Джо Аберкромби – Пів світу (страница 31)
— Це була нечесна випроба, — прогарчав тровенландець, підводячись.
Було очевидно, що вдарені сідниці печуть і йому страшенно кортить їх потерти, але він стримується.
Шпичка стенула плечима.
— На полі бою немає місця чесності.
— На полі бою ми билися б сталлю, дівко, — він пожбурив на землю тренувальний меч. — Зі справжніми клинками цей поєдинок закінчився б інакше.
— Твоя правда, — погодилася Шпичка. — Замість гоїти побиту дупу й побиту гордість, ти збирав би свої кишки з розпанаханого заду.
Команда
— Дайте мені мою сокиру, і ми подивимося, сучко!
Сміх урвався. Шпичка зібгала губи й плюнула йому під ноги.
— Бери свою сокиру, кнуряко, я готова.
— Ні, — рука Скіфр загородила їй дорогу. — Час іще настане, коли тобі доведеться зустрітися лицем до лиця зі Смертю. Але не сьогодні.
— Ха! — сплюнув Плазун. — Боягузи!
Зі Шпиччиного рота вихопилося горлове гарчання, але Скіфр знову відштовхнула її назад і щілинами очей глянула на Плазуна.
— Ти торба зі бздом, стерничий. Ти порожня людина.
— Де ж пак порожня? У ньому лайна по саме нікуди, — Одда виступив уперед. Шпичка здивувалася, помітивши, що в його руці зблиснув ніж. — Хоробрішого товариша по веслу, ніж ця дівчина, я не мав ні серед чоловіків, ні серед жінок. Образиш її ще раз — і я покладу собі за обов’язок убити тебе власноруч.
— Тобі ще доведеться посперечатися за це право зі мною, — прогуркотів Досдувой, відкидаючи ковдру й випростуючись у весь свій велетенський зріст.
— І зі мною, — Бранд стояв поруч із нею, тримаючи перев’язану долоню на своєму гарному кинджалі.
Багато рук з обох боків уже торкалися зброї, і — зважаючи на випитий ель, уражену гордість і програне срібло — все швидко могло обернутися вкрай кепсько. Але перш ніж відбулося зіткнення, отець Ярві поквапно стрибнув між двома наїжаченими ватагами.
— Хіба в нас не досить ворогів, щоб перетворювати на них ще й друзів? Кров, пролита тут, буде пролита даремно! Нехай кулак стане долонею! Нехай цей день належатиме Батькові Голубів! Ось, тримайте!
Він сягнув рукою до кишені й кинув Плазунові щось блискотливе.
— Що це? — буркнув стерничий.
— Срібло королеви Лайтлін, — відказав Ярві. — Із її обличчям на кожній монеті.
Хай міністрові й бракувало кількох пальців, але ті, які він мав, були далебі спритні. Монети завертілися, зблискуючи у світлі полум’я, коли він узявся розкидати їх команді
— Нам не потрібні твої подачки, — прогарчав Плазун, хоча багато його товаришів по веслу вже повзали навколішках, визбируючи срібняки.
— Тоді вважайте це завдатком! — вигукнув Ярві. — Решту королева виплатить вам, коли ви постанете перед нею в Торлбю. Вона та її чоловік, король Утіль, завжди потребують хоробрих мужів і добрих воїнів. А надто тих, які не плекають любові до Верховного короля.
Синій Єннер високо здійняв кухоль.
— У такому разі випиймо за вродливу й щедру королеву Лайтлін! — його команда радісно загукала, і капітан додав тихіше: — І за її хитромудрого міністра! — а тоді підморгнув Шпичці й уже геть тихо сказав: — І, звісно, за його грізну веслярку!
— Що відбувається? — Колл, розкошланий, із безтямним поглядом, силкувався підвестися, заплутався в ковдрі, упав, і його знову знудило. Усі вибухнули нестримним реготом.
За якусь хвилю обидві команди знову обмінювалися байками, шукали спільних знайомих і сперечалися, чий ніж кращий. Сафріт тим часом затягла сина за вухо до річки й умочила головою у воду. Плазун лишився сам на сам зі своєю злістю: уперши руки в боки, він стояв і пронизував Шпичку поглядами, наче кинджалами.
— Здається, ти нажила собі ворога, — пробурмотів Бранд, ховаючи свій кинджал до піхов.
— Ет! Я постійно наживаю собі ворогів. Як там каже отець Ярві? Вороги — це ціна успіху, — однією рукою вона обійняла за плечі його, а другою — Одду і міцно стиснула їх обох. — Куди більше мене дивує, що я нажила собі кількох друзів.
ЧЕРВОНИЙ ДЕНЬ
— Щ ити! — заревів Рульф
Паніка, що охопила Бранда, вирвала його з приємного сну про рідний дім. Він вибрався з-під теплої ковдри просто в холоднечу світанку, забарвленого в колір крові.
— Щити!
Люди поспіхом вилазили зі своїх постелей, наштовхувалися одне на одного, метушилися, як перелякані вівці, — напіводягнені, напівозброєні, напівпробуджені. Хтось на бігу зачепив ногою жар вогнища, здійнявши вгору вировиння іскор. Хтось ревів, заплутавшись у рукавах кольчуги, яку силкувався натягнути на себе.
— До зброї!
