Це була справжня сила. Таку саму мав Шпиччин батько — солідну, небагатослівну й надійну, як Батько Земля. Вона пригадала слова, які королева Лайтлін сказала їй перед відплиттям: «Дурні похваляються тим, що збираються зробити. А герої беруться до діла й роблять». Шпичка знову скинула оком на Бранда й усвідомила, що їй хочеться бути трохи схожою на нього.

— Атож, — пробурмотіла Сафріт, підносячи бурдюк із водою до порепаних губ Шпички, щоб та змогла попити, не відпускаючи линви. — Ладний парубок.

Шпичка різко перевела погляд. Вода попала їй не в те горло, і вона мало не захлинулася.

— Не розумію, про що ти.

— Звісно, — Сафріт запхнула язик за щоку. — Саме тому ти так старанно не дивишся.

Одного разу вони навіть зустрілися зі скупаними в поті нижньоземцями, що волокли лодію в протилежний бік. Вони кивнули одне одному, але не стали витрачати сил на привітання. Шпичці й без того бракувало повітря, у грудях пекло вогнем і нив кожен м’яз. Боліли навіть нігті на ногах.

— Я не велика прихильниця… веслування, — прохрипіла вона, — але, їй-бо… я вже краще б… сиділа в лодії… на веслах… ніж несла її.

З останніх сил вони витягли «Південний вітер» непоступливим схилом на рівну галявину. Полози заскреготіли й зупинилися на місці.

— Тут ми станемо на спочинок! — оголосив отець Ярві.

У відповідь пролунав цілий хор удячних стогонів. Люди поприв’язували линви до найближчих дерев і попадали, де стояли, просто серед вузлуватого коріння.

— Дякувати богам, — прошепотіла Шпичка, впираючи руки в поперек, що болів несамовито. — З гори буде легше. Має бути.

— Побачимо, коли дістанемося туди, — відказав Бранд, прикладаючи руку дашком над очима.

Місцевість попереду опускалася, але далі, за імлистою запоною, вона знову починала пнутися вгору. Вона пнулася лісистими схилами, вище й вище, аж до хребта, що здіймався навіть над тою горою, на верхівці якої вони були зараз.

Шпичка, не ймучи віри своїм очам, витріщалася на шлях, який чекав на них. Їй зробилося зле.

— Каменування дедалі більше видається мені менш болісним вибором.

— Передумати ніколи не пізно, — відказав отець Ярві. — Вигод тут, може, і бракує, але каміння, я певен, ми для тебе роздобудемо.

ТОЙ, ХТО БОРОВСЯ З КОРАБЛЕМ

Уранці команда виповзала зі своїх постелей понура і змучена. Усі були розбиті після вчорашньої праці — нили м’язи, боліли синці, — а попереду на них чекав ще один такий самий тяжкий день. Споглядаючи на довгий спуск лісистим згір’ям, за яким десь у імлистій далечині мерехтіла смужка води, навіть Одда не здобувся на якийсь жарт.

— Принаймні тепер іти з гори, — сказав Бранд.

— Ха! — лише пирхнув Одда, відвертаючись.

Невдовзі Бранд збагнув, що той мав на увазі. Тягти «Південний вітер» під гору було важко, але тепер, спускаючись, вони мали стримувати лодію, щоб вона не поїхала вниз — сил доводилося докладати не менше, а небезпека загрожувала значно більша. Дорога була покручена й недостатньо широка, тож на допомогу волів сподіватися не випадало. Дванадцять чоловіків обмотали ганчірками зболені долоні, підмостили ковдри на втомлені плечі, накинули на себе мотузки, обв’язавши їх довкола натертих зап’ястків, і поволі рушили, по шестеро з кожного боку. Лодія, хилячись то на один, то на другий бік, сунула горбкуватим схилом униз, і вони напружували всі сили, щоб не дати їй з’їхати зі шляху. Колл ішов попереду зі своїм відром і раз по раз пірнав під кіль, щоб змастити полози, коли ті починати диміти.

— Помалу, — бурчав Рульф, підносячи руку. — Обережно!

— Легше сказати, ніж зробити, трясця його бери, — простогнав Бранд.

Йому, звісна річ, дали мотузку. Здатність підіймати тягарі — це добре, але біда в тому, що коли треба підняти тягар, люди просто відступають убік і, всміхаючись, дивляться на тебе. Брандові траплялося виконувати нелегку роботу, щоб заробити на крихту хліба для себе й сестри, але ще ніколи в житті він не працював так тяжко, як зараз. Волога від поту груба прядив’яна мотузка звивалася довкола одного зап’ястка й, перекинута через плечі, обплітала другий, щокроку врізаючись у тіло. Ноги його тремтіли від напруги, чоботи ковзали по м’якій землі, укритій слизьким листям і опалою сосновою глицею. Бранд кашляв від куряви, яку здіймав Одда попереду нього, і морщився від лайки, яку вергав Досдувой позаду.

— Коли ми нарешті добудемося до тої триклятої річки? — пробурчав Одда через плече, коли вони чекали, поки з дороги приберуть упале дерево.

— Скоро зможемо пливти тією, що тече з мене, — Бранд труснув головою, і з мокрого волосся впали додолу великі краплини поту.

— Щойно Сафріт дасть напитися, вода відразу виступає в мене на спині й тече в міждуп’я, — поскаржився Досдувой. — То ти розповіси нам, Фроре, звідки в тебе цей шрам?

— Порізався, коли голився, — відгукнувся ванстерець з другого боку лодії, помовчав трохи, а тоді додав: — Ніколи не голіться сокирою.

Шпичка разом із чотирма іншими несла щоглу, частково вкриту Колловими різьбленнями. Бранд відчував, як її погляд, гострий, наче стріла, впинається йому в спину. Мабуть, досі лютиться за ті його слова про її матір. Він не мав на неї образи. Зрештою, це ж не Шпичка подалася світ за очі, покинувши Рін без опіки, чи не так? Щоразу, коли Бранд утрачав самовладання, насправді, схоже, він злостився на самого себе. Він знав, що слід перепросити, але йому завжди важко було давати собі раду зі словами. Іноді він цілими днями підшукував правильні, але коли нарешті розтуляв рота, то з нього лізло геть не те, що треба.