Джо Аберкромби – Пів світу (страница 27)

— Мабуть, мені краще зовсім нічого не казати, — пробурмотів він собі під ніс.

— Хто-хто, а я, чорт забирай, скаржитися не стану, — почув він, як буркнула Шпичка, і вже хотів був обернутися, щоб дорікнути їй, про що незабаром, безперечно, пошкодував би, коли раптом мотузку смикнуло і його потягнуло в купу листя. Бранд ледве встояв на ногах.

— Обережніше! — проревів Досдувой і сильніше напнув власну линву.

У повітрі пролунав різкий звук, наче цвьохнув батіг. Вузол розшморгнувся, і здоровань, спантеличено зойкнувши, гепнувся навзнак.

— О боги! — вереснув Одда, коли його шарпнуло вперед і кинуло лицем об землю.

Падаючи, він повалив наступного, і той відпустив мотузку. Вільний кінець ляснув, звиваючись, мовби живий.

Якась пташка, залопотівши крилами, знялася в повітря, і тої миті «Південний вітер» нахилився носом уперед. Чоловік з другого боку пронизливо скрикнув, коли мотузка вп’ялася йому в плечі й крутнула на місці так, що він відштовхнув Фрора. Тягар лодії потягнув решту людей, збиваючи їх із ніг, наче кеглі.

Аж тут Бранд побачив Колла. Той саме змащував полози, і тепер, задерши голову, із жахом дивився, як над ним, здригаючись, навис ніс лодії. Хлопчина спробував відскочити вбік, але послизнувся й упав на спину просто під кіль, що зі скреготом сунув по землі.

Часу на роздуми не було. Може, то й добре. Батько завжди казав Брандові, що думати — це не його сильна сторона.

Здіймаючи хмару торішнього листя, він кинувся до найближчого дерева — старезного велета, що міцно чіплявся за схил покрученим корінням, — і обмотав мотузку довкола грубого стовбура.

Люди перекрикували одне одного, натужно рипіли дошки, щось тріщало й ламалося, але Бранд не звертав уваги. Він упер в дерево один чобіт, потім другий. Кректячи, випростав ноги і спину, відхилився й натягнув накинуту на плечі мотузку так, що став навскоси до стовбура, наче та гілка.

Якби ж то він сам був із дерева! Напнута линва забриніла, як струна, і очі хлопця від натуги полізли з очниць. Прядив’яна мотузка зі скрипом почала посуватися по корі дерева, вислизаючи з долонь, врізаючись у зап’ястки. Бранд зціпив зуби, заплющив очі й щосили тримав обгорнуту ганчірками линву. Тримав так міцно, як Смерть тримає умирущого.

Це був непомірно важкий, надсильний тягар. Але яка на те рада, коли ти вже завдав його собі на плечі?

Знову заскреготіло. «Південний вітер» посунувся, тримати ставало дедалі важче, і з Брандового горла вихопився протяглий стогін, але він знав: щойно зігне коліна, спину чи руки, мотузка потягне його, і він складеться вдвоє.

Бранд розплющив очі на мить. Крізь листя пробивалося мерехтливе сонячне сяйво. На тремтливих кулаках проступила кров. Мотузка, шуруючи довкола стовбура, починала диміти. Десь далеко розлунювали голоси. Він засичав, коли линва смикнулась, бренькнула й знову трохи посунулася, угризаючись йому в тіло, наче пила.

Не можна відпустити. Не можна підвести команду. Кістки скрипіли, прядив’яна мотузка впиналася в плечі, у руки, у долоні — здавалося, вона от-от розріже його на шматки. Уривчастий віддих розривав груди й пирханням виривався крізь зціплені зуби.

Не можна відпустити. Не можна підвести родину. Усе тіло дрижало, кожен-кожнісінький м’яз горів вогнем від надзусиль.

У світі не лишилося нічого: тільки він і мотузка. Тільки напруга, біль і темрява.

А тоді він почув над вухом тихий голос Рін:

— Відпусти.

Він похитав головою, скімлячи, напружуючи сили.

— Відпусти, Бранде!