Шпичка вже була на ногах. На нестриженій половині її голови цими днями панував безлад із кісок, ковтяхів і закуйовджених пасом, переплетених нарізаними з монет срібними кільцями, а проте її зброя була напоготові — наолієна й начищена до блиску, а лице дівчини виражало рішучість. Коли бачив її хоробре обличчя, Бранд і сам почувався хоробріше. Боги свідки, йому потрібна була хоробрість. А ще йому потрібно було посцяти.
Учора вони стали табором у вигині річки на єдиному підвищенні на багато миль довкола — невеликому пагорку з пласким верхом. З його узбіч стирчали гострі кам’яні брили, а за вершину чіплялися кілька хирлявих деревець. Бранд поквапився до східного схилу, де збиралися всі, а тоді поглянув з пагорба на плаский океан трави, що прослався ген до ранкової зорі. Тремтливими пальцями протерши очі від залишків сну, він побачив удалині якісь постаті — примарних вершників у мерехтливому світанковому мареві.
— Конярі? — хрипко витиснув він із себе.
— Ужаки, по-моєму, — відказав отець Ярві, затуляючи очі від блиску Матері Сонця, що кривавою плямою здіймалася на східному небокраї. — Але вони кочують уздовж узбережжя Золотого моря. Не збагну, що привело їх сюди.
— Може, сильне бажання нас убити? — висловив припущення Одда.
Обриси вершників у ранкових сутінках ставали дедалі виразнішими. Червоне сонце вилискувало на вістрях списів, клинках кривих мечів і шоломах, що своїм виглядом скидалися на звірині голови.
— Скільки їх? — тихо запитала Шпичка; помітно було, як на стриженому боці її голови ходять жовна.
— Вісімдесят? — Фрор спостерігав за вершниками з таким спокоєм, наче дивився на сусіда, що поле бур’яни в себе на городі. — Дев’яносто? — він розв’язав якусь торбинку, плюнув туди й узявся пальцем розмішувати її вміст. — Сотня?
— О боги, — прошепотів Бранд.
Конярі наближалися півколом, і вже чути було стукіт копит. Гейкання, гойкання і якийсь дивний тремтливий лемент розлунював над рівниною, накладаючись на брязкіт зброї і гарчання північан, що готували своє бойове спорядження й молилися, прохаючи щастя в бою — кожен у тих богів, яких собі обрав. Один вершник, довге волосся якого маяло на вітрі, підскакав ближче й пустив стрілу. Бранд мимоволі сахнувся, але це був тільки пробний, глумливий постріл, і стріла впала у траву, не долетівши й до середини схилу.
— Колись один давній товариш сказав мені: що більше ворогів, то більше слави нам припаде, — мовив Рульф, посмикуючи тятиву мозолястими пальцями, від чого та розсерджено гула.
Досдувой зняв проолієну тканину з голови своєї здоровенної сокири.
— Імовірність померти також більша.
— Хто ж хоче зустріти Смерть старим, сидячи коло вогнища? — Одда блимнув своєю божевільною усмішкою, і на його зубах заблищала слина.
— Такий кінець не видається мені аж надто поганим, — Фрор запхав руку в торбинку, а тоді витягнув її, усю в синій фарбі, і, розчепіривши пальці, притиснув до обличчя; на обличчі лишився великий відтиск долоні. — Але я готовий до бою.
А ось Бранд готовим не був. Рани від мотузки досі боліли на забинтованих долонях. Він щосили стиснув ними держак бойової сокири і щит, на якому Рін намалювала дракона — здавалося, це було сто років тому і за пів світу звідсіля. Конярі постійно рухалися, ділилися на менші групи і знову сходилися в одну, струмували рівниною, наче швидкоплинна річка, невпинно наближаючись до пагорба. Під рогатим черепом майорів білий стяг, миготіли гримаси: злі, звірині, затяті, із вищиреними зубами й вибалушеними очима. І їм не було ліку.
— О боги, — прошепотів Бранд.
Невже він справді вибрав це замість спокійної, безпечної і нудної праці в кузні Ґаден?
— Скіфр! — тихо, але нагально покликав отець Ярві.
Стара, схрестивши ноги, сиділа під деревом і похмуро вдивлялася в згасле вогнище, мовби прагнула відшукати у вугіллі відповідь, як їм вибратися зі скрути.
— Ні! — різко кинула вона через плече.
— Стріли! — вереснув хтось, і Бранд побачив їх — чорні тріски, що здійнялися високо в небо й полинули з вітром.
Одна, тріпочучи оперенням, промайнула повз нього й уп’ялася в землю. Незначний повів вітру — і цей шматочок дерева й металу пробив би Брандові груди. Він помер би тут під кривавим небом і ніколи більше не побачив би знову ні сестри, ні порту, ні смітників Торлбю. Навіть ті речі, які ти завжди ненавидів, видаються прекрасними, коли згадувати їх у такому місці, як це.
— Шикуйтесь у стіну, ледарі! — ревнув Рульф, і Бранд поквапився стати між Оддою і Фрором.
Заскреготіло дерево й залізо, коли вони зімкнули щити: лівий край — під щит сусіда, правий — над. Бранд тисячу разів будував стіну щитів на тренуваннях, і тепер ноги й руки, згадавши все, рухалися самі. Це було добре, адже голову його виповнювала якась каламуть. Воїни зі списами та луками юрмилися позаду, підбадьорюючи й плескаючи передню лаву по спинах. Ті, у кого щитів не було, стояли напоготові: вони мали вбивати всякого, хто проб’ється крізь стіну й затуляти пролом у ній, коли хтось із їхніх товаришів упаде. Коли хтось загине. Бо ж сьогодні тут загине чимало люду, і то вже ось-ось.