Джо Аберкромби – Пів світу (страница 30)

— А які часи не дивні? — запитав отець Ярві.

— І це щира правда! — Синій Єннер примружив очі й глянув на каламутне сонце. — Йдеться до вечора. Станемо табором і обміняємось новинами?

— Себто перехилимо по кухлику? — запитав Рульф.

— Авжеж, і то не по одному.

Вони пристали до берега в зручному для оборони закруті річки, виставили численну варту й розпалили велике багаття. Омахи полум’я шарпав невпинний вітер, розсипаючи над водою снопи іскор. Кожна команда відкоркувала по бочівці елю, і всі заходилися співати дедалі немелодійніших пісень, розповідати дедалі неправдоподібніших байок і справляти дедалі бучніші веселощі. Хтось, не розваживши як слід, почастував пивом Колла, і хлопчині воно так припало до смаку, що невдовзі його знудило, після чого він заснув мертвим сном, що вкрай розсердило його матір, але вкрай потішило всіх решту.

Шпичці, утім, анітрохи не було весело. Попри усмішки, кожен тримав зброю напохваті, а були й такі, хто сміявся не більше за неї. Стерничий «Чорного пса», якого товариші кликали Плазуном, чоловік із білим пасмом у рідкому волоссі, здавалося, плекає якусь особливу ненависть до всього світу. Коли він пішов до річки відлити, Шпичка помітила, як Плазун уважно розглядає вантаж «Південного вітру», а особливо окуту залізом скриню отця Ярві.

— Не подобається мені його вигляд, — пробурмотіла вона Брандові.

Він глянув на неї з-понад кухля.

— Тобі нічий вигляд не подобається.

Власне кажучи, Шпичка ніколи не мала нічого проти Брандового вигляду, але вирішила про це не згадувати.

— Його вигляд мені не подобається більше, ніж інших. Цей тип із тих, хто не має нічого, крім суворого погляду й суворих слів. Лице — наче дупа, яку відшмагали.

Хлопець усміхнувся, дивлячись у свій кухоль.

— Ох, як я ненавиджу таких людей!

Тут уже й Шпичка мимоволі всміхнулася.

— Нехай я відстрашлива зовні, але за цим ховається глибока натура.

— Дуже добре ховається, — сказав він, підносячи кухоль до рота. — Хоча я помалу, здається, починаю намацувати її.

— А ти сміливець! Мацаєш дівчину навіть без її дозволу.

Ель пішов йому носом, і Бранд зайшовся кашлем. Одда став плескати його по спині, а потім вирішив, що це слушна нагода виголосити свої недолугі вірші на честь того, як Бранд самотужки тримав корабель. Він кілька разів переповідав історію, і щоразу схил гори робився крутішим, небезпека — більшою, а подвиг — приголомшливішим. Сафріт сяяла усмішкою, дивлячись на хлопця, і знай повторювала: «Він урятував життя моєму синові». Бранд єдиний намагався заперечити сумнівні факти, та й узагалі, слухаючи всі ці похвали, ніяковів і мав такий вигляд, наче сидить на цвяхах.

— Що там на берегах Потрощеного моря? — запитав Синій Єннер, коли з піснею нарешті було покінчено. — Минув уже рік відтоді, як ми востаннє бачили рідний край.

— Здебільшого те, що й було, — відказав Ярві. — Прамати Вексен вимагає дедалі більшого від імені Верховного короля. Останнім часом зайшлося про податки.

— Бодай його пранці побили разом із його Єдиним Божеством! — лайнувся Єннер. — Коли чоловік щось собі добув, то це має бути його власність. З якого дива платити за це якомусь іншому злодієві тільки тому, що той сидить вище?

— Деякі люди що більше мають, то більше хочуть, — сказав Ярві, і по обидва боки від вогнища схвально загомоніли.

— На Дивній спокійно?

— У нас принаймні клопотів не було, — відповів Рульф. — А на Денній?

Єннер прицмокнув крізь рідкі зуби.

— Кляті конярі розбурхалися, наче роздратовані бджоли. Нападають на човни й каравани, палять садиби мало не під Калиєвом.

— Яке плем’я? — запитав Ярві. — Ужаки? Бармеки?

Єннер спантеличено глянув на нього.

— У них є племена?

— Атож. І в кожного свої звичаї.

— Ну, наскільки мені відомо, стріли вони випускають із луків однакові, і Калиївський князь теж не надто розрізняє їх. Йому остогидло їхнє дражніння, і він має намір дати їм криваву науку.

— Така наука — найкраща, — вишкірив підпиляні зуби Одда.

— Ось тільки він не збирається робити це власноруч.

— Можновладці рідко роблять щось власноруч, — мовив Ярві.

— Він перегородив Денну ланцюгом і оголосив, що не пропустить жодної лодії з воїнами, доки ми, північани, не допоможемо йому провчити як слід конярів.

Рульф випнув широке огруддя.

— Не стане ж він перепиняти дорогу міністрові Ґеттландії!

— Ти не знаєш князя Варослава. Зрештою, жоден розумний чоловік не схотів би його знати. Передбачити, як діятиме цей голомозий покидьок, немає жодного способу. Нас він пропустив тільки тому, що я наплів, буцімто рознесу вісті й закличу сюди ще більше воїнів з берегів Потрощеного моря. На вашому місці я повертався б разом із нами.

