Джо Аберкромби – Пів світу (страница 29)

— Чому ніхто не обробляє всю цю землю? — запитав Колл.

Він сидів верхи на опущеній щоглі та різьбив, а вітер вихоплював стружки з-під його ножика.

— Конярі випасають тут свої стада, — відказав Досдувой. — І їм не до вподоби, коли сюди забрідають чужинці.

— Настільки не до вподоби, що вони злуплюють шкіру живцем із заброд, — чмихнув Одда.

— Перейняли цей звичай від Калиївського князя.

— А той навчився цього в Першограді, — мовив Фрор, витираючи пальцем знівечене око.

— Хоча, як мені відомо, цю моду завезли туди мандрівники з Саґенмарку, — докинув Рульф.

— Яких своєю чергою навчив Бейл Будівничий, коли вперше вчинив на них набіг, — підсумував Ярві.

— Ось так зі шкуродерів стали здирати шкуру, — замислено протягнула Скіфр, споглядаючи візерунки на траві, яку хвилював вітер. — Кривава наука замкнула коло.

— То все добре, — Рульф пильно оглядав річку й простору рівнину довкола, мружачи очі ще сильніше, ніж зазвичай. — Аби лише нам ніхто не захотів дати такої науки.

— Чому ти непокоїшся? — запитала Шпичка. — Ми вже багато днів не бачили жодного корабля.

— Власне, тому й непокоюся. Куди вони всі поділися?

— Онде два, — мовив отець Ярві, вказуючи на щось далеко попереду.

Він мав гострі очі. Лише коли вони підпливли значно ближче, Шпичка, озирнувшись через плече, збагнула, чим були дві чорні купи на березі. Обвугленими кістяками двох невеличких суден, які оточувала широка смуга стоптаної трави. Вичорненим кругом згаслого вогнища. Вогнища, схожого на те, біля якого вони щовечора гріли руки.

— Схоже, для їхніх команд усе закінчилося не надто вдало, — пробурмотів Бранд, у якого був справжній хист висловлювати те, що всі й без нього вже бачили.

— Мертві, — безжурно сказала Скіфр. — Комусь, може, пощастило, і їх узяли в неволю. Або ж не пощастило. Конярі, як відомо, не вельми лагідно поводяться з рабами.

Одда похмурим поглядом обвів безкрайню трав’янисту площину.

— Гадаєте, нам доведеться з ними познайомитися?

— З моїм щастям — точно доведеться, — пробурмотів Досдувой.

— Відтепер ставатимемо табором тільки на підвищенні! — загорлав Рульф. — І подвоїмо варту! На чатах тепер постійно має бути вісім чоловіків!

Усі занервували, насторожено оглядаючи степ і здригаючись від кожного несподіваного звуку. І саме в такому настрої вони помітили судно, що йшло на веслах горіріч.

То була лодія, завбільшки з «Південний вітер», на шістнадцять пар весел абощо. На носі була фігура чорного вовка, із чого Шпичка здогадалася, що команда корабля — тровенландці, і, судячи з порубин на щитах, які висіли вздовж борту, люди готові до бою. Можливо, навіть люди, які прагнуть бою.

— Тримайте зброю напоготові! — вигукнув Рульф; великий роговий лук був уже в його руці.

Сафріт стурбовано дивилася, як чоловіки намагаються дати собі раду одночасно з держаками весел і руків’ями зброї.

— Може, нам варто спробувати вторувати шлях Батькові Миру?

— Авжеж, — отець Ярві на дещицю видобув власний меч із піхов. — Але слова озброєної людини звучать куди переконливіше. Вітаю вас! — гукнув він до зустрічної лодії.

На її носі височіла бородата постать у кольчузі.

— І я вас вітаю, друзі! — ця відповідь видалася б значно миролюбнішою, якби обабіч промовця не стояли чоловіки з напнутими луками. — Наша лодія зветься «Чорний пес», ідемо Денною вгору з Першограда.

— «Південний вітер», пройшли Дивною з Ройстока! — крикнув у відповідь Ярві.

— Як минула переправа Горішнім волоком?