Сокира глухо вдарила по дереву, і ось він падає, а світ летить перевертом. Його спіймали дужі руки, опустили на землю, немічного, наче дитина, і безвладного, наче шматяна лялька.

Над ним схилилася Шпичка. Мати Сонце позаду осявала йоржик волосся на стриженій половині голови.

— Де Рін? — прошепотів він, але замість слів із горла вихопилося тільки хрипіння.

— Уже можеш пускати.

— Ох.

Він досі стискав кулаки. Довелося докласти надзусиль, щоб трохи розтулити пальці, які пульсували болем. Шпичка стала розмотувати мотузку, темну від крові.

Дівчина поморщилася й гукнула:

— Отче Ярві!

— Пробач, — прохрипів Бранд.

— Що?

— Мені… не слід було казати тоді… про твою матір…

— Стулися, Бранде.

Якийсь час вона мовчала. Звіддалік долинав гомін голосів, у гіллі над ними переливчасто витьохкувала якась пташина.

— Найбільше мені допікає те, — нарешті озвалася Шпичка, — що я починаю думати: ти таки мав рацію.

— Справді?

— Не заносься надто високо. Навряд чи ти ще колись почуєш це від мене.

Довкола збирався дедалі більший гурт. Над Брандом схилилися невиразні постаті.

— Ти коли-небудь бачив щось таке?

— Якусь хвилю він сам тримав усю її вагу.

— Чин вартий пісні, далебі вартий.

— Я вже підшукую рими, — долинув Оддин голос.

— Ти врятував мені життя, — промовив Колл, дивлячись на нього великими очима; хлопчикова щока була вимазана дьогтем.

Сафріт приклала бурдюк із водою до Брандових губ.

— Лодія розчавила б його.

— І розтрощила б сама себе, — додав Рульф. — Ми б тоді мусили вертатися до Ґеттландії ні з чим, без допомоги.

— Нам самим потрібна була б тоді допомога.

Важко було навіть ковтати.

— На моєму місці… кожен зробив би те саме.

— Дивлячись на тебе, я пригадую одного нашого доброго друга, — мовив отець Ярві. — Дужі руки. Велике серце.

— Один змах за раз, — сказав Рульф здушеним голосом.

Бранд глянув на свої руки, якими опікувався міністр, і йому зробилося недобре. Мотузка лишила криваві натертості, що звивалися довкола зап’ястків і передпліч, мовби червоні змії довкола білих коренів.

— Болить?

— Лише трохи щипає.

— Лише трохи щипає! Хай мені всячина! — проревів Одда. — Ви чули його? Ану підкажіть риму до «щипає»!

— Невдовзі болітиме, — пообіцяв отець Ярві. — І лишаться шрами.

— Пам’ятка про славетне діяння, — пробурмотів Фрор, якого в цій царині можна було вважати фахівцем. — Геройська відзнака.

Бранд скривився, коли Ярві став перев’язувати йому руки: рани починали пекти несамовито.

— Який там герой, — пробурмотів він, коли Шпичка допомогла йому сісти. — Боровся з мотузкою і зазнав поразки.

— Ні, — отець Ярві закріпив кінці перев’язки шпилькою і поклав зсохлу руку Брандові на плече. — Ти боровся з кораблем. І здобув перемогу. Тримай це під язиком, — міністр поклав йому до рота якийсь сухий листок. — Трохи притлумить біль.

— Вузол розв’язався, — сказав Досдувой, здивовано дивлячись на розтріпаний кінець своєї мотузки. — Що ж це за нещастя таке?

— Таке, яке трапляється з тими, хто не перевіряє, чи добре зав’язані їхні вузли, — сердито зиркнув на здорованя отець Ярві. — Сафріт, звільни місце на возі для Бранда. Колле, поїдеш із ним. Пильнуватимеш, щоб йому не заманулося вчинити ще щось героїчне.

Сафріт зробила місце серед припасів і застелила його ковдрами. Бранд намагався сказати їй, що може йти, але всі бачили, що не може.

— Ану лягай і навіть не думай сперечатися! — гарикнула комірниця, наставивши на нього палець.