— Ми попливемо далі, — сказав Ярві.

— Тоді нехай вам усім якнайдужче щастить на погоду і нехай ви не потребуватимете щастя в бою, — Синій Єннер потягнув великий ковток елю. — Але, боюся, така потреба може виникнути.

— Вона може виникнути й у тих, хто збирається переходити Горішнім волоком, — мовила Скіфр, що лежала горілиць, підклавши руки під голову, а босі ноги простягнувши до вогню. — Не хочете випробувати своє бойове щастя, поки є така змога?

— Що в тебе на думці, жінко? — буркнув Плазун.

— Дружня випроба зброї. Поєдинок тренувальними клинками, — Скіфр широко позіхнула. — Я тут навчаю декого, і нам потрібні свіжі противники, бо з нашої команди вже всі дістали прочуханки.

— Хто ж твій учень? — запитав Єннер, позираючи на Досдувоя, що в миготливому блиску полум’я видавався темною горою.

— Ні-ні, — відказав велетень. — То не я.

Шпичка натягнула своє найхоробріше обличчя, підвелася й ступила в круг світла.

— Я.

Запала мовчанка. А тоді Плазун недовірливо реготнув і до нього приєдналася решта.

— Ця недострижена шмаркачка?

— А дівка може тримати щита?

— Я гадаю, вона може тримати хіба що голку. Мені саме треба зашити дірку в шкарпетці!

— Тобі треба буде зашити дірку у своїх тельбухах, коли вона з тобою закінчить, — гиркнув Одда.

Хлопчина, старший за Шпичку десь на рік, випрохав собі право першим віддухопелити її, і дві команди стали галасливим колом, освітлюючи смолоскипами місце для поєдинку. Вони вигукували образи, підбадьорювали бійців і билися об заклад. Шпиччин противник був здоровий, із грубими зап’ястками й лютим поглядом. Батько завжди казав: «Страх — це добре. Страх змушує тебе бути обережнішою. Страх допомагає тобі вижити». Якщо він мав рацію, то це чудово, бо серце Шпичці гупало так сильно, що, здавалося, голова ось-ось лусне.

— Невже ви гадаєте, що ця нікчема переможе? — горлав Плазун, перерубуючи навпіл сокиркою один зі своїх браслетів і ставлячи половину проти Шпички. — Краще відразу викиньте ваші гроші в річку! Не хочеш приєднатися? — запитав він Синього Єннера.

Той спокійно погладив бороду, подзенькуючи власними браслетами.

— Я волію, щоб мої гроші лишалися там, де вони є.

Нервовість щезла з першим ударом дерев’яних клинків, і Шпичка вже знала, що поб’є противника. Вона ухилилася від другого удару, третій відбила вбік, і хлопчина за інерцією пролетів повз неї. Він був дужий, але атакував розлючено, наосліп, неправильно розподіляючи свою вагу. Він знову нерозважливо замахнувся, і Шпичка, мало не сміючись із його незграбності, пірнула під удар, зачепила його щит, смикнула вниз і смачно хряснула хлопчину по обличчю. Тровенландець сів у багно, остовпіло кліпаючи. Із носа його юшила кров.

— Ти — буря, — почула вона серед галасу спокійний голос Скіфр. — Не чекай, поки вони нападуть. Нехай вони бояться. Нехай вони вагаються.

Щойно Єннер оголосив початок наступного двобою, Шпичка з криком кинулася на противника, пхнула його на вражених товаришів, рубонула тренувальним мечем по животі й зацідила по голові дерев’яним топірцем так, що аж задзвеніло, а на шоломі лишилася вм’ятина. Якусь хвилю чоловік хитався, як п’яний, силкуючись під регіт команди «Південного вітру» підняти шолом з очей.

— Чоловіки, навчені битися в стіні щитів, звикли думати тільки про те, що попереду. Щит стає слабиною. Нападай з боків.

Черговий противник був приземкуватий і коренастий, як дубовий стовбур, пильний і обережний. Шпичка відступала під натиском його щита, доки невдоволені вигуки команди «Чорного пса» не змінилися на радісні. Тоді вона несподівано прокинулася, удала, що битиме зліва, сама метнулася вправо, замахнулася мечем, цілячи високо, а коли противник здійняв щит, підчепила топірцем його за ногу й смикнула так, що той з вереском беркицьнувся додолу. Шпичка вістрям меча полоскотала йому горло.

— Саме так. Постійно будь там, де тебе не чекають. Завжди атакуй. Завдавай удару першою і завдавай удару останньою.

— Нікчемні цуцики! — гарикнув Плазун. — Мені соромно бути з вами в одній команді!

Він схопив із землі впалого меча, узяв щита з намальованою на ньому білою стрілою і ступив у коло.

Плазун був лютий, швидкий і розумний, але Шпичка була швидша, розумніша й значно лютіша за нього. Крім того, Скіфр навчила її таких хитрощів, які йому навіть не снилися. Вона танцювала довкола нього, виснажувала його, засипáла градом ударів, аж доки Плазун уже й не знав, куди обертатися, щоб відбити черговий. Урешті, коли він зробив випад, Шпичка ухилилася, ковзнула йому за спину й плазом меча відважила по дупі такого ляпанця, що його чути було, либонь, навіть у Калиєві.