— Тим, хто тягнув лодію, довелося нелегко, — Ярві здійняв угору калічену руку. — Але мене це не стосується.

Капітан «Чорного пса» розреготався.

— Ватажок повинен ділити роботу зі своїми людьми, але якщо ділитиме порівну, хто ж його тоді поважатиме! Можемо ми підпливти ближче?

— Можете, але майте на увазі, що ми добре озброєні.

— У цих краях підозру викликають якраз ті, хто не озброєний.

Капітан дав знак своїй команді — ватазі бувалих бороданів, пошрамованих і унизаних блискучими кільцегрошима, — і та вправно вивела «Чорного пса» на середину річки, де лодія порівнялася з «Південним вітром», ніс до корми.

Капітан раптом вибухнув сміхом і недовірливо похитав головою.

— А що то за старий покидьок стоїть у вас за стерном? Щоб я скис, коли це не Рульф Поганець! Я був певен, що ти загинув, і не журився через це анітрохи!

Рульф і собі розсміявся.

— Ти вже давно скис, Синій Єннере! Я теж був певен, що ти загинув, і навіть відкоркував бочівочку елю з такого приводу!

— Рульф Поганець? — стиха перепитала Шпичка.

— То давно було, — відмахнувся старий стерничий, відкладаючи свого лука. — Із віком люди зазвичай стають меншими поганцями.

З «Чорного пса» перекинули носову линву, і хоч не минулося без лайки через те, що кілька весел зчепилися між собою, обидві команди притягли лодії бортами одну до одної. Синій Єннер перехилився і стиснув Рульфові зап’ясток. Обоє сяяли усмішками.

Шпичка не всміхалася, а руку й далі тримала на батьковому мечі.

— Як у біса ти вискочив із тої халепи, у яку нас завів Гальстам-молодший? — запитав Рульф.

Єннер зняв шолом, кинув його своїм людям і пошкріб голову з розкошланим рідким сивим волоссям.

— Соромно казати, але я вирішив шукати щастя в обіймах Матері Моря й кинувся у воду.

— Тобі завжди щастило в бою.

— Попри це, я зловив-таки стрілу в дупу. Добре, що хоч сам я кощавий, але дупу маю м’ясисту, і шкода від рани була незначна. Коли вже на те пішло, я вважаю, що мені пощастило з тою стрілою, адже вона врятувала мене від невільницького нашийника.

Рульф ледь торкнувся пальцями шиї, і Шпичка побачила там, під бородою, невеличкі шрами, на які ніколи раніше не звертала уваги.

— Мені пощастило менше. Але завдяки отцю Ярві я тепер знову вільна людина.

— Отець Ярві? — Єннер витріщив очі. — Міністр Ґеттландії? Той, що колись був сином Золотої королеви Лайтлін?

— Саме він, — озвався Ярві, пробираючись поміж скринями-лавицями до корми.

— У такому разі це велика честь для мене, бо ж я чув, що ти вельми хитромудрий чоловік.

Єннерів погляд упав на Шпичку, і тровенландець здивовано звів брови.

— У тебе тепер тягнуть весло жінки, Рульфе?

— У мене тягнуть весло ті, хто може його тягнути, — відказав стерничий.

— Навіщо ти так по-дивацьки постриглася, дівчинко?

— Щоб послати тебе під три чорти, — відгиркнула Шпичка. — Ось навіщо!

— Ого! Вона у вас люта! Що там весло! Вона, як видається, чоловіка навпіл роздерти може.

— Охоче спробувала б, — сказала Шпичка, анітрохи не підлещена такою похвалою.

Єннер вишкірив жовтуваті, з кількома прогалинами, зуби.

— Був би я років на десять молодший, то радо скористався б такою нагодою, але з віком приходить обережність.

— Що менше часу тобі лишається, то менше хочеться ризикувати цими залишками, — підтвердив Рульф.

— Щира правда, — Єннер похитав головою. — Рульф Поганець повернувся з-за Останніх Дверей, дівчата тягнуть весло і бозна-що ще. Дивні часи настали, далебі дивні.